Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
Країна-монстр росія, вісім років тому тимчасово захопивши в України Крим і частину Донбасу, в лютому 2022 року показала світові, що цим вона не задовольниться і розпочала широкомасштабне вторгнення в нашу країну. Мета вторгнення — захоплення усієї нашої території, адже кремлівська влада не визнає існування України як суверенної держави. Ці території вона вважає своїми, і провівши тут «денацифікацію і демілітаризацію», прагне їх взяти під власний контроль.
Такі російські «прагнення» призвели до того, що вже понад місяць на Сході Європи точиться широкомасштабний воєнний конфлікт, через який гинуть і страждають українські мирні громадяни, російський агресор руйнує і спалює наші міста, знищує інфраструктуру і заливає невинною кров’ю нашу землю.
Але дії та виступи російських політиків красномовно свідчать, що москві цього мало. В їхньому суспільстві звучать голоси, які закликають «залити кров’ю вже усю Європу». Зокрема Депутат мосміськдуми від КПРФ Сергій Савостьянов відкрито закликає не зупинятися на Україні та розширити межі вторгнення й внести до зони «демілітаризації та денацифікації» країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія), Молдову, Польщу та Казахстан «для більш повного процесу забезпечення безпеки рф».
На Калінінград і Курили претендують сусіди
У відповідь на це екскомандувач Сухопутних військ Збройних сил Польщі генерал Вальдемар Скшипчак заявив, що їхня країна може претендувати на Калінінград, оскільки це справедливо. «Калінінградська область — це територія, яка знаходиться під російською окупацією з 1945 року. Ця територія ніколи не була російською, а історично належала Пруссії та Польщі. Тепер про неї варто було б говорити як про відвойовані землі. Калінінградська область, на мій погляд, є частиною Польщі. Ми маємо право претендувати на ту територію, яка перебуває під російською окупацією», — заявив в ефірі видання Super Express генерал Вальдемар Скшипчак.
Розпочавши агресію проти сусідів, підґрунтям якої стали територіальні претензії, росія відкрила, так звану скриньку Пандори, з якої будуть сипатись десятки тих самих «територіальних суперечок», але вже до москви. Так, ще перед виступом генерала Вальдемара Скшипчака, Японія заявила про своє бажання повернутись до вирішення давньої територіальної претензії, яку вони постійно висловлюють росії — власність Курильських островів. Прем’єр-міністр Японії Фуміо Кісіда заявив, що північні території є землями, властивими Японії, територією, над якою Японія має суверенітет.
У МЗС росії заявили, що більше не будуть продовжувати переговори з Японією про мирний договір щодо південних Курильських островів, чим викликали гнів японців. У посольстві Японії у москві заявили про те, що рішення москви призупинити переговори про укладання мирного договору з Токіо є «сумним та неприйнятним». У їхньому дипломатичному відомстві наголосили, що призупинення російською стороною роботи щодо спільної господарської діяльності на південних Курилах «є відвертою зневагою до почуттів колишніх жителів островів та їхніх сімей».
Висловити справедливі територіальні претензії до москви можуть багато країн
У різний час і різними шляхами росія, як загарбницька імперія, привласнила чимало територій своїх сусідів, і деякі з них свого часу будуть не проти виставити москві власні рахунки. Зокрема, білоруське видання БЕЛСАТ провело історичні розслідування і виявило досить цікаву інформацію. Виявляється, росія винна території майже усім сусідам.
Сьогодні росія межує з такими країнами, як Азербайджан, Білорусь, Грузія, США, Казахстан, Китай, КНДР, Литва, Латвія, Монголія, Норвегія, Польща, Україна, Фінляндія, Естонія та Японія, розповідають журналісти БЕЛСАТ. І майже в кожній із цих держав живуть люди, які вважають кордони рф «незаслужено» широкими. Виступаючи зі своїми територіальними претензіями до сусідів, Кремль тим самим дає їм аргументи на користь своїх історичних прав.
Якщо брати в алфавітній послідовності, то першим йде Азербайджан. У цій державі вважають, що російський Дагестан — це азербайджанська територія, яку свого часу було приєднано силою до Росії. Лише за Гюлістанським договором 1813 року Дагестан був віднесений до володінь російської імперії, а до того був федерацією гірських князівств і був частиною Великого Азербайджану, який охоплював землі від російського Дербента до Перської затоки.
Далі Білорусь, у якої до росії є чимало територіальних претензій, і навіть Олександр Лукашенко, який виставляє себе як вірний союзник москви, свого часу висловлював дуже сміливі заяви, щодо білоруських земель, які зараз є російськими.
Коли в 1918 році Білоруська Народна Республіка проголошувала свою незалежність, то до складу своєї територію вона включала зокрема й частини сьогоднішньої росії — південні землі Псковської області та західні Брянської та Смоленської з містами Себіж, Великі Луки, Смоленськ, Брянськ.
Радянська Білорусь, яку було проголошено 31 грудня 1918 року, у Смоленську включила до свого складу також усі ці землі.. Незабаром Смоленщину з її складу більшовицький уряд виключив, але ще до кінця 1920 років там активно продовжували працювати білоруські школи та організації, доки їх не ліквідувала комуністична влада. Тож російські шовіністи, які заявляли, що «Україну створив Ленін», можуть переконатись, що він же і порізав Білорусь.
Навіть Лукашенко в жовті 2014 року під час свого виступу у Мінську на пресконференції для російських і регіональних ЗМІ нагадав, що «частина псковських, смоленських та брянських земель колись належала Білорусі». Ба більше, він висловлював претензії й на Калінінградську область, яку, за його словами, БРСР мала отримати після війни, «а не росія».
Після заяв Лукашенка 2014 року, на сайті Брянської газети «Місто Б» більшість читачів проголосували за Брянськ у складі Білорусі. А в Шум’янському районі Смоленської області розпочали збір підписів за приєднання його до Білорусі. На початку 2000 років учасники народних зборів у низці районів Брянщини та Смоленщини неодноразово приймали звернення до місцевих рад для приєднання до сусідньої Білорусі, адже тут мешкають в більшості саме білоруси.
Сочі — це Грузія, а Оренбург — Казахстан
Щодо Грузії, то російсько-грузинський конфлікт триває з початку 1990-х, коли з-під контролю Тбілісі (за підтримки москви) вирішили вийти Абхазія та Південна Осетія. 2008 року конфлікт переріс у російсько-грузинську війну, за підсумком якої росія захопила частину території суверенної держави та створила дані псевдореспубліки.
Але це не єдина точка можливих суперечностей між країнами. Місто Сочі (абх. Шәача, адыг. Шъачэ, греч. Σότσι, груз. სოჭი) і прилеглі населені пункти — це колишні грузинські території, які належали грузинським царям. Ще у 1918-1919 роках Грузія намагалася забрати від росіян під свій контроль Сочі, але більшовики залишили його за росією. У 2008 році депутат Коба Хабазі заявив, що Тбілісі має активізувати діяльність з виставлення територіальних претензій у рамках ООН та розпочати розгляд питання про належність Сочі.
І навіть «анклав-недореспубліка» Абхазія, яка була створена за допомогою росії, й та має до неї територіальні претензії. Зокрема, йдеться про село Аібга, через яке проведено російсько-абхазький кордон. Абхази у своїх претензіях посилаються на радянські закони, за якими село було абхазьким. Тепер уже колишня віцеспікер парламенту Абхазії Ірина Агрба навіть назвала цю проблему «певною перевіркою довірчих та дружніх стосунків» між москвою та Сухумі.
Щодо названого російським депутатом Казахстану, то останнім часом московський політикум регулярно висловлює свої претензії на казахстанські території. Але свої карти є і по той бік російсько-казахстанського кордону. На початку вересня 2021 року державне інформаційне агентство «Казінформ» як ілюстрацію до тексту модернізації державної мови розмістило карту, де до Казахстану віднесли ділянки територій, що належать росії, з містами Оренбург і Омськ. Є у казахстанської (та й азербайджанської) влади претензії й до шельфу Каспійського моря, де є великі запаси нафти, газу та риби. Море було поділено в 1940 році ще Радянським Союзом та Іраном. Після зникнення СРСР нового його поділу так і не відбулось, і це не влаштовує прикаспійські держави.
Ще на початку радянського будівництва Казахстан міг стати значно більшим. 1919 року лідери башкирського національного руху пропонували створити спільну республіку з казахами. Але москва на такий крок не пішла, ніби відчуваючи потенційну загрозу від такого об’єднання народів Азії.
Претензії до москви від країн Азії
Щодо Кореї — то тут предметом територіальної суперечки з росією залишається острів Ноктундо (Оленини) на річці Туманна у Приморському краї. У 1990 році СРСР і Північна Корея підписали договір про встановлення державного кордону по фарватеру річки, внаслідок чого територія острова була визнана радянською. Це не визнала Південна Корея, яка вважає й острів Ноктундо, і усю КНДР територією єдиної Кореї. При цьому корейці мають претензії ще й на деякі північні землі на території російського Примор’я, які росія отримала ще в 1860 році, — майже увесь Уссурійський край.
У рф вважають, що підштовхнути Південну Корею або «єдину Корею» до нових претензій на адресу росії може банальна перенаселеність невеликого Корейського півострова та важливість для корейців кожного шматка землі. І хоча поки що всі корейські претензії до росії, які вони подавали в ООН та інші міжнародні організації, розглядались на користь москви, Південна Корея не втрачає надії повернути ці землі собі.
Щодо китайських територіальних претензій, то тут варто повідомити, що й у Пекіну, й у Тайваню до москви є власні рахунки. Китайська республіка на острові Тайвань, уряд якої вважає себе прямим спадкоємцем Цинської імперії в Китаї, претендує на всі, які раніше належали цій імперії землі. Зокрема і російські — територія сучасної Республіки Тува, з якої походить Сергій Шойгу. Також Тайвань має претензії на територію, де розташовані 64 села навпроти Благовєщенська. Площа цієї території — 3600 км2.
Що стосується Пекіна, то хоча він офіційно і не висловив до москви жодних територіальних претензій, але, за неофіційними китайськими картами, весь Далекий Схід рф — це територія КНР, а в офіційних підручниках історії в Китаї стверджується, що «Сибір — тимчасово втрачена територія Піднебесної». Кожен китаєць вважає, що все, що за Уралом — це Китай.
Ще одна держава цього регіону — Монголія. Хоч вона й не має офіційних територіальних претензій до росії, проте тут варто вважати на так званийпанмонгольський рух, який виступає за об’єднання монгольських народів у єдину державу. В росії до таких народів відносяться буряти, калмики та інші.
Наприкінці ХХ століття ідеї, щодо створення «Великої Монголії», знову почали активно розповсюджуватись серед мешканців російських регіонів. На хвилі демократичних реформ і національного відродження в Монголії було створено «рух за єдність монгольської нації», а Бурятії — «рух за національну єдність Негедел» і «Бурят-Монгольская народна партія». В програмах цих політичних партій і рухів чітко прослідковуються сепаратистські настрої й територіальні претензії до росії.
Щодо вище згаданої Японії, то офіційно після закінчення Другої світової війни й капітуляції «країни сонця, яке сходить», Радянський Союз у 1946 році включив до свого складу Курильські острови та південну частину острова Сахалін, які до того належали Японії. Але мирний договір між СРСР, а пізніше росією та Японією, який врегульовував територіальні питання, й досі так і не був підписаний. На сьогодні Японія вважає Південні Курили (Ітуруп, Кунашир, Шикотан, групу островів Хабомаї) своєю окупованою територією, і тільки Північний Сахалін — територією росії. Приналежність Північних Курилів та Південного Сахаліну, на думку японської сторони, викликає суперечливі питання.
У Балтії й Скандинавії — свої претензії до росії
Щодо країн Балтії, то в кожної з них до росії є власний рахунок. Литва теж претендує на згаданий вище Калінінград. Свої претензії підкріплює історичними передумовами. Ще у 1995 році учасники круглого столу у Вільнюсі заявили про свої права на регіон. За їхніми словами, литовська сторона має послідовно виступати за передачу Калінінграда під свій протекторат і поступове (протягом 50-60 років) поглинання «малої Литви» (як раніше у Литві називали частину Східної Пруссії) Литвою «великою».
Щодо Латвії, то у неї суперечка з росією стосується приналежності території району Псковської області. Цю територію, за мирним договором між Радянською росією та Латвією в 1920 році закріпили за Ригою. Однак у 1940 році СРСР захопив Латвію, а через чотири роки передав до складу РРФСР також і населений пункт Питалово (латиська назва — Евнлатгале) з околицями. Після розпаду СРСР Латвія відмовилася визнати ці зміни, назвавши район Питалова незаконно анексованою територією. На думку латвійських політиків, перебування району у складі росії порушує латвійську конституцію, згідно з якою кордон не можна міняти без референдуму.
У сусідній Естонії предметом офіційної територіальної претензії до росії є Печорський район Псковської області та місто Івангород Ленінградської області. Ці землі були частиною незалежної Естонії у 1920-1940 роках. Але після радянської окупації кордон з РРФСР було проведено по річці Нарва, внаслідок чого було розділено міста-супутники Нарва та Івангород. Також росії передали й Печорський повіт. Після відновлення незалежності Естонії питання належності територій знову стало актуальним. Домовленості щодо них не досягнуто й сьогодні.
Щодо Фінляндії, то уряд цієї країни ще офіційно не висунув претензій до росії, але такі організації, як ProKarelia, клуб Karelia або журнал Karjalan kuvalehti, наполягають на включенні до складу країни сусідньої російської Республіки Карелії.
Фіни та карели — два близькі братні народи. Після російської революції 1917 року фіни зуміли здобути незалежність, а карели залишилися у складі Радянської росії. Внаслідок війни 1940 року СРСР також захопив Північну частину Карельського перешийка з містами Виборг і Сортавала, а також низку островів у Фінській затоці і частину фінської території з містом Куалаярві, частину півостровів Рибачий та Середній. У 1940-1956 роках у СРСР існувала Карело-Фінська РСР, яку згодом ліквідували та перетворили на автономну республіку у складі росії.
Крім того, росія неодноразово висловлювала претензії на певні фінські території, зокрема Аландські острови, яким російська імперія володіла по кілька років у 18, 19 і навіть 20 століттях.
Інша скандинавська країна — сусідка росії Норвегія, до росіян має декілька територіальних претензій і стосуються вони низки островів у Арктиці. Йдеться про Землю Франца Йозефа (у Норвегії її називають землею Фрітьофа Нансена), яку СРСР закріпив за собою в 1929 році, і архіпелагу Шпіцберген, який Радянський Союз у 1945 році зажадав передати до спільного управління. У росії на останньому є селища Баренцбург, Піраміда та Грумонт (останні два — законсервовані). Щодо Шпіцбергену, то зовнішньополітична діяльність москви нагадує її «переданексійну» діяльність в українському Криму. У лютому 2020 року Осло отримало від російського МЗС повідомлення, що росія не має наміру згортати свою присутність на архіпелазі та запропонувала Норвегії «провести двосторонні консультації для усунення обмежень у діяльності російських структур на архіпелазі». Тобто, в Арктиці цілком міг бути реалізований сценарій «Шпіцберген — наш».
Українські землі — наша територія
Щодо України, то у нас з росією є чимало територіальних проблем. І хоча москва підписала і погодила свого часу декілька документів, яким гарантувала територіальну цілісність нашої держави (зокрема Будапештський меморандум від 1994 року про набуття неядерного статусу), проте у 2014 році вона розв’язала війну проти нас. Спочатку росія окупувала український півострів Крим, потім створила «недореспубліки» на частині територій Луганської та Донецької областей, а далі, в лютому 2022 року, здійснила широкомасштабне вторгнення на усю України.
Київ, до речі, також може висловити декілька територіальних претензій до Москви, зокрема Кубань й Краснодарський край — це етнічні українські території, які внаслідок буремних подій у 20-х роках ХХ століття більшовиками були приєднані до росії. На Кубані взагалі існувала самостійна Кубанська Народна Республіка, яка тісно співпрацювала з УНР.
Крім того, українськими територіями, які свого часу за різних причин були «відрізані» від України і приєднані до РРФСР є землі, на яких розташовані такі міста, як Курськ, Вороніж, Брянськ, Білгород та Ростов-на-Дону. Усі вони раніше належали до козацьких регіонів Стародубщини та Слобожанщини. Але в 1954 році їхнє керівництво тодішнього СРСР передало росії. Ці землі ще у 1918 році було проголошено територією Української Народної Республіки, а приазовське місто Таганрог у сучасній Ростовській області рф був частиною УРСР до 1924 року.
Тобто Україна насправді має до росії чимало територіальних претензій, але в жодному випадку не висловлювала їх, поважаючи суверенітет сусідів і міжнародне право.
Це лише невеликий перелік країн — сусідів росії, які за бажання могли б вимагати в Москви повернення їхніх етнічних територій. Крім того, росіє має чимало так званих суб’єктів федерації, більшість з яких залюбки б скористались правом на самовизначення, щоб покинути «нову тюрму народів», як зараз називають рф.
Теперішні автономні республіки у складі Федерації, такі, як Адигея, Алтай, Башкортостан, Бурятія, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Комі, Марій Ел, Мордовія, Північна Осетія, Татарстан, Тува, Удмуртія, Хакасія, Чечня, Чувашія, а також національні утворення (Ненецький, Ханти-Мансійський, Чукотський, Ямало-Ненецький автономний округ), у багатьох з них неодноразово вже фіксувались різні сепаратистські настрої й течії. Лише підступна діяльність російських спецслужб у деяких випадках перешкоджала демократичним процесам у цих регіонах і суб’єктах. Загалом, російська федерація не настільки монолітне утворення, як хоче показати це Кремль і російська пропаганда, тому лише питання часу, коли рашистський режим нарешті паде.
