Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У шість років Саша Хміль уперше став на ковзани та взяв до рук ключку. Відтоді хокей став для хлопця невіддільною частиною життя.
Розпочинав кар’єру Сашко у відомому київському клубі «Сокіл» на позиції центрального нападника. Грав за столичний «АТЕК», команди Болгарії, Румунії. Тренував броварських «Вовків», столичний «Рапід» і навіть жіночу команду «Україночка».
«Одного дня я побачив у себе під вікном жінку зі зброєю і мені відверто стало соромно, просто на шматки рвало совість. Та мить стала своєрідним „свистком“, коли я вирішив будь-що змінити ключку на автомат»
— Усе, чого добився в житті, це завдяки улюбленому хокею, — говорить Олександр Хміль. — Усе ж таки 36 років з ключкою на льоду. І це не лише фізичні кондиції та вміння швидко ухвалювати рішення. Ігрові види спорту виховують повагу до партнера по команді, вчать жити інтересами колективу. Хокей насамперед командна гра, де важлива взаємодія всіх виконавців на льодовому майданчику. Звичайно, вітаються ініціатива, розумні та виправдані індивідуальні дії. А хіба в армії не так?
Про військову службу Хміль знає не з чуток та розповідей друзів. Свого часу відслужив у підрозділі ППО з відривом від хокейного чемпіонату.
— Про строкову службу у мене лише приємні спогади і я не вважаю, що то втрачений період життя, — переконаний Олександр. — Тепер якраз прийшов час, коли в пригоді стануть навички, набуті в армійському середовищі. Одного дня я побачив у себе під вікном жінку зі зброєю і мені відверто стало соромно, просто на шматки рвало совість. Та мить стала своєрідним «свистком», коли я вирішив будь-що змінити ключку на автомат.
За словами мого співрозмовника, він майже тиждень шукав підрозділ тероборони, де б міг бути корисним. Спочатку Олександру відмовили, пояснивши, що «мобілізованих більше, ніж потрібно». Потім відправили в одне з міст на Поліссі, де киянин просидів кілька днів у резерві.
— За хокейними мірками я сидів «поза грою» на лаві запасних, — усміхається Хміль. — Така ситуація мене не влаштовувала і я попросив, щоб мене направили до Києва захищати рідне місто, до якого вже наблизився ворог. Моє прохання задовольнили, а друг поклопотав, аби мене зарахували до одного з підрозділів київської тероборони. Кілька занять вистачило, аби я пригадав та поновив навички поводження зі зброєю, а «фізика» в мене завжди на рівні — форму підтримую. Тішить, що в нашому підрозділі неймовірно вмотивовані хлопці, на яких дивишся і розумієш, що Київ ми не здамо.
