«При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала…
Відповідно до даних Моніторингової місії ООН з прав людини, в Україні від початку російської агресії загинуло понад 150 дітей, майже стільки ж зазнали поранень. На жаль, діти у збройних конфліктах є не тільки жертвами, а й навіть учасниками воєн – вони беруть в руки зброю, їх використовують як розвідників і посильних та в інших іпостасях. Не винятком є й реалії війни з РФ. Торік в Україні вперше на державному рівні вшановували пам’ять дітей, загиблих унаслідок кремлівської агресії. І про цю проблему говорять у контексті дотримання прав дитини на території збройного конфлікту.
Бажання Кремля – затягнути кожну десяту дитину в Криму до «Юнармії». Про такі плани днями заявили представники пресслужби ЧФ РФ.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини постійно комунікує з суспільством і політикумом щодо потреби в розробці ефективної політики захисту українських дітей від збройного конфлікту. Звісно, закон України «Про охорону дитинства» дітям, які внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту дістали поранення, контузії, каліцтва, зазнали фізичного, сексуального, психологічного насильства, були викрадені, незаконно вивезені за межі України, чи залучались до участі у військових формуваннях або незаконно утримувались, зокрема в полоні, встановлює статус дитини, постраждалої внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. І такий статус отримали щонайменше 66,5 тисячі осіб, з яких майже 100 – через поранення, контузію чи каліцтво. Але ці діти не мають інших гарантій, окрім безплатного гарячого харчування в державних і комунальних закладах освіти.
Діти на окупованих теренах стають жертвою кремлівської пропаганди, їм штучно змінюють ідентичність, підміняючи ціннісні орієнтації, що є насправді не меншою трагедією, аніж чиясь загибель, бо так у донецькій і кримській юні вбивають українського громадянина
Також діти на окупованих теренах стають жертвою кремлівської пропаганди, їм штучно змінюють ідентичність, підміняючи ціннісні орієнтації, що є насправді не меншою трагедією, аніж чиясь загибель, бо так в донецькій і кримській юні вбивають українського громадянина. Приміром, в тимчасово окупованому Криму близько 29 тисяч дітей незаконно залучені у путінській воєнізованій організації «Юнармія», де їх змушують брати участь у так званих героїко-патріотичних заходах. Ба більше, російська вояччина планує до 2024 року кожного десятого школяра на півострові перетворити на «юнармійця». Тобто, всупереч всім міжнародним нормам відбувається залучення дітей до збройного конфлікту…
Отже, поговоримо про «дитячий» аспект гібридної війни.
Моїм співрозмовником став віцепрезидент ГО «Всеукраїнська фундація «Захист прав дітей» Олексій Лазаренко – професійний військовий, людина, яка доклалася до розбудови Ювенальної поліції, проводила тренінги з військовослужбовцями з дотримання міжнародного гуманітарного права в умовах АТО, є експертом-учасником низки ток-шоу та правозахисником.
Успіх України і власні перспективи: «магніти» для молоді з окупованого терену
– Молодь на окупованих теренах «гібридизується», відмовляється від спорідненості з українською ідентичністю, піддається кремлівській пропаганді. Чи можливий із цим поколінням діалог, адже є категорія юні, чия свідомість формувалася у час війни? «Юнармія» донбаська й кримська – ланки одного процесу. Як нам виграти боротьбу за молодь за лінією розмежування? – запитую в нашого експерта.
– Людина, яка перебуває у сталому інформаційному оточенні, приймає його наративи, слабко реагує на «інформаційні посили» з іншого поля. Пам’ятаємо радянські часи, коли невеличка частина громадян намагалися слухати заборонені «радіоголоси свободи». Так і ми маємо пропагувати свій спосіб життя. Але наш публічний плюралізм за «поребриком» подають як деструктивний бардак. Тому інформація про Україну має бути доступною і зрозумілою у форматі змагання й конкуренції із кремлівською пропагандою. Але умови для цього не найкращі, бо ми втратили ціле покоління, яке на початку війни лише йшло в школу, а тапер готується її закінчувати. Росіяни їм тепер через «юнармію» вживлюють модель успіху справжнього громадянина, що захищає «все наше». Це така от штучна ідентичність. На окупованих теренах у молоді три шляхи – спробувати реалізуватися у вільній Україні, лишитися у себе вдома і йти в колаборанти або якось виживати, чи шукати кращої долі в Росії. І нам варто дбати, аби перший варіант розглядало якнайбільше молоді Донбасу та Криму. І не тільки пропонувати їм збільшену стипендію чи тимчасове житло в гуртожитку, а й шукати змоги надавати гарантії працевлаштування. Це буде найкращою версією ідеї сформувати їм перспективу. Слід враховувати особливості дитячої психології, яка генерує мрії, прожекти. Тобто, дітям з-поміж вимушених переселенців слід не просто давати змогу здобути освіту, а й отримати роботу, щоб вони могли утримати сім’ю і власне житло.
Тоді, коли молодь матиме перспективу, гарну роботу в Україні й бачення свого майбутнього, вона легше прийматиме ті цінності та ідеологію, на яких наразі будується нова Україна
– Тобто, це правильно побудована молодіжна політика…
– Саме так! Вона має стосуватися всього молодіжного кластера, а не тільки переселенців. Тоді, коли молодь матиме перспективу, гарну роботу в Україні й бачення свого майбутнього, вона легше прийматиме ті цінності та ідеологію, на яких наразі будується нова Україна. І тоді з «того боку» лунатимуть голоси: «в Україні добре!» Але московські пропагандисти теж генерують і дають підліткам варіанти відповідей, чому слід таки залишатися в російській орбіті. Власне, вони це продумали ще до війни, особливо в Криму. Пам′ятаєте плакати вздовж траси Сімферополь–Ялта?…
– Ви берете постійно участь у ток-шоу, де розбираєте різні життєві ситуації. Зокрема, пов’язані із захистом прав дітей. Чи слідкуємо ми за окупованим соціумом і що там відбувається насправді в цій темі?
– Ниточки, які нас пов’язують, вже дуже надірвані. Є шалений дефіцит інформації. Ми практично не проводимо журналістських розслідувань чи проєктів, де дійство відбувалося б за межею із «русским миром». Гірше те, що здебільшого там інші правові реалії, відмінні не тільки від наших, а й європейських. Приміром, це поняття того, що вважають в Росії домашнім насиллям: там досі немає закону, який йому запобігає. Найвища кількість виправних і виховних установ для неповнолітніх розташована саме в РФ – їх більше, ніж у США, чиє населення переважає російське у 2,5 раза. Там усе працює за радянськими лекалами.
Попри брак інформації, очевидними є певні феномени. Здебільшого люди розуміють: треба змінюватися, але вони не знають, що робити. Апатія призводить до консервування ситуації. І мої спостереження дають право говорити, що слід дуже ретельно готувати грунт до змін у молодіжних соціумах, особливо на окупованій території. Українська перспектива має перемогти російську в боротьбі за тамтешню молодь.
В Україні на тлі розвитку сепаратистських настроїв, що проявили себе задовго до 2014-го, держава не працювала над формуванням громадянської та національної ідентичності. Натомість розквітнуло земляцтво як певний локальний замінник важливішого соціуму, до якого ми себе відносимо. Так само і верховна влада формувалася: знаємо про «дніпропетровський клан», «донецьку сім’ю», галицьке чи закарпатське братства. І це теж ідентичності, які працювали поколіннями, про них як спосіб досягнення успіху говорили ще зі школи, але на них справжню державу не збудуєш. Спитайте будь-якого гавайця, мешканця Аляски, мексиканця з Техасу чи ірландця з Нью-Йорка, «Хто ти?», і він відповість, що американець…
У нас достатньо дорослих, аби зі зброєю в руках відстоювати країну
– Протиборча сторона зазвичай намагається дегуманізувати свого противника через страждання, які він приносить «нашим жінкам, старим і дітям». Це традиційно, і зрозуміло чому виноситься на щит: «це нелюди зі зброєю, яких потрібно знищувати». Це мотивує воювати з вищою затятістю й без зайвої патетики. Росія ж постійно маніпулює «розіп’ятими хлопчиками» та іншим подібним контентом.
– На жаль, діти справді гинуть на війні й є зовсім не фейкові трагедії. Особливо драматична ситуація із замінованими й забрудненими вибухонебезпечними предметами територіями, де тривали бойові дії. Звісно, це тема гуманітарного розмінування й профілактичної роботи з підлітками. Роз’яснення проводять постійно, що дає результат, але не дає стовідсоткових гарантій. І поки лишається хоча б ймовірність небезпеки, цю роботу слід проводити все з новими поколіннями, які підростають і починають свій шлях дослідника життя.
Питання експлуатації з пропагандистською метою «дитячої компоненти» війни щільно пов’язане з генеральною лінією Кремля. Дітей, які воювали поруч із дорослими, завжди вихвалювала пропаганда як радянська, тепер російська, так і в нацистській Німеччині. Згадайте синів полку, юних підпільників чи гітлер’югенд. Так не повинно бути. Я теж не в захваті, що діти воювали і проти російського окупанта на початках у складі добробатів. У нас достатньо дорослих, аби зі зброєю в руках відстоювати країну.
Довідково За визначенням ООН, дитина-солдат – «це будь-яка особа, що не досягла 18-річного віку, яку завербували і використовують збройні сили чи озброєне угруповання в будь-якій ролі», наприклад, як комбатантів, кухарів, носильників чи розвідників. Конвенція ООН із прав дитини забороняє вербувати солдатів віком до 15 років
Я розумію прагнення нашої молоді стати у лави захисників, але оскільки саме Україна захищає і дотримується демократичних цінностей і буквально воює за них, то й дотримуватися їх нам слід зразково-неухильно.
Історія знає жахливі приклади використання дітей у певних збройних кампаніях. Найвідоміший з них – дитячий хрестовий похід 1212-го під орудою чабана 12-літнього Етьєна, якому нібито прийшло видіння й вказало піти і боронити Гроб Господній у Палестину. Він йшов від Парижа на південь і полум’яними фанатичними промовами збирав цілі майдани, запевняючи, що тільки дітям дарував Бог право звільнити Єрусалим від «невірних», бо вони непорочні. Етьєну вдалося зібрати декілька десятків тисяч підлітків, готових іти з ним. Їх навіть благословив Папа Римський. Вони сіли на кораблі, але цю дітлашню захопили пірати, продавши їх у рабство. Більшість інших загинули на зворотному шляху додому.
І радянська, потім російська пропаганда фактично спираються на відомі ще до них «наративи Гавроша» – персонажа роману Віктора Гюго «Знедолені» – малого паризького безхатька-шибеника, загиблого на барикаді неподалік Бастилії. Подібні сакральні жертви допомагають вибудувати посил-обгрунтування для мотивації воїнів воювати. Проблема дітей-жертв війни є по обидва боки фронту. Що дуже небезпечно. Це виховує ціннісні орієнтації з присмаком агресії як способу виживання.
Є чутливе питання в започаткуванні діалогових вікон комунікації із окупованим соціумом. Вони потрібні в контексті деокупації, і про це вже активніше говорять. Отже, нам потрібно визнавати і свої помилки, зокрема наших силовиків?
Так це треба зробити, аби показати – ми українці й діємо відповідно до закону, і не маємо жодної іншої доцільності, окрім визначеної правом. Саме за це і воюють наші армійці та спецслужби у протистоянні з агресором. Щоби краще зрозуміти тему, рекомендую прочитати дуже цікаву книгу «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі». Її авторка хорватка Славенка Дракуліч написала на основі спостережень за розглядом справ на засіданнях Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у колишній Югославії. Вона вивчала питання, що перетворює цілком притомних та цивілізованих людей, які нічим не відрізняються від інших, у буденному житті, на вбивць і ґвалтівників під час війни? Тоді на лаві підсудних опинилися всі – серби, хорвати, косовари. Не було жодного послаблення нікому.
Але нині переважна частина політикуму і соціуму нашого не готові визнавати власні помилки чи злочини, а це одна з головних передумов ефективного впровадження перехідного правосуддя й процесу примирення. Військові злочини потрібно розслідувати, як би то не було важко в іміджевому плані.
