Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Кінець 2021-го — початок 2022 року позначився помітною активізацією глобальної політичної геотектоніки. Цьогорічна зима аномально тепла на лише в контексті чергових рекордів тривалого кліматичного розігріву, відчутного і у Києві, а й з точки зору очевидних змін порядку денного у світових справах. США вдається тримати лідерство як ведучої супердержави, проте це не так легко, як раніше, Росія активно виборює місце під сонцем серед найсильніших, але традиційно «працює ліктями», бо інших правил не визнає, Євросоюз як завше розважливий і неквапливий, навіть попри серйозні безпекові й економічні виклики, Китай зачаровує темпом зростання і тим, як йому делікатно вдається вмощуватися у пелетоні країн-лідерів.
Захід поки що не купив російського «білета до миру»
І тут можна вдаватися до різних оцінок. Є сенс говорити про пошук Росією «красивого», передовсім щодо внутрішніх іміджевих позицій, виходу із глухого кута, куди завела її тривала експансія у стилі ХІХ століття, яку провадить усі роки правління режим Путіна. Так само помітним є небажання колективного Заходу нагнітати напругу у стосунках із Кремлем, отримуючи тривалі періоди нестабільності, втрачаючи мільярди доларів на запровадженні стримуючих санкцій (адже від них страждає не тільки РФ). Україна повсякчас про себе нагадує і теж хоче бути гідним учасником «великої розмови», оскільки в цій ситуації ми несемо найбільші втрати, адже наш терен є безпосереднім воєнним театром зіткнення цілком протилежних за суттю моделей організації світопорядку. І боротьба цих моделей, що так само очевидно, не закінчена остаточною перемогою у форматі внутрішньоукраїнської консолідації еліт і соціуму. Є сподівання, що ця дискусія таки створить рамки такого консенсусу, який буде природнім, автентичним нашій ментальності й потребам демократичного поступу.
Повертаємося до політичної «зими». Почалася вона з ультиматумів, висунутих 7 грудня Володимиром Путіним своєму американському колезі Джо Байдену під час їхніх перемовин. Господар Кремля наполіг на формуванні саме Вашингтоном, який на переконання ВВП є головним диригентом «західного хору», гарантій не розширення НАТО на схід. Особлива вимога стосувалася саме залишення України поза орбітою зближення із цією організацією. Зрозуміло, що ця тактика не спрацювала, адже, попри очевидну лідерську позицію Америки у системі колективної безпеки, США є прихильником консолідованих рішень у таких складних питаннях, які стосується фундаменту Північноатлантичного співтовариства.
Далі тривав медійний марафон обміну публічними «колкостями» все тих же учасників «великої розмови». Російська істерія цього разу концентрувалася на інформаційній кампанії, що генерувала назовні аргументи, чому саме зближення Києва і НАТО провокує масштабний конфлікт у Європі, одразу пропонуючи «білет до миру»: скасування рішень Бухарестського саміту Альянсу 2008-го, в якому йшлося про перспективу членства України і Грузії. Наші партнери послідовно парирували закиди агресора, наполягаючи на суверенному праві кожної держави самостійно визначати, на яких принципах будувати свою систему безпеки.
Чи стане «модель Расмуссена» прийнятною?
Звісно, дипломатична й посадова риторики почасти вуалюють справжні наміри і плани сильних світу цього. Оскільки вони дотримуються певного етикету, який не дозволяє надто емоційно й необачно розкидатися словами. Інша справа — можновладці у статусі «екс». Цілком справедливо до них, як до джерела альтернативної, але надзвичайно фахової експертної думки, звертаються медіа. Та й самі вони, розуміючи цю свою унікальну роль, виходять публічно із заявами дещо ширшого від офіційного формату.
На мій погляд, заслуговує на нашу увагу недавній коментар виданню Politico колишнього генсека Альянсу Андерса Расмуссена. Він переконаний, що НАТО зобов’язане виконати власні обіцянки й прийняти у свій склад Україну та Грузію. Він так і сказав: «Час виконати обіцянку». Причому наголосив, що позицію Кремля у цій справі не варто враховувати. На його думку, наразі слід концентруватися на розробці плану дій з реалізації цієї обіцянки. І пропонує спосіб, як прибрати на шляху нашої атлантичної інтеграції камінь спотикання, що турбує багатьох членів Альянсу. Україну приймають в натовське лоно, але із застереженням, що «базова п’ята стаття НАТО пошириться тільки на територію, що перебуває під контролем Києва і Тбілісі, але Альянс не може проводити політику відкритих дверей щодо розширення, в якій вона продовжує дозволяти Путіну діяти як швейцару».
Пан Расмуссен водночас говорить, що НАТО не повинно тут іти на поступки РФ, оскільки це стане поганим сигналом для західної демократії. Проте офіційна дипломатія, якщо її запитати прямо, одразу скаже, що такий шлях передбачатиме компроміс і в чомусь доведеться поступатися — без цього ніяк. Про що це може говорити? А про те, що на столі перемовин як варіант може з’явитися модель, коли взамін на виконання певних кремлівських вимог, Україна отримає механізм гарантій безпеки, ідентичний натовському, але застосовний винятково щодо території, яку нашому Уряду вдалося утримати під контролем.
Звісно, всі сторони цієї «великої розмови» зацікавлені в досягненні максимально можливої користі, з багажем якої вони підуть до своїх націй, коли час «застілля» дістанеться логічного апогею. Отже, нас у найближчі дні очікують дуже цікаві події, контури яких уже поступово проступають. Немає жодних сумнівів, що в цьому вирі, який уже набирає обертів, формуватимуться нові вікна можливостей й реальні дорожні карти деескалації напруженості в Європі та й світі загалом. Звісно, що наріжним буде «українське питання», яке вирішуватиметься, як ми сподіваємося, за столом, де звучатиме і наш, український голос.
Меморандум п’яти як ймовірний пролог «формули миру»
Власне темп, з яким відбуваються «великі розмови», вказує, що їхні учасники хочуть ясності, хай навіть неприємної для себе, але предметної, з якою можна моделювати подальшу перспективу. Звісно, що перша за 2,5 роки брюсельська зустріч послів країн НАТО з вищими посадовцями РФ у такому форматі 12 січня буде непересічною, як і перемовини з питань безпеки, що відбудуться напередодні у Женеві. Це початок відновлення діалогу, але аж ніяк не чергового «переділу світу» на кшталт модернізованої Ялтинської конференції 1945-го, як це сприймає російське керівництво. Принаймні, підстав думати інакше поки що немає. І видається, що першим примирювальним декларативним кроком у контексті майбутнього компромісу напевно є спільна заява 3 січня п’яти ядерних держав — Китаю, Великої Британії, США, Франції і Росії — про прихильність Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та взаємне ненацілювання ракет як інструмента зниження стратегічних ризиків війни. Завісою року минулого на дипломатичному майданчику стала телефонна розмова Джо Байдена з Володимиром Путіним 30 грудня 2021-го і ймовірно саме там лідери й домовилися розпочати рік 2022-й згаданим «меморандумом п‘яти».
Так само важливим у контексті «великої розмови» є те, що наразі в Україні з візитом перебуває верховний представник Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки Жозеп Боррель, який досліджує місцеву ситуацію на тлі нарощення російських сил уздовж кордону та в окупованому терені. Його пункти відвідин − Станиця Луганська й Київ. За результати цієї поїздки пан Боррель зробить доповідь європейським партнерам як у світлі реалізації ідеї створення в Україні військової навчальної місії Євросоюзу, так і напередодні переговорів на майданчику ОБСЄ 13 січня з безпекових питань.
Отже, попереду надзвичайно насичений подіями час, який, якщо згадати про достатньо високу політичну температуру на довколишніх теренах, зокрема розвиток кризи у Казахстані, ще принесе чимало важливих новин. Сподіваємося, що більшість з них таки будуть конструктивні щодо України.
