Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Донині десятки вулиць в Україні носять ім’я звеличеного Йосипом Сталіним російського біолога і селекціонера Івана Мічуріна, а ім’я його опонента, українського помолога (ботанік, який займається вивченням сортів плодових та ягідних рослин) і селекціонера, одного із розробників дослідницької справи методології сучасного садівництва, репресованого саме за критику мічурінських методів ‒ Володимира Симиренка ‒ залишається маловідомим широкому загалові. З нагоди його 130-річчя АрміяInform розповідає читачам про його життєвий шлях.
Мічурінська біологія та «вчення Леніна — Сталіна»
Іван Мічурін, невеличкий розсадник якого в містечку Козлов у Тамбовській області набув статусу державного за часів Леніна, завжди з величезним ентузіастом вітав усі кремлівські ініціативи і гаряче схвалював ідеологічні рішення партійних з’їздів. Коли наприкінці 1920 років Сталін висунув ідею глобального перетворення природи, Мічурін у зверненні до XVI з’їзду ВКП(б) у 1930 році запропонував свій «проєкт», який передбачав зменшення негативного впливу сибірського клімату на європейську територію Росії шляхом створення грандіозної лісосмуги між Уральськими горами і Каспійським морем, пустелі Середньої Азії він пропонував перетворити на оази, висадивши там посухостійкі рослини та їстівні кактуси.
Як не дивно, але ці «ідеї» були сприйняті серйозно і отримали гарячі оплески на партійному з’їзді. Докорінне перетворення природи збігалося з більшовицькими намірами докорінної зміни людського суспільства, шляхом «разрушения до основанья» всього світу та творення нового «советского человека». Дарма, що у професійному середовищі більшість положень так званого мічурінського вчення сприймалися як окультні дійства. Кремлівській владі імпонувала авантюрна можливість успадкування біологічних ознак рослинами (насамперед гібридними) під впливом дії природних чинників або у процесі цілеспрямованого їхнього «виховання».
У 1931 році Івана Мічуріна нагородили орденом Леніна, а у вересні 1934-го, за рік від справжньої дати народження, помпезно відзначили 80-ліття та 60-ліття наукової діяльності козловського садівника, до наукового стажу якого долучили також роки, коли він працював на залізниці. З нагоди ювілею радянська влада перейменувала містечко Козлов на Мічурінськ, а самого Івана Мічуріна призначила академіком союзної академії наук. Сам ювіляр у той час не втомлювався прославляти Сталіна.
У період сталінських репресій за критику «мічурінської науки» постраждало багато відомих вчених-біологів і генетиків. Серед них був український професор Володимир Симиренко.
У період сталінських репресій за критику «мічурінської науки» постраждало багато відомих вчених-біологів і генетиків. Серед них одним із перших був український професор Володимир Симиренко.
Родина Симиренків із Млієва
Симиренки — один із найвідоміших українських родів ХІХ — початку ХХ століття. У 1820‒1830 роках Федір Степанович Симиренко разом зі своїм тестем Михайлом Яхненком орендував млини, почав торгувати хлібом, худобою й шкіряним крамом та викупився з кріпацтва.
Спільно з братами Яхненками (синами Михайла) Симиренко заснував фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка 1834 року спорудила перший в Російській імперії паровий рафінадний завод у селі Ташлику (тепер Черкаського району), у 1848 році ‒ Городищенський рафінадний завод біля села Млієва, а у 1846 році машинобудівний завод у Млієві, який випускав переважно обладнання й машини для цукроварень. На цьому ж заводі збудовано перші пароплави для Дніпра.
Син Федора Платон Симиренко фінансував видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 року та допомагав українським культурним установам. На честь Платона Симиренка його сином Левком названий популярний досі сорт яблука Ренет Симиренка.
Попри свою аполітичність і високий авторитет, 6 січня 1920 року Левко Симиренко трагічно загинув від рук чекістів.
Левко Платонович Симиренко став видатним українським помологом і плодоводом, створив у Млієві колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії та одним із найкращих у Європі. Розсадник на початку ХХ століття налічував: 900 сортів яблунь, 889 ‒ груш, 84 ‒ слив, 350 ‒ вишень і черешень, 15 ‒ персика, 36 ‒ абрикос, 165 ‒ аґрусу, 54 ‒ горіха. Левко Симиренко всебічно вивчав зібрані ним сорти, поліпшував селекційним способом їхню якість, акліматизував чужі й виводив нові сорти. При своєму розсаднику організував школу садівників і виховав низку висококваліфікованих фахівців, зокрема свого сина Володимира Симиренка.
Попри свою аполітичність і високий авторитет, 6 січня 1920 року Левко Симиренко трагічно загинув від рук чекістів.
Головна його наукова праця ‒ тритомник «Помологія» ‒ вперше була надрукована лише за часів «хрущовської відлиги» у 1960-х.
Головна його наукова праця ‒ тритомник «Помологія» ‒ вперше була надрукована лише за часів «хрущовської відлиги» у 1960-х.
Володимир Симиренко — жертва сталінських репресій
Володимир Левкович Симиренко народився рівно 130 років тому, 29 грудня 1891 року у Млієві. У 1915 році закінчив сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту. У 1920 році він очолив секцію садівництва та городництва Всеукраїнського сільськогосподарського комітету. На його пропозицію, на базі створеного батьком помологічного розплідника було засновано Мліївську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний плодовий розсадник України. Володимир Симиренко до 1930 року працював директором цих установ. Також очолював, створену у 1923 році, Всеукраїнську помологічну комісію при Наркомземі УРСР, що теж діяла на науковій базі Мліївської дослідної станції садівництва, викладав у кількох університетах.
Дослідна станція під керівництвом професора Володимира Симиренка стала головним садівничим науково-методичним центром усього союзу радянських республік. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в Україні, але й у Росії та республіках Закавказзя. Станція ще у середині 1920 років провела природно-кліматичне районування плодових культур. Це стало справжньою революцією у світовому садівництві.
У 1930 році Володимир Симиренко організував і очолив Всесоюзний науково-дослідний інститут південних плодових і ягідних культур у Києві (нині — Український науково-дослідний інститут садівництва). У грудні 1931-го на нараді у Москві виступив з науковою критикою «мічурінських методів». Саме через це Симиренко наразився на шалену протидію та звірячу помсту представників «мічурінської науки». До партійних органів та енкаведистських структур із Козлова посипалися скарги на Володимира Симиренка зі звинуваченнями ученого в «українському буржуазному націоналізмі» та неповазі до «наукового корифея» Івана Мічуріна.
У грудні 1931-го на нараді у Москві виступив з науковою критикою «мічурінських методів». Саме через це Симиренко наразився на шалену протидію та звірячу помсту представників «мічурінської науки».
Весь 1932 рік Володимир Левкович перебував у щоденному очікуванні арешту, але вченого заарештували тільки на Різдвяні свята (у ніч з 7 на 8 січня) 1933 року. Дослідник спадщини родини Симиренків Петро Вольвач переконаний, що цього б не сталося без згоди, а можливо і особистого клопотання Івана Мічуріна.
Петрові Вольвачу вдалося знайти частину справи Володимира Симиренка в Центральному державному архіві громадських об’єднань у Києві. З неї стало відомо, що процес над Симиренком був порушений з ініціативи мічурінців і спланований енкаведистами як широмасштабний. За цією справою в Україні було знищено величезну кількість фахівців сільського господарства — представників симиренківської наукової школи. Крім того, за вказівкою з Кремля Всесоюзний науково-дослідний інститут південних плодових культур був переведений з Києва до Козлова. На жаль, чимало архівів, що могли б пролити світло на події того часу, перебувають у Росії і наразі недоступні для українських дослідників.
Процес над Симиренком був порушений з ініціативи мічурінців і спланований енкаведистами як широмасштабний. Архіви за цією справою в Україні було знищено.
Майже одинадцять місяців Володимир Симиренко перебував у камері смертників у Лук’янівській в’язниці. Звідти відбувати покарання професора відправили в Херсонську виправно-трудову колонію № 29, де призначили керівником в’язничної виробничо-городньої дільниці № 7. Враховуючи зразкову поведінку в’язня, його чесне ставлення до праці в колонії та високі показники керованої ним діяльності, перед новим 1937 роком професора Володимира Симиренка, рішенням Спецпрокуратури УРСР, звільняють з колонії. У пошуках правди і справедливості він одразу ж їде до Москви. Але на Курському вокзалі звільненого знову заарештовують енкаведисти і відвозять до Луб’янки, де учений проходить нове коло допитів, тортур, принижень і знущань. Через 10 місяців Володимира Симиренка передають у розпорядження тресту «Держплодорозсадник» (м. Обоянь на Курщині). 16 серпня 1937 року його призначають на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу. Але мічурінці дістали його і там. 30 березня 1938 року Володимира Симиренка заарештували знову. Спочатку в Обояні, а потім у Курській в’язниці упродовж 6 місяців тривало нове слідство, велися допити і катування. 2 вересня 1938 року його засудили до розстрілу. Вирок енкаведисти виконали в ніч з 17 на 18 вересня в урочищі Солянка під Курськом.
читайте також:
Учений реабілітований посмертно у грудні 1957 року. Проте досі, незважаючи на ухвалену ще у лютому 2002 року Постанову Верховної Ради України № 3067-ІІІ «Про вшанування пам’яті великих українських учених-садівників Л. П. Симиренка і В. Л. Симиренка», він залишається значно менше відомим і вшанованим в Україні, ніж Мічурін…
