Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Він народився в рік, у який помер український геній Тарас Шевченко. Згодом — скуповував усі видання творів Шевченка для створеної ним бібліотеки, був одним з організаторів кампанії зі збору коштів на пам’ятник Великому Кобзареві в Києві, а газета «Рада», яку він видавав власним коштом, долучилася до національного пробудження українців не менше, ніж Шевченків «Кобзар».
На днях виповнилося 160 років від дня народження Євгена Харламповича Чикаленка — видатного громадського діяча, благодійника, мецената української культури, агронома, землевласника, видавця, публіциста, одного з ініціаторів скликання Центральної Ради, кандидата на посаду Гетьмана України. АрміяInform з нагоди ювілею підготувала розповідь про нього та добірку його колоризованих світлин.
Спільний шлях економічного й національного добробуту
Ще під час навчання в реальному училищі в Єлисаветграді Євген потоваришував із Панасом Тобілевичем (згодом — відомий актор Панас Саксаганський), а потім і з усією славетною родиною Тобілевичів. Незабаром доля звела молодого Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком та Дмитром Багалієм.
За участь у «Громаді» Чикаленка заарештували й виключили з вишу. Згідно з вироком, п’ять років він мав перебувати під наглядом поліції, а ще йому заборонялося проживати в Києві, Харкові, Москві й Петербурзі. Місцем заслання стало рідне село Перешори Херсонської губернії, де минуло понад 10 років його життя.
В родовому маєтку Євген Харлампович досяг значних успіхів у сільському господарстві: запровадив використання сільськогосподарських машин, селекцію худоби, експериментував як агроном і досягав високих врожаїв навіть у посушливі роки. Видав кілька книг у серії «Розмова про сільське хазяйство», що мали значний резонанс і успіх серед хліборобів, ставши своєрідною популярною енциклопедією: «Про засуху (чорний пар та плодозмін)», «Худоба: коні, скотина, свині та вівці», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад».
У цей час він намагався допомогти селянину середньої заможності вести прагматичне сільське господарство, досягнути родинних статків і мати прибутки, а також розв’язати проблему власності землі, адже, на його переконання, «хто має нею володіти, як не ті, хто землю обробляє, кому найбільше потрібна порада, як не селянинові, який знає про свій край найбільше»? Відсутність серед українського селянства хоч трохи помітного економічно заможного прошарку дуже боліла Євгенові Чикаленку. Він розумів, що без добробуту економічного не буде добробуту національного, а без національного мовного й культурного середовища про економічну свободу нації годі й мріяти!
В одному з листів до Михайла Грушевського Чикаленко наголошує на головному джерелі існування нації, на потребі збереження рідної мови: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».
Творець «українського руху»
Донька Чикаленка Ганна згадувала, що «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям».
Переїхавши до Києва в 1900 році, він одразу включається у громадське життя, стає членом «Старої Громади». Євген Чикаленко за власним метафоричним порівнянням «був один із 300 душ донкіхотів із 30 мільйонів українців», які робили, здавалося б, справу абсурдну, роботу, приречену на поразку, — творили український рух.
Доктор історичних наук Ігор Гирич вважає, що саме він утілював собою національно-політичне життя 1900–1917 років на Наддніпрянщині, так само як період 1860-х — 1890-х уособлювали Володимир Антонович і Олександр Кониський.
Євген Чикаленко мав безпосередній стосунок до заснування Загальної української безпартійної демократичної організації (ЗУБДО), Української демократично-радикальної партії (УРДП), Товариства українських поступовців (ТУП). Причому був визначальником ідеологічної лінії діяльності перших політичних партій.
Власним коштом фінансував і ці партії, і українську пресу, і чимало «українських справ», підтримував окремих діячів національного руху. Відомий вислів Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені».
Чикаленко завжди мріяв про українську державу, але разом з тим і боявся реакції наскрізно антиукраїнської російської громадськості, боявся негативу й войовничого несприйняття з боку осіб українського походження і неукраїнців, що перебували в орбіті впливу російської культури й тогочасного «русского міра».
Уже під час визвольних змагань Чикаленко писав: «Колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер вже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомості».
Чому Чикаленко не хотів бути гетьманом?
За визначенням Ігоря Гирича, Євген Чикаленко був одним з найгарячіших і найактивніших прихильників політизації українського руху. Він був критиком чистого культурництва, ставив на перші місця за значущістю для національного визволення саме тих діячів, які бачили своїм завданням добиватися автономії для України.
Чикаленко був одним з ініціаторів скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви й очолити цей орган. Водночас, як відомо, в той час сам він участі в політичній діяльності не брав.
Незважаючи на це, саме Євгенові Чикаленкові, а не Павлові Скоропадському, навесні 1918 року першому запропонували стати гетьманом України. Чикаленко думав три дні й відмовився. Бо хоч і вважав таку форму державного управління перспективною, але був переконаний, що не можна брати гетьманську посаду з німецьких рук.
У січні 1919 року він виїхав до Галичини, де згодом був інтернований поляками. Залишався оптимістом навіть після поразки визвольних змагань. Вважав, що «Україна й українці одержали для себе добрий урок, який не минеться марно. Селяни під пануванням чужих урядів переконаються, що свій уенерівський уряд був все ж кращий. Розділена знову між сусідами Україна виявиться малоперетравною їжею для окупантів. Це не підсилить їх, а лише послабить. За першої-ліпшої нагоди українці розвалять і Польщу, і Росію».
Останнім притулком Євгена Чикаленка стала Чехословаччина, де він і помер 20 червня 1929 року в місті Подєбради. Урна з його прахом встановлена в колумбарії на місцевому цвинтарі. Заповіт, згідно з яким прах мали розвіяти в рідних Перешорах, так і не було виконано. Попри багаторічні намагання назвати бодай одну з вулиць чи площ в українській столиці його іменем — цього досі не відбулося.
Мабуть, тріумфальне повернення імені Євгена Чикаленка в Україну відбудеться тільки тоді, коли держава вповні стане такою, про яку він мріяв.
