Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Продовжуємо наш творчий пошук і переосмислення історико-культурного спадку, що зробив нас саме такими, якими ми є — з вадами і перевагами. Зрозуміло, що процес націєтворення наразі триває і саме наше покоління є учасником або спостерігачем (залежно від громадянської позиції) цього архіважливого для Української держави та цілого європейського народу феномену. АрміяInform зустрічається з представниками різних галузей експертного середовища з тим, щоби вивчити поле ідей та думок, аби знайти уроки з минувшини і конструктив для майбутнього у тактичному та стратегічному вимірах. Сьогодні пропонуємо нашу розмову з Юрієм Михальчишиним — культурологом, народним депутатом України VII скликання (2012–2014), кандидатом політичних наук, офіцером групи комплектування ОЗСП НГУ «Азов».
— Пане Юрію, який, на Ваш погляд, наразі є актуальний ворожий культурний дискурс? Ніби українство від вульгарно-шансонних впливів із минулого починає позбавлятися…
— Це в Києві він меншає, але якщо деінде виїдемо у провінцію, сядемо у маршрутки чи таксі, переглянемо Ютуб чи Тік Ток, зрозуміємо, що це достатньо потужний тренд. У реаліях сучасної гібридної війни очевидно, що м’яка сила є компонентом агресії, що домінує, проти України, зокрема інформаційної. Ми спостерігаємо в останні 30 років не тільки певну динаміку, а й усе очевидніші її якісні зміни з точки зору поглиблення деструктивних інформаційних впливів вже не тільки на покоління людей, яке мало ментальну прив’язку до радянських реалій чи російської культурної сфери. Ми бачимо пролонгацію певної спільної моделі, проєктованої вже на ровесників української незалежності за допомогою новітніх технологій та креативних індустрій. Власне, покоління людей, яке виросло в сучасній Україні, так само перебуває під впливом панівних російських течій у культурі. Звісно, що чільне місце в тих трендах посідають антиукраїнські наративи. Це реальність, з якою слід рахуватися та визнавати її. Оскільки маємо не якісь локальні проблеми в розвитку національної культури та нашого інформпростору. У нас є ситуація ворожого інформаційно-контентного домінування. І саме з цього потрібно виходити в оцінці ризиків, загроз і в процесі формування протидії.
— І, як гадаєте, чим це домінування викликане? Станом українського суспільства, чи його запитом на певний контент, культурний продукт, повальним несмаком…
— Тут є кілька компонентів. По-перше, це ресурсне домінування. Контроль каналів передачі інформації, які й так не потрапляли у сферу домінування ані української офіційної влади, ані вітчизняних фінансово-промислових груп. І від часів іще радянських вторинність Києва щодо Москви збереглася в сфері креативних індустрій — кіновиробництві, шоубізнесі. До 2014 року ситуація була не просто асиметричною, а формувалася за схемою «центр-периферія». І вийти з такої деструктивної, штучно нав’язаної моделі вдалося під час трагічних подій російсько-української війни. Дотепер ми не можемо з упевненістю заявляти, що це є незворотним процесом і ми однозначно вирвалися з цієї нав’язаної схеми підпорядкування. Окрім об’єктивних чинників, варто говорити і про суб’єктивні. Тут слід констатувати підвищену схильність українців до асиміляції (як спосіб виживання), брак внутрішніх ментальних бар’єрів до сприйняття чужих культурних та інформаційних наративів, готовність до їхнього пасивного прийняття. Крім того, наш соціум вирізняє високий ступінь толерантності, зокрема до речей, які не мають значної вкоріненості в нашій культурній традиції чи прив’язки до українських реалій. До прикладу, модним наразі є стеження за життям російських «зірок» різного штибу, блогерів, ЛОМів у Інстаграмі. Даруйте, але то абсурд, коли мешканці Києва, Одеси чи Харкова переймаються якимись побутовими перипетіями персони з почасти штучно й беззмістовно роздутими претензіями на публічну увагу…
— Мені це нагадує комплекс провінціала, який в усьому намагається слідувати «столичній моді», аби мати в своєму соціумі якусь відчутну перевагу…
— Абсолютно! Доля провінціала — підкорятися панівній моді та захоплюватися нею, бути представником, дилером її цінностей та прикладом до наслідування для тих, хто хоче досягти успіху і визнання. Тобто, причетність до чужої культурної моделі стає коридором входження до престижного й успішного світу. Це головна наша проблема і причина російського інформаційного домінування як м’якої сили у реаліях гібридної війни в Україні.
— Але ж генерування певних креативних альтернатив такому традиційно сильному «східному дискурсу» на нашому терені не може покладатися лише на громадський сектор митців, культурологів, письменників, артистів… Це напевно є полем для формування державних політик. Невже війна не збудила творчої тектоніки як у нормотворчості влади, так і, приміром, у написанні книг про війну її ж учасниками?
— Чесно кажучи, очікував більшого від феномену фронтової літератури, який з’явився, але поки використовує дещицю зі свого потенціалу. Маю на увазі таке письменництво, як явище контркультури. Є класика, з якою можна будувати певні історичні аналогії. Це зразки воєнної прози так званого втраченого покоління, хоча таким я його не вважаю. Лише через сприйняття трагізму творів Ремарка, Гемінгвея, які самі воювали дуже мало, маємо саме такий стереотип «утраченості» щодо воєнної літератури ХХ століття. Але направду ці взірці є лише фрагментами у дуже широкій палітрі, зокрема ідеологічній, авторів-фронтовиків із украй позитивним життєствердним досвідом. Власне, одразу спадають на думку плоди творчості німецького філософа-інтелектуала Ернста Юнгера, зокрема його автобіографічний роман «В сталевих грозах» (нім. «In Stahlgewittern». — Авт.). Звісно, він поступався накладами Ремарку навіть у добу Веймарівської Німеччини, але за глибиною смислів та сюжетно це значно якісніша фронтова література. Відомо ж, що сам Юнгер, командуючи ротою на Західному фронті Першої світової війни, дістав 18 поранень, є кавалером вищої військової пруської нагороди — ордена «Pour le Mérite» («За заслуги»). Тобто, він був фаховим, «живим» військовим масової війни нового покоління. І от його досвід «щоденника війни, що став бестселером» був формотворчим для міжвоєнного покоління німецької молоді.
У тому ж вимірі можемо говорити і про письменника-фронтовика Джона Роналда Руела Толкіна — автора знаної епопеї «Володар перснів» і творця цілого всесвіту, який увібрав у себе пласти давньої європейської, ще дохристиянської культури на кшталт нордичного героїчного епосу, германських саг та англійських хронік. Він був лейтенантом британської армії, учасником битви на річці Сомма 1916 року. Тобто, людина пройшла через м’ясорубку. І власний досвід він відобразив у згаданому творі. Цікаво, що на основі книжок Толкіна на Заході у 1960-1970 роки сформувалася досить потужна контркультура, яка протистояла впливам популярної мас-культури, відроджуючи інтерес до європейської етнографії, до глибинних зв’язків із стародавніми героїчними епосами, актуалізуючи спектр героїчних архетипів тих же лицарських часів. І ці явища ставали, зокрема, і частиною воєнної айдентики. І вже у 2000-х екранізація творів Толкіна актуалізувала цей культурний вплив уже сучасної доби.
— Повернімося до актуальних для нас архетипів. Чи не надто часто апелюємо до спрощених образів та прикладів із нашої минувшини, епосного спадку, не намагаючись вийти від суто «шароварно-козацької» парадигми, в якій, до речі, нас звикли бачити та сприймати, почасти зверхньо, ті ж росіяни?
— Це відбувається так через домінування форми над змістом. Навіть якщо візьмемо козацький архетип, то треба розуміти, що за визначенням він є протестним. Козак — людина, яка кидає виклик системі, феодальному ладу. І який до нас доходить від того глибинний сенс? А той, що явище козацтва було модерним на противагу феодалізму з його кріпосним ладом. І це була, одверто кажучи, сухопутна форма піратства, яка водночас кидала військовий виклик Речі Посполитій, Османській імперії, Московському царству, українське козацтво сформувало де-факто нікому непідконтрольну зовні територію свободи, з якою мали рахуватися. Це політичні реалії того часу, здобуті збройним шляхом. І саме над цим архетипом варто працювати. Ми недооцінюємо інші прояви українського військового архетипу. У нас украй слабко використовується потенціал епохи Київської Русі — образ київського дружинника як середньовічного воїна. Це пряма паралель з європейськими епосами на кшталт «Пісні про Нібелунгів», романтики вікінгів. І це не простий хронологічний збіг. Багато зі згаданих сюжетів, зокрема саги про вікінгів, діяли тут у нас. Що свідчить про певний єдиний культурний, військовий, економічний простір тогочасної Європи.
— Як зробити так, аби дух епохи українського відродження, що світ бачив століття тому, і новітнє відродження після 2014-го перетворювалися на міцні інституційні конструкції в державному секторі й суспільній ідентичності всієї нашої людності?
— На мою думку як культуролога, витоки згаданих явищ починаються з нонконформізму — незгоди з нав’язаними ззовні панівними типами мислення, культурними течіями, суспільними відносинами та ієрархіями. Як відомо, протест — справа молодих. Отже, зародження нової української контркультури буде справою чергового покоління протестної молоді. А сенси для неї мають генерувати представники середнього покоління.
— У цьому контексті цікаво спостерігати за тим, як молодь покоління революції на граніті (2-17 жовтня 1990-го), зокрема лідери цього руху, політично та особистісно трансформувалися. Йдеться про те, що з віком відбувається певне переосмислення, зміни поведінкові — причому природні й нормальні, коли чимало людей старшого покоління не повторюватимуть того ж, на що вони наважувалися у студентську пору. Приміром, якщо взяти постать того ж Олеся Донія…
— Хороший приклад. Оці 30 років життя Олеся Донія є періодом еволюції модерної української культури. Тому як у той час провідникам української державності потрібно було критично не втратити підтримку і енергію тодішньої молоді, особливо інтелектуальної, так нині таке ж екзистенційне завдання стоїть щодо пласта народжених вже після здобуття Незалежності. Від того залежить і готовність нації до відповіді на комплекс різноманітних викликів, зокрема безпекових. Тут можна і потрібно шукати історичні паралелі й порівняння.
Візьмемо російсько-українську війну 1917-1921 років. Тоді 35 мільйонів українців дали у кадрову Армію УНР до 45 тисяч бійців. Проте, десь 1 мільйон естонців зібрали Добровольчу армію теж приблизно на 40-45 тисяч багнетів. Ідея національного спротиву, якої в Естонії просто не існувало, була феноменом, бо естонці з національною ідентифікацією мали куди глибші проблеми, аніж українці. Вони не мали нічого подібного нашому козацтву чи середньовічній державі на кшталт Київської Русі. Естонці — модерна нація, сконструйована у ХІХ столітті на доволі скромному національному й ресурсному матеріалі. І вони продукували такий потужний рух! Це свідчить, що у нас сто літ тому були серйозні проблеми і саме тому війна українців за незалежність закінчилася програшем. Естонці тут здобули більшого успіху.
— А от якщо ще далі заглибитися в історичні пласти й проаналізувати, яким чином націям у межах Російської імперії вдавалося зберігати елементи ідентичності на рівні автономії, одразу впадають в око найкращі можливості культурного самозбереження і розвитку, які були в поляків та фінів. Українців тим часом не удостоїли такої привілеї, їх тільки ще дужче гнобили. Чому так?
— Поляки через тривалу інтеграцію їхньої державності в Російську імперію зберігали недоторканою національну еліту й аристократію. Коли ж відбувалася поступова наша асиміляція шляхом позбавлення автономії Гетьманщини, то українська еліта, зокрема військова, просто переходила в ряди московської, інтегрувавшись у ній не як єдине ціле, а індивідуально. Тому й імперський центр сформував питомо інше ставлення до українців. Крім того, ключову роль у польській ідентичності зберігала католицька віра, у нас через релігійну православну спорідненість із росіянами інтеграція була прискореною й полегшеною. Тобто, православній Росії розчинити в собі поляків-католиків було куди важче.
Проте, загалу маловідомі й інші факти з нашого не такого і давнього життя. Київ ще у середині ХІХ століття на рівні середнього класу був помітно польськомовним до початку масової русифікації. Тобто, картину мали таку: умовні «низи» були практично україномовні, купецтво й міщани — польськомовні, і тільки бюрократія чиновницька та військово-окупаційна послуговувалися російською. І якщо ми подивимося на Київ, зображений у комедійній п’єсі Михайла Старицького «За двома зайцями» (1883 рік, українською мовою. — Авт.), то там побачимо українське і польське місто, але аж ніяк не російське.
— І от за якихось пів століття маємо повсталий проти УНР «Арсенал» і сильні проімперські настрої в містян…
— Так, це прояв феномену індустріального пролетаріату, що набував сили саме у той час. Заводські працівники, масово піддані марксистській пропаганді, стали тим рушійним субпасіонарним ядром. Саме це середовище стало замовником розвитку подальшої субкультури цеху, заводського бараку, наповненого різноманітною маргінальною і навіть кримінальною публікою…
— І ви розумієте, що говорите не тільки про Київ епохи руйнації Російської імперії, а й про сучасні промислові міста, гіперурбаністичні кластери, як Кривий Ріг, Донецьк, Дніпро, Запоріжжя тощо…
— Сто відсотків! І це не тільки наш феномен. Такі ж явища спостерігаємо у Великій Британії, тільки імперська модель розселення цих «проблемних контингентів» по периферіях від Індії до Австралії, від Карибів до Південної Африки дала можливість позбутися надлишковій концентрації субпасіонаріїв в одному місці. Вони були вістрям конолізаторського авангарду, але не стали рушійним суб’єктом революційних процесів, як то відбулося у нас. І тому повстання умовного лондонського «Арсеналу» не могло бути в принципі. У Києві ж це був удар у спину молодій УНР. Характерно, що українсько-російська війна станом на 1919 рік вже набула всіх рис громадянської. Згадайте такі прізвища, як Щорс, Боженко, Щаденко, Дибенко — більшовицькі червоногвардійські польові командири етнічного українського походження. Якщо доти були різні Антонови-Овсієнки разом з Муравйовими, то незабаром частини армії УНР билися з україномовними більшовиками. І це ніколи не слід забувати! Тобто, російські багнети принесли елементи громадянської війни для розколу нашого суспільства по соціально-класових і культурних лініях.
— Але є не всі наявні субкультурні явища, якщо повернутися до сучасності, які певний час вважали маргінальними, несли загрозу державному порядку. Згадаймо наших футбольних ультрас, коли навіть у Донецьку вболівальники «Шахтаря», не говорячи про інші міста, практично всією спільнотою стали на проукраїнську позицію!
— Нам украй пощастило, що на той час хвиля розвитку українського «навколофутболу» набула найвищої висоти. Тоді вже сформувалися ситуативні альянси і коаліції, та культура здорового змагального духу в тім середовищі. Але у кінці 1990-х ми не побачили б такого потужного руху. Здорова агресія є невіддільною складовою конкуренції як рушія прогресу. І навіть репресивний режим Януковича, який почав закручувати гайки з 2010 року, з фанатським рухом нічого не зумів зробити. Рубіконом тут став 2012-й, після якого ультрас почали долучатися до акцій української опозиції. І представники цієї молоді опинилися на вістрі протистоянь 2013-2014 років. Логічно, що Майдан виніс цю хвилю молодіжної енергії на передній край російсько-української війни. І саме на Майдані, де зібралися дуже різні люди, ми бачили приклад примирення. Якщо хочемо його досягнути в українських реаліях, слід налаштовуватися на тривалу історію. Так, в Іспанії після епохи генерала Франко це внутрішнє примирення зайняло близько 40 років. І якраз спільний пантеон-меморіал всім загиблим у громадянській війні, збудований за живого диктатора — відома Долина полеглих — символізує модель майбутнього національного примирення.
— Щоби далі рухатися у парадигмі від української контркультури проти антикультури до новітньої панівної української культури, розглянемо феномен антивоєнного руху в США під час війни у В’єтнамі та як ця війна як досвід з часом набула позитивної конотації в американській креативній індустрії й соціумі загалом. Адже там і для нас закладені корисні технології та речі?
— Програвши на полі бою цю війну, американський ідеологічний апарат виграв її у кінематографі та в телевізорі, відтак — і в соціумі. Це безліч стрічок та серіалів із сюжетними лініями, що торкаються цієї історії. Від драми Френсіса Копполи «Апокаліпсис сьогодні» до фільму Олівера Стоуна «Взвод» та «Рембо», спрямованого на школярів, де показаний героїзм, що перемагає, притаманний американцям. Причому сам Рембо теж частково протестний, тобто близький за духом багатьом американцям. Вони зробили все можливе, щоби наступні покоління не були учасниками антивоєнних протестів. У нас на такі речі ще бракує ресурсу. Російський креатив наразі теж працює невтомно й генерує через мистецтво новий погляд на свою історію, відмитий від бруду насилля, насичений штучною героїкою, геть відірваною від реальності. І тут працює принцип «чим далі минуле, тим легше його фальсифікувати». Вони вже перейшли від нещадної експлуатації теми Другої світової (Великої вітчизняної) до ідеалізації жорстокого російського кріпосництва, причому годуючи ним і нашого глядача — це серіал «Кріпосна», знятий буцімто на українському історичному матеріалі. Вони створюють малоросійські водевілі, лакуючи імперське минуле Росії, створюючи привабливу картинку його сприйняття, де всім, зокрема і українцям, було добре. Але замовчуючи політику тотальної русифікації та знищення цілих народів. Це намагання забути дурну славу Росії як тюрми народів. Отут нам ой як добре слід дбати про те, аби знову не повторювати тих помилок, які є червоними й кривавими лініями у нашій національній пам’яті!
Фото Віталій Солоний
Зранку від скидання вибухівки з дрона у Бериславі постраждав чоловік.
російські загарбники продовжують обстрілювати прикордонні території Чернігівської та Сумської областей. Всього протягом доби нараховано 51 обстріл (291 вибухи) із різних видів озброєння.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський заявив, що російським військам не вдалося досягти суттєвих здобутків на жодному зі стратегічних напрямків.
Технологічно-оборонний стартап AIM Defense з австралійського Мельбурна уклав контракт з Військово-повітряними силами країни на постачання лазерних установок для боротьби з безпілотниками.
Згідно з указом Президента України Володимира Зеленського № 143/2022, хвилина мовчання проводиться щодня о 9:00, її оголошують у всіх засобах масової інформації.
У ніч на 29 березня противник завдав потужного ракетного-авіаційного удару по об’єктах паливно-енергетичного сектору України, застосувавши різні типи ракет та ударні БПЛА. Усього ворог задіяв 99 засобів повітряного нападу, з яких 84 були знищені українськими захисниками неба.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…