Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Восьмий рік у клініці ушкоджень Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» працює, а точніше — рятує життя пораненим військовослужбовцям, заслужений лікар України, лауреат Державних премій, доктор медичних наук, професор Олександр Борзих.
Колеги небезпідставно називають Олександра Володимировича унікальним лікарем, поява якого в колективі клініки не лише розширила спектр медичної допомоги під час оперативних втручань, а й стала мотивуючим фактором для молодих лікарів у опануванні методами мікрохірургії.
«Господи! Не допускай, аби жага наживи і слави керувала мною у практичній роботі… Зміцни сили мого серця так, щоб воно могло однаково реагувати на страждання бідного та багатого, добро і зло, допомагати однаково другу та ворогові. Навчи мене, Всемогутній, терплячості та спокою, коли хворий неслухняний чи ображає, зроби мене поміркованим у всіх моїх судженнях і діях, але тільки не у знаннях, бо в останньому я хочу залишитися ненаситним, і нехай далекою від мене залишиться думка про те, що я все знаю та вмію…»
Достеменно мені не відомо і в розмові з Олександром Борзих я не питав, чи вимовляв він коли-небудь ці слова молитви лікаря. Але спілкування з ним, спостереження за його роботою, розповіді колег та пацієнтів дозволяють дійти висновку, що лікар Борзих живе і лікує людей за словами цієї молитви. Погодьтесь, що медик, як священник для віруючих, ‒ людина, з якою більш відверто, ніж із родичами та друзями, діляться своїми болем та сумом. А погоджуючись на операцію, ми довіряємо хірургові своє життя.
«Дев’ятирічний хлопчик потрапив під потяг, відрізало ногу нижче коліна… Операція тривала 9 годин»
Історія, про яку варто розповісти на початку, трапилася 29 березня 2005 року в Донецьку. Була дев’ята година вечора, коли у квартирі завідувача відділення мікрохірургії кисті НДІ травматології та ортопедії Донецького медичного університету Олександра Борзих задзвонив телефон.
‒ Олександре Володимировичу, тут «швидка» дев’ятирічного хлопчика привезла, потрапив під потяг, відрізало ногу нижче коліна, ‒ почув Борзих схвильований голос чергового лікаря.
‒ Як оцінюєте ситуацію? ‒ запитує лікар.
‒ Майже третина відсіченої гомілки розмозжена і знекровлена, ‒ доповідає черговий. — Розглядаю варіант формування культі, але потрібно, щоб ви подивились…
У Борзих позаду важкий робочий день. Втомлений, він кладе слухавку, проводить долонями по обличчю, ніби знімаючи ту саму втому. «А у дев’ятирічного хлопчини все життя попереду» ‒ думка, яка моментально і міцно поселяється в його голові. Їхати чи ні ‒ питання вже не стояло.
‒ Надія на те, що вдасться пришити відрізану частину гомілки, хоч і була примарною, але не такою, щоб її геть відкинути, ‒ розповідає Олександр Борзих. — До позитиву можна було віднести те, що відсічену частину кінцівки дідусь Владика знайшов таки біля залізничного полотна і швидко привіз до клініки. З моменту трагічного випадку минуло лише три години. Пришити відрізану частину ноги не було великою проблемою, реплантацією я займався й до того. На той момент у нашому відділі мікрохірургії було виконано вже близько 300 реплантацій. Першу таку операцію я зробив пацієнтці ще 1984 року, коли на місце відірваного пальця на руці пересадив палець із її ноги. Приживлення пройшло успішно. У випадку з хлопчиком головним було вдало пересадити м’які тканини, і щоб вони прижились. Ікроніжний м’яз на нозі виявився пом’ятим, але цілим. На нього ми й покладали надії. Зауважу, що лікар несе велику відповідальність, адже він заради вживлення тканини на рані завдає непоправної шкоди донорській частині тіла. Пересадка м’якої тканини вважається доцільною, коли ефективність її набагато перевищує завдану шкоду. А от якщо м’яка тканина не приживається — це трагедія…
За словами Олександра Володимировича, операція тривала дев’ять годин. Лікарі розсікли литковий м’яз вздовж, зробивши особливі надрізи всередині, і укутали нею кістку кінцівки. Левова доля часу пішла на з’єднання великого гомілкового венозного пучка, який і відновив кровотік кінцівки. Потім Владику з’єднали пошкоджені м’язи, сухожилля, великий і малий гомілкові нерви. На завершення зшили шкіру і закріпили кістки гомілки за допомогою апарату Ілізарова. Ліва кінцівка виявилася коротшою за праву на 13 сантиметрів.
‒ Та мало хто знає, що відбувалося за лаштунками цієї боротьби за ногу Владика, ‒ зітхає Борзих. — Мати хлопчика чомусь вирішила, що я мало роблю для того, щоб врятувати кінцівку її сина. Вона розгорнула таку психологічну атаку на лікарів, що нам довелось добряче понервувати. Листами та необгрунтованими скаргами вона просто завалила медичне управління міста, МОЗ України, владні структури. На мене чинився справжній тиск. Добре, що хоч батько Владика був на нашій стороні та як міг чинив опір дружині. Зазначу, що потім вони навіть розлучилися.
Через місяць хлопчина почав рухати пальцями на нозі. Минуло ще пів року і вкорочену кінцівку почали витягувати. А ще за два місяці апарат Ілізарова зняли, і Владик знову почав ходити без милиць.
‒ Протягом наступних п’яти років відновлювального лікування ми регулярно за допомогою апарату Ілізарова подовжували пришиту ногу,‒ розповідає Олександр Борзих. ‒ Але як тільки апарат знімали, хлопець повертався до активного способу життя. Насамкінець ми досягли свого — хвора нога вирівнялась із здоровою. Влад закінчив вищий навчальний заклад, працює, час від часу ми розмовляємо з ним телефоном.
Ось такий happy end. Не сказав лише Олександр Борзих, що 2011 року став лауреатом Державної премії України.
Перший лікар у роду з’явився понад 200 років тому
Коли журналіст спілкується з лікарем, обов’язково цікавиться, що або хто спонукав його до вибору професії. Родовід Олександра Борзих просто вражає — перший лікар у роду з’явився понад 200 років тому.
‒ У 1816-му мій пращур шотландець за походженням Вільгельм Берві, син британського консула в Данцигу (нині Гданськ), закінчив імператорську медико-хірургічну академію у Санкт-Петербурзі, ‒ повідав Олександр Борзих. ‒ Згодом поступив лікарем на одне з морських суден, два роки ходив на військових кораблях, вітрильниках, двічі обійшовши земну кулю. У січні 1827 року захистив докторську дисертацію, ставши професором Казанського університету. Протягом професорської діяльності Берві тричі обирався в декани, а 1857 року виконував навіть посаду ректора.
Син Вільгельма Берві — Вільгельм Вільгельмович (Василь Васильович) Берві (псевдонім «Н. Флеровський») був ідеологом народництва, видним учасником суспільного руху 1860‒1890 років. У 1861 році виступив на захист студентського руху в Петербурзькому університеті, був арештований і засланий до Сибіру. Перебував на засланні під негласним наглядом до 1887 року. На початку 1890-х деякий час перебував у еміграції в Лондоні, де видав кілька частин «Абетки соціальних наук» і спогади «Три політичні системи». Також відомий своєю працею «Стан робітничого класу в Росії». Наприкінці життя переїхав до сина Федора в Юзівку, де й прожив до самої смерті. У Донецьку його могила, на якій встановлено обеліск із барельєфом.
‒ Мій двоюрідний прадід Федір Васильович Берві (все це по материнській лінії) теж брав участь у студентських революційних зборах, був заарештований і виключений з Петербурзького університету, ‒ продовжує розповідь Олександр Володимирович. — Через свої прогресивні погляди він не міг вступити до жодного університету. Та все ж за допомогою небайдужих людей йому вдалося здобути медичну освіту в Дерптському (нині Тартуський) університеті. Із 1895 року прадід працював у Юзівці в лікарні при металургійному заводі. Був занятий роботою практично 18 годин на добу. Першу половину дня займала робота у стаціонарі та прийом хворих амбулаторно. Другу половину до пізньої ночі прадід присвячував обходу хворих на дому, по бараках. При цьому він ніколи не відмовляв хворим у допомозі.
Відомо, що легендарний прадід Олександра Борзих брав участь у російсько-японській війні та перебував у розпорядженні Приамурського військово-медичного інспектора, а згодом служив й у Хабаровському лазареті. Був він учасником й Першої світової війни. У кінці 20-х років минулого століття Федір Берві очолив у Юзівці організоване травматологічне відділення, яке згодом слугувало базою для створення кафедри травматології медичного інституту.
‒ Мій рідний прадід Василь, брат Федора, у 1918‒1919 роках був у Юзівці міським головою, помер від тифу, ‒ говорить Борзих. — А Федір Берві пішов у засвіти у 1943 році в окупації. На його честь у Донецьку названа вулиця. Уперше я дізнався про відомих своїх пращурів у 14 років. Та мати не поспішала детально про них розповідати, все відкладала на «потім». Причина проста: у нашому роду було чимало репресованих, дід і двоє його братів були розстріляні у 37-му році, маму в п’ятирічному віці утримували в дитячому будинку для дітей «ворогів народу». Тому мати боялась, що я міг десь щось зайвого сказати, адже у 60‒70-х роках репресії не щезли.
Олександр Володимирович на якусь хвилину припиняє свою розповідь, ніби збираючись з думками. За мить обличчя співрозмовника оживає, з’являється ледь помітна усмішка і він продовжує:
‒ Але я дуже пишався і пишаюся, що в нашому роду були лікарі, які творили історію. І от скажіть, яку я повинен був обрати професію після школи, маючи такий родовід? Звісно, подав документи до Донецького медуніверситету. І не лише, щоб стати лікарем, а й продовжити династію хірургів.
Реплантація ‒ це справжнє мистецтво, яке потребує найвищого професіоналізму
Олександр Володимирович із повагою і теплотою згадує доцента Олешка Миколу Олександровича, який розкрив йому такий напрямок хірургії, як травматологія. І вже за два роки до випуску Борзих не бачив себе в іншій галузі медицини.
‒ Після випуску мене направили в лікарню Дзержинська (нині Торецьк), та я там довго не затримався, ‒ пригадує Борзих. — Проходячи повз сестринського посту, звернув увагу на «Медичну газету». Взяв до рук і читаю: «В Донецький інститут травматології та ортопедії потрібні молодші наукові співробітники без ступеню — 4 особи». Я швиденько зібрав необхідні документи і відправив до інституту. Через деякий час мене запросили на співбесіду з директором, після чого я був зарахований молодшим науковим співробітником до відділу гострої травми, інтенсивної терапії та анестезіології.
У Донецьк Олександр Володимирович прибув із добротним досвідом практичної роботи — у лікарні райцентру молодий лікар сміливо брався за складні оперативні втручання. Та й, за словами Борзих, на щастя, було в кого вчитися. Тому в інституті травматології вже через два роки взявся за написання кандидатської дисертації. А головне ‒ не полишав вчитися. Тоді всіх світил медицини об’єднувала Білокам’яна. І Олександр Борзих неодноразово їздив туди навчатися у провідних хірургів-травматологів.
Наприкінці 70-х років минулого століття у колишньому СРСР почала свій розвиток мікрохірургія. І це теж зацікавило молодого лікаря. Борзих не пропускає будь-яку монографію чи статтю про нову галузь хірургії. І у 1984 році виконує свою першу мікрохірургічну реконструкцію кисті — пришиває жінці палець. А 1 серпня 1987 року йому довірили очолити відділення мікрохірургії кисті Науково-дослідного інституту травматології і ортопедії.
Поголос про унікального лікаря-віртуоза, який виконує реплантації кінцівок, а простіше кажучи, пришиває пальці рук і ніг, відрізані та відірвані внаслідок різних травм та нещасних випадків, швидко розходився країною. Великий відсоток оперативних втручань команди Борзих стосувався роботи «над помилками» колег із недостатнім досвідом.
‒ Чимало молодих травматологів беруться робити все, не маючи достатнього досвіду в лікуванні травми кисті, а в мікрохірургії тим паче, ‒ висловлює свою думку Олександр Володимирович. ‒ Прагнення допомогти пацієнту, начебто похвальне, але потім доводиться виправляти чужі помилки: поплутані сухожилля, пришиті разом із нервами, грубу та травматичну роботу. А реплантація ‒ це справжнє мистецтво, яке потребує найвищого професіоналізму в поєднанні з постійним навчанням.
Оперував поранених бійців як волонтер
2014 рік для Олександра Борзих і його родини, як і для багатьох жителів України, став у житті переломним. Йому, росіянину за походженням, до останнього не вірилося навесні 2014-го, що донеччани так легко піддадуться на заклики «руського міра» щодо створення міфічної «Новоросії».
‒ Те, що на Донбасі щось готується недобре, я відчув ще років зо два до травневого псевдо-референдуму, ‒ говорить Олександр Володимирович. — Російська пропаганда працювала на повну, вона заполонила телебачення і радіо, газетні кіоски. Коли горласті бабусі з портретами Леніна-Сталіна, обкурені молодики вітали створення квазі-республіки, я зрозумів, що мені тут не місце.
Молодша дочка Олександра Борзих Юлія разом із чоловіком виїхали з Донецька ще у травні й переконували інших членів родини наслідувати їхній приклад. Згодом й старша дочка з трьома дітьми, чоловіком і матір’ю, пересидівши в підвалі на дачі обстріли поблизу Савур-могили, залишили Донецьк.
‒ У кінці липня, все ще сподіваючись, що в Донецьку все налагодиться, я взяв відпустку і приїхав до рідних, які знайшли притулок у знайомих у Києві, ‒ продовжує розповідь Борзих. — Два тижні відпустки мені швидко набридли і я вирішив зателефонувати травматологу Київського госпіталю Володимиру Шипунову, у якого я був опонентом під час захисту ним кандидатської дисертації. Беру в руки телефон і… містика — Шипунов телефонує мені. Володимир Геннадійович хотів проконсультуватись з якогось питання. Я сказав, що перебуваю у Києві й завтра буду в госпіталі.
Під час відпустки професор Борзих як волонтер прооперував кількох поранених бійців. З’їздив на конференцію до Рівного, де виступив із доповіддю, а на зворотньому шляху ще двом пораненим надав допомогу в столичному госпіталі. Коли лікар повернувся після відпустки до Донецька, бойовики вже знали, що Борзих оперував поранених українських військових.
‒ В один із днів у мене в кабінеті задзвонив телефон і «лагідний» голос поставив ультиматум: або я залишаю місто, або мене розмістять на «підвалі», ‒ пригадує свою останню поїздку в Донецьк Олександр Володимирович. — Я вирішив долю не випробувати. Зібрав свої власні хірургічні інструменти і вирушив до Києва. Керівництво клініки ушкоджень мене радо прийняло.
Згодом Борзих здогадався, як бойовики дізналися про його допомогу українським пораненим бійцям. Один із поранених, якому він оперував стопу, виявився племінником доцента кафедри нейрохірургії Донецького медуніверситету. Він і повідомив дядькові, що його буде оперувати «якийсь лікар Борзих із Донецька». Цього було достатньо.
Усі запрошення приватних клінік відхилив
Скількох поранених повернув до активного життя або врятував від інвалідності своїми умілими руками, талантом і майстерністю хірург, Борзих не знає. Багатьох із тих, кого оперував, він не бачив у обличчя, не знає, як звати. Хоча першого свого пацієнта на операційному столі запам’ятав на все життя.
‒ Це був солдат 79-ї аеромобільної бригади Володя Гаріджук, який внаслідок ракетного обстрілу під Зеленопіллям у липні 2014 року дістав мінно-вибухове поранення, вогнепальний уламковий перелом обох кісток гомілки, вогнепальне осколкове поранення правої кисті з ампутацією двох пальців, ‒ пригадує лікар. — Нам вдалося врятувати йому ногу і кисть правої руки.
Батько солдата Михайло Володимирович у розмові зазначив, що син, коли дізнався, що оперувати буде лікар із Донецька, страшенно перелякався. Але вже після операції щиро дякував професору за врятовану ногу.
‒ Я почав оперувати з Олександром Володимировичем у нашій клініці влітку 2014 року, коли він ще не був зарахований до штату, ‒ ділиться враженнями від роботи з Борзих старший ординатор клініки ушкоджень підполковник медичної служби Володимир Шипунов. — Так складалося, що найбільш важкими пораненими займався саме він, як мікрохірург. Я був вражений, як він досить великі рани, на перший погляд безперспективні в лікуванні, майстерно закривав шматками шкіри. Все робилося швидко і в той же час без метушні. У Борзих усе заздалегідь продумано й передбачено. Оперуючи з ним майже кожного тижня, я усвідомлюю, що зі мною поруч дуже високої майстерності професор, але в той же час Олександр Володимирович жодним рухом, поглядом, жестом не демонструє свою перевагу в здібностях. Він не цурається везти хворого в перев’язочну на каталці, підіймати пацієнта на милиці, подати йому взуття. У нього просто дивовижне поєднання високого професіоналізму з простими людськими якостями.
Будь-яка приватна клініка столиці не лише з великою радістю працевлаштувала б у себе доктора наук, а й вважала за честь мати у своєму колективі професіонала мікрохірургії. Та й заробітна плата була б у Олександра Володимировича в рази більшою, ніж у військовому госпіталі.
‒ Мені надходило чимало цікавих та привабливих пропозицій з приватних клінік, але усім я відмовив, ‒ пояснює Борзих. — Рятуючи поранених військових, я віддаю борг за Донбас, за те, як він вчинив із Україною. Я відчуваю і свою якусь провину, хоча я не уродженець Донецька.
У Києві працюють лікарями й дві доньки Олександра Борзих. Старша Наталія теж травматолог і певний час оперувала разом із батьком у госпіталі. З успіхом захистила докторську дисертацію «Хірургічне лікування поранених з поліструктурними вогнепальними травмами верхньої кінцівки та їх наслідками», яку писала в госпітальному кабінеті батька. Молодша Юлія — лікар-дерматолог, кандидат медичних наук.
Отже, династія лікарів, яка бере початок з 1816 року, пише нову сторінку свого родоводу.
