Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Якщо Росія невдовзі здійснить збройне вторгнення в Україну, їй загрожуватимуть доволі суворі економічні санкції з боку США та інших західних країн. Про це йшлось під час недавнього двостороннього відеосаміту між президентами США Джо Байденом і президентом РФ Володимиром Путіним.
Російська проксі-війна з Україною
Зосередження значної кількості військ поблизу українських кордонів, активізація бойових дій на Донбасі, інформаційна істерія навколо можливого масштабного вторгнення російської армії на українські території – доволі ефективні важелі тиску на світову спільноту з боку Москви. Сьогодні вона за допомогою них хоче для себе «витиснути» швидку сертифікацію «Північного потоку − 2», письмових гарантій Заходу щодо «неприйняття» України в НАТО, а також, щоб Київ назад прийняв ОРДЛО на невигідних йому («мінських». − Авт.) умовах.
Російський «тиск військами на кордонах» частково спрацював, адже нові санкції і економічні обмеження поки ніхто не вводить, і Київ (після консультацій з Вашингтоном. − Авт.) знову заговорив про відновлення, хоч і з деякими змінами, «мінського формату». Офіційно ж було повідомлено сторонами, що обидва президенти «дали доручення своїм командам працювати й далі над обговореними питаннями», та найбільше усіх цікавить, наскільки в кожної зі сторін залишився «люфт тиску», якими ще «аргументами» вона може цей тиск посилити.
Йдучи на переговори зі США, Росія, як завжди, допускала, що їй доведеться махлювати і обманювати в цій грі, змінювати «на ходу» правила і застосовувати подвійні стандарти. Звичайно, Путін усвідомлював, що на нього Байден тиснутиме, щоб Росія не вторгалась в Україну, тому Москва й розробила інший сценарій – проксі-війна – війна за участю третьої сторони.
Подібний проксі-сценарій росіяни доволі успішно втілювали раніше, зокрема на Донбасі, де за їхніми твердженнями проти України воюють не кадрові російські військові і підрозділи чи навіть з’єднання збройних сил РФ, а «загони місцевого ополчення», «народні міліції», або «відпускники» чи «заблукалі десантники». Тобто, хто завгодно, але не російська армія.
Москва й нині розраховує, що з Україною воюватимуть інші – на цей раз Білорусь. Існують кілька ознак, що подібний план всерйоз розглядали і давно готують у Москві і Мінську.
Зокрема, Білорусь є давнім і найпершим союзником Росії, вони навіть перебувають нині у процесі створення однієї «союзної держави» (фактичне поглинання Білорусі Росією. – Авт.). Теперішній білоруський режим не визнаного ніким у світі диктатора Лукашенка лише завдяки російській підтримці зберігся при владі. Тож «вусатий автоматник» має певний борг перед Кремлем, який, цілком вірогідно, доведеться віддавати невдовзі, розпочавши війну з Україною. Про це Лукашенко днями й заявив, сказавши, що Білорусь змушена буде розпочати бойові дії проти України, якщо ситуація на Донбасі загостриться. Отже, «кремлівські маріонетки» і в ОРДЛО, і в Білорусі чекають на одну відповідну команду від «ляльководів», щоб розпочати агресію проти нас, тим самим Росія посилить тиск на Захід.
Такі сміливі заяви Лукашенко робить тому, що впевнений, фактично з Україною воюватимуть росіяни, які цього разу будуть не «їхтамнєтами» чи «зеленими чоловічками», а просто начіпляють на однострої нашивки «Беларусь», а на російські літаки й танки нанесуть білоруську символіку. Це буде не «вторгнення» Росії в Україну, а лише «допомога союзника» (США і Захід нам теж допомагають. – Авт.).
Щодо санкцій на Білорусь і режим Лукашенка з боку Заходу, то їх й так є достатньо: за узурпацію влади і криваві розгони акцій протесту, за перехоплення літака міжнародної авіакомпанії і навіть за теперішню «мігрантську» кризу, яку організували білоруські й російські спецслужби і використовують її як зброю в гібридній війні проти сусідів − країн НАТО і ЄС. Тож якісь чергові економічні обмеження для особи, яку вважає увесь світ вигнанцем і персоною «нон-грата», Лукашенка не злякають. Навпаки, розпочавши війну, він тим самим нагадає, що є хоч і не визнаним, та все ж лідером держави.
Крім того, можливий білорусько-український збройний конфлікт дасть певні «козирі» в руки Росії. Усе буде відбуватись так, щоб на Білорусь і її «лідера» реальний вплив могла здійснювати лише Москва. Якщо в подіях на Донбасі слухати «лідерів недореспублік» ніхто не бажає, адже це незаконні утворення і формування, то з «лідером» Білорусі (хоч і не визнаним. – Авт.), вчинити так світові не вдасться…
«Вусань» усе це чудово розуміє, адже є досвідченим і дуже підступним політиком, тому невеликі натяки на дипломатичні скандали з Україною, розпочались ще задовго до нинішніх подій. Заяви Лукашенка про українську владу, яка сприяє незаконним поставкам зброї кримінальним елементам у Білорусі й підтримує акції протесту – це лише «найневинніші» з них. Варто згадати участь «автоматника» і у «вагнергейті», коли він передав Росії міжнародних злочинців-найманців, хоча їх могла затримати Україна. Тим самим він довів, що є вірним «кремлівським васалом», який цілком підтримує режим Путіна.
Причини для війни із сусідом
Розуміючи, що зовсім скоро білорусам доведеться «вступити в бійку», за кілька днів підлеглі Лукашенку силовики «знайшли» аж два приводи для війни з Україною. На початку грудня 2021 року в інтернеті з’явилося відео, на якому «українські прикордонники» ведуть вогонь по групі нелегальних мігрантів, які нібито перетинають українсько-білоруський кордон десь у районі Чорнобильської зони відчуження. За задумом авторів, ЗМІ мали показати, що українці виявляють жорстокість до мігрантів (яких зібрались десятки тисяч в Білорусі й вони рвуться до Європи. − Авт.). Крім того, українці стріляють у бік Білорусі й від цього гіпотетично можуть постраждати мирні місцеві мешканці. Проте відео виявилось непрофесійно виготовленим фейком, і його миттєво прибрали з медіапростору.
За кілька днів 4 грудня Мінськ заявив, що українські пілоти військового вертольота Мі-8 нібито порушили держкордон та залетіли на територію Білорусі, під час проведення українськими силовиками прикордонних навчань під назвою «Полісся». Наші прикордонники одразу ж відповіли, що це не відповідає дійсності. А вже наступного дня міноборони Білорусі вручило військовому аташе України ноту протесту через нібито порушення держкордону Білорусі в повітряному просторі.
Тобто, щоб розпочати прикордонний конфлікт з Україною, Білорусь приводи (вогонь з території сусідів, і порушення повітряного простору. – Авт.) уже знайшла. Хоч вони і є не підтвердженими, а більше «надуманими», при великому бажанні воювати, це може стати casusbelli для розв’язання конфлікту.
І взагалі, сьогодні, коли на білоруській території зібрались до двох десятків тисяч біженців з Іраку і Сирії, які бажають потрапити через білорусько-польський кордон до Євросоюзу, Україну досить легко можна втягнути в цю «мігрантську кризу», а далі і у війну.
Уже протягом півтора місяця щодня інформаційні агентства розповідають про спроби біженців прорвати з Білорусі смугу польського кордону. На недопущення таких проривів і затримання нелегалів Польща перекинула підрозділи поліції і Збройних сил. На допомогу полякам прибули британські військові, але зупинити хвилю незаконних перетинів їм поки-що не вдається. Більшість цих переселенців намагаються потрапити до Німеччини, і нещодавно один із німецьких політиків висловив припущення, що саме Україна, яка бажає вступити до Євросоюзу, могла б прийняти частину мігрантів у себе, спорудивши на західному прикордонні міграційні табори.
Західні медіа вже кілька разів розповідали, що білоруські силовики допомагають мігрантам прорвати польський кордон. Сьогодні існує велика вірогідність, що ті ж силовики цілком можуть спрямувати потік усіх близькосхідних біженців в Україну, адже ми теж межуємо з державами ЄС – Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією. Такий «прорив мігрантів» спровокує прикордонний конфлікт, і білоруси за певної команди спробують підтримати його вогнем.
На ділянці українсько-білоруського кордону є кілька районів, доступ до яких доволі обмежений. Зокрема, у районі Шацьких озер, за бажання, білоруси можуть перекрити єдину дорогу, і тим самим відрізати кілька прикордонних сіл від України. Потрапити туди іншими шляхами, через густу систему гідротехнічних споруд і каналів, дуже важко. Після захоплення, на цій території треба почати будувати табори для мігрантів і терміново оголосити про це на увесь світ. Невідомо, як Захід реагуватиме на подібну гібридну агресію…
Кордон із часів Речі Посполитої
Щодо українсько-білоруського кордону, то його протяжність становить 1084,2 км, з них 758,3 км −сушею, 325,9 км − по воді (річками Дніпро, Сож та Прип’ять) та близько 120 км у зоні відчуження в районі Чорнобильської АЕС. Територія, прилегла до державного кордону, важкопрохідна, великі площі вкриті густими лісами, болотами, невеликими озерами та розгалуженою мережею меліоративних каналів, більшість із яких давно закриті.
Кордон між Україною та Білоруссю існує формально з моменту набуття незалежності України від Радянського Союзу, тобто від 24 серпня 1991 року, й успадкував своє розташування від кордону між УРСР та БРСР. Він має історичні корені, адже приблизно так само проходив поділ між Великим Князівством Литовським і Королівством Польським згідно з Люблінською унією. Після поділів Речі Посполитої подібний вид мали кордони Гродненської і Мінської губерній з одного боку та Волинської та Київської — з іншого.У першій половині 20 століття на заході подібні кордони поділяли Поліське і Волинське воєводства міжвоєнної Польської Республіки, а на сході — радянські республіки БРСР і УРСР.
Уперше кордон між радянськими республіками був визнаний Договором між УРСР і БРСР від 12 грудня 1990 року. Статус державного кордону з Україною був наданий постановою Верховної Ради Білорусі від 11 червня 1993 року. Нині українсько-білоруський кордон регулюється Договором між Білоруссю і Україною про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 червня 1995 року.
Договір про Державний кордон між Білоруссю та Україною був підписаний 12 травня 1997 р. Того ж року був ратифікований Верховною Радою України. Білоруська сторона затягувала цей процес 13 років, і лише у 2010-му він був ратифікований Національними зборами Республіки Білорусь. Причина такої затримки досить меркантильна з боку Білорусі, розповідає білоруське видання ЗАУТРА: «Мінськ стверджував, що білоруські підприємства після розпаду СРСР перерахували українським заводам гроші за випущену продукцію, але так і не отримали товар. За різними оцінками, борги становили від 80 млн до 150 млн доларів. У Києві цю заборгованість не визнавали за державну, проте білоруська влада загальмувала процес ратифікації Договору про Держкордон, шантажувала південних сусідів, вимагаючи повернути борги.
Та все ж 18 червня 2013 року сторони обмінялися ратифікаційними грамотами. Демаркація кордону розпочалася з урочистого відкриття 13 листопада 2013 року першого прикордонного знаку в місці сходження державних кордонів України, Білорусії та Росії. А 30 липня 2014 року було підписано Положення про порядок демаркації білорусько-українського кордону.
Проте процес цей йшов доволі повільно, в деякий місцях виникли певні суперечки щодо проходження кордону на місцевості. Українські селяни у Волинській області навіть влаштовували акції протесту, які на два роки взагалі зупинили демаркацію кордону в їхньому районі, але про це йтиметься далі. Проте 28 квітня 2017 року тодішні президенти Олександр Лукашенко та Петро Порошенко домовилися невдовзі завершити усі процеси, і вже у червні сторонам вдалося затвердити довгостроковий план демаркації державного кордону на 2018−2026 роки. Планувалося, що у 2020 році сусідні держави зможуть підписати угоду про режим державного кордону, співпрацю та взаємодопомогу у прикордонних питаннях.
Загалом суттєвих територіальних суперечок у нас із білорусами у прикордонній смузі немає, проте було декілька неузгодженостей, в яких чомусь українській владі довелось йти на певні поступки. Білоруське бюро «Радіо Свобода» у липні 2018 року, розповідаючи про процес демаркації українсько-білоруського кордону, повідомило, що «Україною в рамках демаркації державного кордону планується передати Білорусі значну кількість земельних ділянок, зокрема лісових, які наразі розміщені на іншій прикордонній з Білоруссю території – Житомирщині. Це стосується Олевського та Овруцького районів, які межують із Лельчицьким та Єльським районами Гомельської області».
«Радіо Свобода», посилаючись на керівників районів з українського боку, повідомляє, що про односторонню передачу нашої території до Білорусі не йдеться і все робиться на рівних, а певні «непорозуміння» з боку українських власників цих ділянок та лісових угідь уже всі владнались. Я, на жаль, чомусь не знайшов жодного повідомлення про передачу білоруської території нам, а мова тут йде про сотні гектарів…
Жирівський канал – «яблуко розбрату»
І щодо найвідомішої прикордонної українсько-білоруської суперечки – передачі Жирівського водного каналу Білорусі, внаслідок якого Україна втратила частину своєї території на сотню метрів у глибину. У 2016 році, коли на Волині розпочалась активна фаза демаркації кордону і коли процес перейшов від паперової роботи до тракторів та грейдерів, волиняни почали бити на сполох. Зокрема, місцеві мешканці висловлювали стурбованість про те, що сусіди зазіхають на територію України.
Із січня 2016 року білоруси розпочали встановлювати прикордонні знаки на території, яка фактично є на межі тодішньої Ветлівської сільради Волинської області. Місцева громада почала вимагати, щоб будь-які демаркаційні роботи були припинені, адже, на думку селян, межу українсько-білоруського кордону встановлено неправильно, а білоруси проводять роботи з порушенням норм.
Відповідно до Договору 1997 року, лінія державного кордону між Україною та Республікою Білорусь проходить, зокрема, по руслу Жирівського водоканалу. Поряд з ним, але дещо південніше, проходить інший, безіменний канал, який використовують для зливу води під час весняних паводків. Але чомусь обидва канали нині належать Білорусі. Чому – місцеві не розуміють. Ветлівчани кажуть, що безіменний канал проходить південніше Білого озера. А споконвічний українсько-білоруський кордон був саме по Жирівському каналу. Сам канал впадає у Біле озеро. Третина цієї водойми належить білорусам, решта – українцям (Ветли та Велика Глуша).
Білоруси ж вважають, що Жирівський канал за Договором належить їм, але він є «гідротехнічною спорудою». Тому сусіди й заявили, що кордон не може проходити по середині русла каналу, адже споруду потрібно обслуговувати, крім того, у цієї «споруди» повинна бути так звана технічна зона, тобто держкордон ще змістився на кілька метрів в глибину України і почав проходити «безіменним» водогоном…
Також білоруси споруджують у себе поблизу населеного пункту Малинівка досить велике Жирівське водосховище, а для цього розширюють зазначений канал і планують викопати ще один паралельний, який «потягне» воду з озера Білого, а також із озер Святого, Волянського та річки Прип’яті. Це буде привласненням водних ресурсів України і може призвести до знищення озер на Волині й екологічної катастрофи в регіоні. Питання із проходженням кордону і Жирівським водогоном й до сьогодні повністю не владналось, тому в Білорусі не виключають варіант «при нагоді» вирішити його «силовим методом».
Білоруська крейда і український бурштин
Як не дивно, але тут на Поліссі, у краю боліт і озер, сусідські суперечки часто виникають саме за воду. Неподалік українського кордону на Волині Білорусь кілька років тому почала активно розробляти Хотиславське родовище крейди. Цей процес фактично обезводнює Шацькі й Ратнівські озера, щодо яких українські вчені-екологи кажуть, що рівень води в них останніми роками знизився на 1,5 метра. Українці «б’ють тривогу» вже майже десяток років, проте з боку сусідів жодної реакції, адже роботи веде компанія з холдингу «Трайпл», що належить одному з найвідоміших білоруських бізнесменів Юрію Чижу, людині, яку нерідко називають «грошовим мішком бацьки» чи «правою рукою Лукашенка». Українські претензії, і в даному випадку «за нагоди», можна зняти «воєнним шляхом».
Але найвідоміша проблема Полісся за останній десяток років – це незаконне видобування бурштину. Копачі бурштину дуже рідко зважають на місцеві влади і навіть державний кордон, який проходить цими лісами. З боку Білорусі неодноразово звучали звинувачення, що такі видобувачі-браконьєри, застосовуючи потужні водяні насоси-помпи, не лише перетворюють ліси на зони екологічної катастрофи, а й обезвожують запаси сусідів. Вони не допускають до себе силовиків і готові зі зброєю в руках захищати райони видобутку.
Білоруська пропаганда, розповідаючи про «бурштиновидобувні українські картелі», запевняє, що території розробок охороняють професійні українські бойовики, які пройшли війну на Донбасі та є «затятими націоналістами». Зокрема, це колишні бійці «Айдару», «Донбасу» та інших добробатів, і в цьому регіоні вони зосереджуються для збройних провокацій проти сусідів чи навіть можливих диверсійних, чи штурмових дій. Усі бурштиновидобування, за переконанням білоруської (і російської. – Авт.) пропаганди, таємно прикриваються найвищими українськими чиновниками і користуються підтримкою силовиків.
читайте також:
Поліські родовища бурштину розташовані за умовною лінією Пружани – Іваново – Мотоль – Столін – Мікашевичі – Житковичі – Лельчиці, тобто, більша їх частина зосереджена у Брестській області Білорусії. Далі ця дуга на південному сході переходить у систему бурштинових покладів України, які тягнуться від Прикарпаття через Українське Полісся та Київщину до середньої течії Дніпра.
Білоруська пропаганда розповідає, що коли українські родовища вичерпають себе (а станеться це доволі швидко. – Авт.), наші видобувачі здійснюватимуть «загарбницькі експедиції» до Білорусі й навіть під прикриттям армії. Чимало білорусів вірять цим нісенітницям, тому власні «превентивні дії» на українській території – ще одна доволі виправдана причина для силового вторгнення в сусідню країну.
Отож, Білорусь сьогодні має декілька причин для агресії проти України, тим більше, що цього від неї може вимагати її союзник – Росія. Наразі стосунки між нашими державами є доволі «натягнутими», і ніхто поки що не говорить про покращення. Україна не визнає Лукашенка легітимним президентом Білорусі, а той зі свого боку заявляє, що визнає окупований український Крим частиною Росії і налагодить з ним авіасполучення. Водночас ще й Москва почала «роздмухувати» полум’я нового європейського військового конфлікту, який обов’язково використає на власну користь.
