Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Улітку 2014-го доля подарувала танкістові Віталію Левковському найочікуваніший подарунок — він удруге став батьком. Нарешті син!
…На той момент чоловік уже мав кількамісячний досвід бойових дій, адже одним із перших вирушив на фронт у складі зведеного загону. Щоправда, там офіцер був звичайним стрільцем, командиром відділення. Довгеньке, Слов’янськ, перший обстріл мінометами, поранення друга…
Нарешті повернення додому і такий бажаний перепочинок! Та замість того, аби сповна насолодитись вихованням нащадка, Віталій знову, майже одразу, вирушив у ротацію, яка практично нон-стоп тривала по 2017 рік. Найдовшим «перепочинком» за ці роки стало лікування й реабілітація після отриманого в районі ДАПу поранення. Та «підлатався» — і знову до своїх!
На танку до Донецького аеропорту чоловік заїжджав, коли сину виповнився лише місяць. Завдання звучало просто: «Не пропустити противника далі».
— Вже на другий день перебування в ДАПі екіпаж потрапив у танкову «дуель». Ми отримали завдання виїхати зі старого терміналу до місця, де лунав гуркіт ворожих панцирників. Не встигли заїхати за ріг будівлі, як наштовхнулись на «сімдесятдвійку». І почалось… Вони стріляють — не влучають. Ми — у відповідь. Навколо — клуби диму, нічого не видно. Дивлюся в приціл, а на нас направлене дуло «шістдесятчетвірки». Постріл! Влучають під башту, машина глохне. Кричу механіку: «Ден, робимо відкат, заводь!» Він намагався… За кілька секунд ще один постріл по нас… Командую: «З машини!». На жаль, Денис вибігти вже не міг… На поміч приїхала ще одна машина, почала відстрілюватись, стала попереду. Потім ще одна! Ми гідно помстились на Дена! Та хорошого товариша й справжнього професіонала, на жаль, вже не повернути…
Того дня поранення зазнав і сам Віталій. Як не хотів залишатись на фронті, та без евакуації не обійшлось. Руки всі в уламках, сильні опіки…
— Коли я вчився у Харківському інституті, нам казали: «Ми вас вчимо вбивати!» — пригадує Віталій Левковський. — Влітку 2014-го я зрозумів, що вміти влучно стріляти, досконало знати техніку — це, звісно, вкрай важливо для танкіста. Але найголовніше — зв’язок. Без нього ти одразу перетворюєшся на живу мішень. Це і злагодженість між членами екіпажу, і комунікація з іншими підрозділами та вищим командуванням… Саме відсутність надійного зв’язку у 2014-му часто й призводила до «форс-мажорів».
читайте також:
У госпіталі чоловік пробув два тижні, потім ще кілька тижнів реабілітації. Трішки побавив сина та знову до своїх! Цього разу — в Тоненьке.
— Там тримали кругову оборону протягом кількох місяців. Далі — Маріупольський напрямок. Спочатку стояли в Сартані, потім Гнутове, брали участь у Широкинській операції… У нас тоді і ротацій як таких не було — постійно на війні. Паралельно готували людей, відібраних під час мобілізацій.
Звісно, тривала відсутність батька не минала даремно. Та дружина, попри сльози та втому, просила лиш одного: «Аби повертався живим!». Розуміла, що офіцер з його досвідом потрібен на фронті.
Постійні ротації тривають і тепер. Звичайно, перемир’я вплинуло на службу, та роботи менше не стало! Потрібно передавати досвід, підтримувати навички підлеглих, постійно організовувати навчання та тренування, аби у будь-який момент могли показати ворогу, хто тут господар!
