Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Вона пережила понад три роки полону в катівнях «МДБ» квазі-республіки, тортури бойовиків, зґвалтування та, повернувшись на підконтрольну українській владі територію, вступила до лав ЗСУ, аби коли-небудь відсвяткувати перемогу України в рідному Луганську.
Нині Світлана (ім’я змінено з міркувань безпеки дівчини та її рідних) проходить службу в одному з підрозділів окремої механізованої бригади на посаді бойового медика. Сьогодні вона погодилася розповісти свою історію…
– Навесні 2014 року Луганськ заполонили проросійські найманці. Жителі міста особливо не чинили опору – російська пропаганда зробила свою сумну справу. Поступово проукраїнські активісти, які брали участь у місцевому Євромайдані, залишали обласний центр або йшли в підпілля через переслідування з боку представників російських спецслужб, – згадує дівчина.
У родині Світлани Україна завжди була не просто словом, а назвою країни, громадянином якої вона була з народження, тому вона продовжила боротьбу з ворогом. Дівчина потай займалася громадською діяльністю – розповсюджувала листівки із закликами до містян отямитися та не впускати до рідної домівки «руський мир». Допомагала українським військовим, які на той час боронили Луганський аеропорт, а згодом допомагала цивільним, які опинилися в складному життєвому становищі через війну.
Одного дня, восени 2016-го, до помешкання активістки увірвалися люди у масках без будь-яких розпізнавальних знаків та звинуватили Світлану «у державній зраді» республіці, якої не існувало на мапі світу.
Поки тривало «слідство», ув’язнена відчула всю «справедливість» каральної системи квазіреспубліки.
– Їм було байдуже, хто ти – чоловік чи жінка. Вони били кожного з нас – багато, довго, часто, поки ми не погоджувалися підписати якійсь папірці, бо документами це не назвеш. Застосовували й інші засоби впливу, зокрема і сексуальне насильство, – пригадує Світлана. І тільки сльози, які з’являються на її виразних карих очах, видають той біль, який й досі живе в душі…
Судилище, адже судом назвати явище, де «докази зради» ліпилися з повітря, а якийсь псевдослідчий або прокурор отримував посаду або чергове звання в обмін на сфальсифікований вирок – позбавило українську активістку волі на 12 років.
У катівнях дівчина відбула три роки і два місяці, аж поки не опинилася серед тих, хто потрапив до списків обміну полоненими.
Пройшовши лікування та реабілітацію в столиці, Світлана відновилася у навчанні на реабілітолога у виші, який переїхав із Луганська до Сєвєродонецька.
– Як тільки отримала омріяний диплом, звернулася до військкомату для підписання контракту зі ЗСУ. Я замислювалася про це ще на початку війни, але донька була зовсім малою. Окупаційний режим Росії вкрав у мене можливість спостерігати, як зростає дитина, але не силу волі. Тому я тут.
Оскільки Світлана мала відповідний фах, її було призначено на посаду бойового медика. Наразі триває друга ротація військової в районі проведення ООС.
– На війні не страшно, адже поряд зі мною побратими, які й мене підтримують, і потребують моєї опіки. Страшно було там, за гратами, коли просинаєшся з думкою – навіщо жити? В мене, на відміну від багатьох тих, чиї тіла назавжди залишилися в катівнях, був і залишається сенс буття – донечка, – ділиться думками Світлана.
Дитину жінка не обіймала вже кілька років, адже через певні обставини рідні поки не можуть покинути непідконтрольну українській владі територію. І якщо раніше думки про доньку давали Світлані сили просто виживати, тепер мрія повернутися у вільний український Луганськ, обійняти і довго не буде відпускати дівчинку, вдихати запах коханої дитячої маківки та цілувати рідні оченята, дає жінці сили стояти зі зброєю на передовій, аби виборювати право України на європейське майбутнє…
