Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
На момент розвалу Радянського Союзу генерал-лейтенант Анатолій Лопата проходив службу на посаді першого заступника командувача Північної групи військ (Республіка Польща). Після того, як Україна здобула незалежність, він, уродженець Макарівського району Київщини, вирішив продовжити службу на Батьківщині. Та перші дві поїздки до Києва в березні і квітні 1992 року виявилися безрезультатними: спочатку Міністр оборони не знайшов часу зустрітися, а під час другої посадовці новоствореного військового відомства обмежилися порожніми розмовами.
Про те, що відбулося під час третьої поїздки, яку посаду запропонували Анатолію Лопаті, чому генерал неохоче погодився на штабну службу, про створення Генерального штабу та про багато інших питань будівництва Української армії — у спілкуванні кореспондента АрміяInform з генерал-полковником Анатолієм Лопатою.
«Труднощі мене не лякали»
— У середині травня 1992 року я втретє вирушив до Києва — тепер уже на особисте запрошення Міністра оборони, — розповідає Анатолій Васильович. — Костянтин Петрович Морозов дуже тепло прийняв мене і під час бесіди запитав, на якій посаді бажав би я продовжити службу в Українському війську. «На будь-якій» — така була моя відповідь. Морозов запропонував мені посаду свого заступника. Згодом мою кандидатуру затвердила й атестаційна комісія. У перших числах червня Міністр оборони представив мене Президенту України Леоніду Кравчуку, і вже 4 червня був виданий указ глави держави про моє призначення. Того ж дня начальником Головного штабу було призначено генерал-полковника Василя Собкова. На кілька днів я повернувся до Польщі, аби здати посаду і попрощатися з офіцерами і генералами групи військ. А 12 червня вже приступив до виконання обов’язків заступника Міністра оборони України, які сам собі написав.
— Які були Ваші перші кроки на посаді? Що було в пріоритеті заступника Міністра оборони?
— Заступника будь-якого командувача: округу, армії, корпусу можна порівняти з тягловим конем, на якого навантажено безліч завдань. Я був готовий до такої роботи. Незважаючи на те, що майже все потрібно було розпочинати з нуля, труднощі мене не лякали — поруч було чимало генералів і офіцерів з безцінним досвідом служби в управлінських структурах.
Одним з головних етапів народження національного війська на той момент було переведення військових частин із союзного підпорядкування до складу Збройних Сил України, приведення особового складу до Присяги на вірність українському народу. Формування військових частин відбувалося одночасно з проведенням бойової підготовки. Перевірка її стану, виконання наказів та розпоряджень Міністра оборони теж входили до обов’язків заступника очільника військового відомства.
Потрібно також було визначитись із військово-адміністративним поділом території держави. Цим питанням було присвячено перше засідання Колегії Міністерства оборони, яке відбулось у двадцятих числах червня. Моя пропозиція створити три округи — Прикарпатський, Приморський і Придніпровський — не отримала підтримки. Було ухвалено рішення залишити Прикарпатський в існуючих на той час межах, а до Одеського приплюсувати військові організми Київського округу. Пропозиція була хибною, тому що було очевидним, що виникала диспропорція у дислокації військових округів і проблематичність в управлінні Одеським, який збільшувався вдвічі. Згодом це стало зрозумілим, і в 1996 році на базі 1-го армійського корпусу було сформовано Північне оперативно-територіальне командування з органами управління в Чернігові. А на сьогодні ми маємо вже чотири оперативні командування — «Захід», «Схід», «Північ» і «Південь».
«Були намагання дорікнути офіцерам у відсутності „необхідного“ патріотизму»
— Анатолію Васильовичу, на 1992 рік припадав пік прибуття в Україну військовослужбовців, які виявили бажання продовжити службу на теренах Батьківщини…
— Саме так. Для того, щоб допомогти цим військовослужбовцям повернутися в Україну і продовжити службу у складі її Збройних Сил, Президент видав спеціальний указ. Але цього було недостатньо. У той час у деяких республіках колишнього Союзу існували «гарячі точки», і цілком зрозуміло, що командування національних армій не бажало відпускати «своїх підлеглих» до України. Потрібні були рішучі кроки на дипломатичному рівні.
Водночас так складалося, що держава була не в змозі розмістити всіх військових, які прибували в Україну. Тому часто-густо на атестаційних комісіях лунали провокаційні питання на кшталт «А де ви були раніше? Що ви зробили для незалежності України? На що ви розраховуєте в Україні?». Були намагання дорікнути офіцерам у відсутності «необхідного» патріотизму. Кожна недостатньо чітка відповідь атестувальника могла викликати негативну реакцію окремих членів комісії, яка нерідко й вирішувала долю людини в погонах.
Не обходилось у цьому важливому питанні й без втручання політиків. Деякі гарячі голови вимагали тільки-но створювану армію розігнати і почати будувати нову з нуля. Народні депутати від КПУ вважали тих, хто прибув в Україну, схильними до націоналістичних настроїв, натомість представники «Руху» вбачали в таких офіцерів прорадянські погляди і теж дистанціювались від них. В результаті, нерідко офіцерський склад у деяких регіонах опинявся без належного впливу і необхідної підтримки з боку депутатів і представників місцевої влади.
Не кращим було ставлення і до військових, які вирішили виїхати з України. Довелось бути свідком історії з молодими льотчиками — випускниками Чернігівського вищого льотного училища, які виявили бажання розпочати службу в Росії. Від них російське оборонне відомство просто відмовилось, тому що вони закінчили виш в Україні. Хлопці відверто плакали від образи.
Неприємна історія трапилась того ж року в Болграді, де «ділили» колишню 98-му десантну дивізію. З боку заступника начальника Головного штабу генерала Григорія Живиці та заступника Міністра оборони Івана Біжана в розмові з офіцерами-десантниками прозвучали некоректні вислови та зневага, що обурило як тих, хто збирався в Росію, так і тих, хто обрав службу в Україні. Той візит військового начальства призвів до повного розриву відносин між представниками Міноборони і десантниками, серед яких було багато «афганців». Міністр оборони Морозов відрядив мене з групою офіцерів до Болграда, аби залагодити неприємну ситуацію. У нас було достатньо часу з керівництвом військових частин, щоби обговорити в деталях всі проблеми розподілу дивізії. Ми не сперечалися з охочими виїхати до Росії, ми — домовлялися. Озброєння і техніку ми розділили порівну, на дві військові частини. Згодом на базі нашої «половини» було сформовано Першу аеромобільну дивізію Збройних Сил України.
«Севастопольці демонстрували нам труни з нашими прізвищами»
— Відомо, що певний час Ви очолювали переговорний процес із розподілу Чорноморського флоту від нашого оборонного відомства. Що тоді вдалося «відвоювати» вашій групі?
— Події, які відбувались на Чорноморському флоті в 1992 році часто-густо мали характер надзвичайних випадків. Наша переговорна група налічувала з п’яти генералів і офіцерів, наймолодшим серед яких був капітан 3 рангу Ігор Тенюх. Російська сторона налічувала понад 20 генералів, адміралів та офіцерів як головного штабу ВМФ, так і Чорноморського флоту.
Ми запропонували росіянам розглянути одне з питань розподілу флоту: або по кораблях, або по інфраструктурі. Але вже перший день переговорів красномовно засвідчив, що російській стороні жодне з цих питань не цікаве. У приватній розмові зі мною один з російських офіцерів відверто заявив, що вони із Севастополя виходити не збираються. Далі це підтвердилось усіляким гальмуванням переговорного процесу.
І все ж, за результатами напруженої роботи нашої групи до складу ВМС України увійшли два вищих військово-морських училища та декілька флотських частин — і це при жорсткому опорі командування Чорноморського флоту на чолі з адміралом Ігорем Касатоновим, якого активно підтримували прихильники «Російського руху Криму». Нашій роботі постійно заважали агресивні люди з червоними прапорами та антиукраїнськими гаслами. Севастопольці навіть демонстрували нам труни з нашими прізвищами. Напруга зростала, тому щодня з метою безпеки міняли транспорт і маршрути пересування Севастополем.
Одного дня я оголосив своїм колегам, що особливих надій на успіх переговорів не маю. Склав доповідні записки Президенту України і Міністру оборони, у яких виклав процес проходження і результат наших переговорів. Повернувшись до Києва, отримав на горіхи від Костянтина Петровича Морозова, який у різкій формі поцікавився, хто мене уповноважував направляти доповідну записку главі держави. На що я відповів, що Президент мене призначив на міждержавні переговори, тому я вважав за необхідне його й поінформувати. Більше на подібні переговори мене не посилали. Єдине, що довелось побувати 9 червня 1995 року в Сочі, коли Президент України Леонід Кучма з Борисом Єльциним підписували Угоду про роздільне базування ВМС України і Чорноморського флоту Росії.
«Я не бачив себе на штабній роботі»
— У вересні 1992 року залишив посаду начальник Головного штабу генерал-полковник Василь Собков. Ви відчували, що Вам можуть запропонувати очолити Головний штаб?
— Категорично — ні. Я не бачив себе на штабній роботі. Всю свою попередню службу здебільшого пройшов на командирських посадах. Лише один раз мене призначили на посаду начштабу полку. Я відчував себе командиром і любив те, чим займався. Що стосується Василя Тимофійовича. Влітку і восени 1992 року в Україні повним ходом ішла передвиборча парламентська кампанія. Для роботи в Крим мала виїхати делегація народних обранців на чолі з В’ячеславом Чорноволом, який очолював «Рух», а пізніше балотувався в Президенти. Так збіглося, що до Криму вилітав військовий транспортний літак, і Собков дозволив на ньому летіти представникам «Руху». Ці дії начальника Головного штабу отримали вкрай негативну оцінку Леоніда Кравчука, і Василь Тимофійович був відсторонений від обійманої посади та призначений командувачем військами Прикарпатського військового округу.
Буквально за кілька днів розпочалося перше командно-штабне тренування органів військового управління Збройних Сил, до підготовки якого доклав зусиль і генерал Собков. Мені, як заступнику Міністра оборони, представилась нагода побачити в роботі посадових осіб Головного штабу, ближче познайомитись із начальниками родів військ. Звичайно, у мене і в думках не було, що скоро доведеться очолити Головний штаб і організовувати його роботу.
Наприкінці жовтня Міністр оборони запросив мене на бесіду і наполегливо попросив вступити у виконання посади начальника Головного штабу. Я намагався відмовитись, але Морозов був непохитним, і я прийняв його пропозицію. Працювати доводилось без вихідних, не рахуючись з робочим часом. Втілювати в життя потрібно було те, що задумувалось вранці, а доповідь про виконання робити ввечері. Фактично всяке виконання завдань було обмежено в часі і часто-густо велось на межі людських сил і можливостей. Виручало лише те, що в управліннях Головного штабу виявилися люди з великим практичним досвідом роботи у вищих штабах Збройних Сил колишнього Союзу, які застосовували цей досвід у нових умовах.
Назавжди було вирішено долю воєнної розвідки
— Коли Ви зрозуміли, що зворотного шляху вже не буде?
— Мабуть, 1 січня 1993 року, коли перейшов для роботи в кабінет начальника ГШ. А остаточно — 24 березня 1993 року, коли Указом Президента України мене було призначено начальником Головного штабу — першим заступником Міністра оборони. Добре усвідомлюючи особливості нової посади, визначив для себе головне завдання: створення якісного оперативно-стратегічного управління, яким повинен був стати Головний штаб.
— З чого ж Ви почали?
— Тішило те, що виконувати цю велику й відповідальну роботу ми починали не з чистого аркуша. Звичайно, першочергова моя увага була зосереджена на діяльності основного інтелектуального підрозділу штабу — Головному оперативному управлінні, яке очолював генерал з величезним досвідом Анатолій Коркішко. Його становленням регулярно цікавився й генерал-полковник Морозов, влаштувавши одного разу своєрідну інспекцію. Міністра оборони цікавили питання послідовності відпрацювання вихідних даних для оперативно-стратегічного планування застосування видів військ та Збройних Сил у цілому, організація територіальної оборони, планування військових навчань, підвищення кваліфікації офіцерів-операторів тощо.
Не менш важливим було створення єдиної системи управління силами і засобами воєнної розвідки Збройних Сил. На початок моєї служби в Україні існувало Головне управління розвідки Головного штабу. У вересні 1992 року Президент підписав Указ про створення Управління воєнної стратегічної розвідки Міноборони. У такий спосіб у структурі Збройних Сил опинилися два незалежні органи управління розвідкою: оперативного рівня і стратегічного. Один із них підпорядковувався Міністру оборони, інший — начальнику ГШ. Це було дивним, адже всі види воєнної розвідки вирішують найважливіші завдання в інтересах національної безпеки, забезпечення керівництва країни і Збройних Сил об’єктивною та своєчасною інформацією з військово-політичних та суто військових питань.
Було проведено велику роботу, аби раз і назавжди вирішити долю воєнної розвідки. За її підсумками був виданий Указ Президента України від 6 липня 1993 року, яким був визначений єдиний орган управління розвідувальної діяльності — Головне управління військової розвідки Міністерства оборони. Пізніше слово «військової» було вилучено з його назви. У витоків цього надважливого органу стояли генерали Олександр Скіпальський, Володимир Легомінов, Анатолій Магаляс та багато інших офіцерів.
«Збройні Сили отримали міцний кістяк вертикалі системи управління»
— Поступово справа наближалась до переформатування Головного штабу в Генеральний?
— Так, саме поступово. Справа в тому, що «головний» штаб не відповідав потребам незалежної держави. Чому? Тому що він займається суто військами і не залучається до виконання завдань державного значення. Час і обставини диктували нам зовсім інші завдання. Нам потрібно було вибудовувати ділові відносини з Адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів, з окремими міністерствами та іншими силовими відомствами. Особливі стосунки налагоджувались з Міністерством закордонних справ, з військовими представниками посольств інших держав. Ми відбирали офіцерів на військово-дипломатичну роботу за кордоном, започатковували міжнародне співробітництво, з липня 92-го року почали брати участь у миротворчих операціях з підтримання миру. Тобто діяльність штабу виходила на більш високий рівень.
У жовтні 1993 року Міністром оборони було призначено генерал-полковника Віталія Радецького, який підтримав ідею перейменування штабу Збройних Сил у Генеральний. І 5 лютого 1994 року рішенням Кабміну нова назва була затверджена. Завдань менше не стало (усміхається).
У процесі розвитку та реформування Збройних Сил виявилося, що радянські бойові статути та настанови з підготовки військ до бойових дій та ведення операцій оперативними об’єднаннями не відповідають сучасним вимогам. За ініціативи керівництва Головного оперативного управління було ухвалено рішення про розробку нових настанов, щоб відповідно до них здійснювати оперативно-стратегічне планування застосування Збройних Сил, а також забезпечити вивчення їх положень оперативним складом органів військового управління, професорсько-викладацьким складом на той час Академії Збройних Сил, інших вишів та фахівцями Центрального науково-дослідного інституту.
Це була дуже копітка масштабна робота офіцерів ГШ і науковців над важливим оперативним документом, положення якого вперше заклали основи підготовки та застосування об’єднань Збройних Сил з метою оборони держави, захисту її суверенітету та територіальної цілісності.
Важливим було й те, що на початок 1995 року Збройні Сили отримали міцний кістяк вертикалі системи управління від Генерального штабу до з’єднання та військової частини включно. А ще — низку нормативно-правових документів у галузі безпеки і оборони, будівництва та реформування Збройних Сил, над якими теж працювали фахівці Генштабу. Прикро лише, що в наступних виданнях з поправками в законодавчих документах зникли функціональні обов’язки перших осіб держави. Відбулося згладжування персональної відповідальності високопосадовців щодо питань безпеки, суверенітету та оборони.
Зазначу, що з числа можливих загроз для безпеки держави (політичних, економічних, інформаційних, воєнних тощо) воєнні загрози в очах української влади чомусь завжди виявлялися на останньому місці. Українські політики немов соромилися визнати та висловити вголос можливість загроз з боку суміжних держав. Якось я запитав Леоніда Кучму: «Пане Президенте, які воєнні загрози і з боку кого ви вважаєте найбільш вірогідними для України?». На що Леонід Данилович, практично не замислюючись відповів по-одеськи: «А ви, як начальник Генштабу, що самі не знаєте, звідки і які можуть виходити для нас загрози?». Це було вершиною дипломатичного мистецтва, коли особа, зацікавлена у відповіді керівника, опинилась в положенні того, хто мав відповісти на своє запитання. «Ти, як начальник Генерального штабу, і займайся будівництвом Збройних Сил, визначай їм завдання і подавай їх на затвердження», — після паузи резюмував Президент і перевів розмову в іншу площину.
— Анатолію Васильовичу, Вам, як нікому в той період, були відомі всі проблеми стану Збройних Сил та їхнього будівництва…
— Проблеми безпосередньо стосувались усіх військовослужбовців. Тривала робота щодо поступового скорочення Збройних Сил, оптимізації організаційно-штатної структури військ. Якщо на початку 90-х років їхня чисельність перевищувала 726 тисяч осіб, то до 1995 року в Українській армії перебувало вже 450 тисяч. Процес скорочення мав тенденцію тривати й далі. «Коштів для армії немає і не буде», «Збройні Сили обтяжливі для держави» — ці та інші твердження не додавали оптимізму. Фінансування армії лише на чверть забезпечувало її потреби. Грошей вистачало лише на харчування, одяг для особового складу та мізерне грошове забезпечення. З усіх трибун лунало: «Бюджет армії — це бюджет проїдання, а не розвитку», але майже нічого не робилося для того самого розвитку.
Як начальник Генштабу у щомісячних доповідях главі держави, до Ради безпеки і оборони робив висновок, що Збройні Сили «обмежено готові» до виконання конституційних завдань. Зрозуміло, що будь-яка розробка документів з оперативно-стратегічного планування застосування Збройних Сил була проблематичною. Але не менш проблематичним завданням було створення нових організаційно-штатних структур військ під конкретні завдання.
Безперечно, були прорахунки і в нашій діяльності. Якщо Костянтин Морозов затиснув чисельність центрального апарату Міноборони і ГШ в межах 1324 особи, то з приходом на пост очільника оборонного відомства генерала Радецького ця планка поповзла вище. Новий керівник пішов назустріч штабам Озброєння, Тилу, видів Збройних Сил та центрального апарату.
На жаль, ця тенденція зберіглася і за Міністра оборони Валерія Шмарова — чисельність генеральських посад зросла зі 180 (початок 1992 року) до 330 (1995 рік).
Практично недоступним було для армії пальне — виділявся мізерний ліміт для вирішення найбільш нагальних завдань. Наліт більшої частини українських пілотів становив у середньому 3–4 години на рік, і лише незначна частина льотчиків вищого класу мали наліт 15–18 годин на рік.
Високопосадовці з Печерських пагорбів ухвалювали рішення на вилучення із запасів армії пально-мастильних матеріалів на посівну, вилучали транспорт та передавали для потреб господарників землі оборони та об’єкти нерухомості. Якось у лютому 95-го року начальник Центрального управління пально-мастильних матеріалів Тилу Збройних Сил представив мені довідку про передачу у народне господарство понад 100 тисяч тонн пального без оплати. І це тоді, коли протягом 1992–1994 років бойова підготовка у військах була практично згорнута через відсутність цього пального. Заняття відбувались лише в ланці «взвод-рота». Це була трагедія для Збройних Сил.
З гіркотою згадую, що станом на 1 січня 1993 року кількість безквартирних військовослужбовців становила 73 тисячі. За наступні 15 років ця черга зменшилась лише на 7 тисяч.
Згадую ці факти не для того, щоб викликати якесь співчуття до військових того непростого періоду. Це потрібно знати молоді, в яких важких умовах народжувались Збройні Сили, з якими труднощами довелось зіткнутися на етапі їхнього становлення та подальшої розбудови.
«На превелике щастя, Україна може пишатися своєю молоддю»
— Ви оптиміст?
— Ми всі приречені бути оптимістами. По-перше, я щасливий тим, що долучився до будівництва Збройних Сил, що поруч зі мною пліч-о-пліч служили патріоти України — справжні професіонали військової справи.
По-друге, на превелике щастя, Україна може пишатися своєю молоддю і, найперше, тими військовими, що боронять нашу незалежність і суверенітет на Сході країни. Наша молодь уже інша, вона відрізняється від минулої і сьогоднішньої «еліти», вона знає мову свого народу, традиції і його історію. Вона прагне до пізнання світу, і за нею буде вибір. Наше завдання — спонукати молодь до розвитку самого суспільства, відвести її від очевидних прорахунків і хибних шляхів та навчити любити світ у його різноманітті.
