Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Вони виконують завдання на сході країни на сусідніх позиціях, відстань між якими не більше ніж 3 кілометри, але зустрічаються, в кращому випадку, один раз на місяць. Та і за наявності такої, здавалось би, простої для нашого часу речі, як мобільний зв’язок, далеко не щодня чують один одного телефоном. Фронт, знаєте, не те місце, де доступні блага цивілізації.
Анатолій та Інна – гірські піхотинці, які, попри юний вік, уже незабаром планують створити сім’ю. Вона – зв’язківець, він – оператор протитанкового комплексу. Він – чорнявий красень із великими, виразними очима, вона – повна його протилежність, русява блондинка з лукавим поглядом блакитних очей. Йому ‒ 21, їй ледве виповнилося 20.
Цього кохання могло б і не бути, якби не армія. Перша зустріч Анатолія та Інни відбулася у військовій частині. Того дня вони обоє прибули підписати контракт для проходження військової служби в окремій гірсько-штурмовій бригаді. Спочатку це були лише дружні стосунки, але надалі вони переросли в щось більше…
– Я просто приїхала з другом у військову частину підтримати його, коли він отримував відношення, ‒ усміхається Інна. – Потім було якесь запаморочення, а отямилася я, коли у контракті вже стояв мій підпис. Але, мабуть, це була доля – поки оформлювалися документи, я познайомилася з Анатолієм.
Батьки до останнього не знали, що Інна вирішила пов’язати своє життя з військом. Вони, жителі Івано-Франківщини, спокійно відпускали її у поїздки до інших міст, оскільки знали – дівчина перебуває у постійному пошуку себе. Але чергова «витівка» старшої дитини все ж таки їх шокувала.
– Ввечері того дня, як я підписала контракт, зателефонував батько з проханням купити хліба по дорозі додому, а я йому у відповідь: «Тато, вибач, не сьогодні… Й не найближчого часу… Я підписала контракт із окремою гірсько-штурмовою бригадою…» Звісно, батьки тяжко сприйняли новину, хоча і залишили цей вибір за мною, і навіть не намагалися на мене впливати. Але нещодавно в розмові тато сказав, що пишається мною. І це, мабуть, найбільше висловлювання батьківської любові для мене…
Як і будь-якій жінці, на початку служби Інні довелося доводити, що долати труднощі та виконувати службові обов’язки вона може не гірше чоловіків.
– Усе залежить від того, наскільки людина – не має значення, жінка вона або чоловік, готова «брати» від того, що їй дають. Маю на увазі фахову підготовку. Я розуміла, щоб «не впасти обличчям у багнюку» перед майбутніми колегами, повинна була набути необхідних фахових знань. Так і робила. Уже в підрозділі справа була за малим – продемонструвати свої вміння. Нині я не відчуваю жодних проблем у спілкуванні з побратимами та несу службу на рівні з ними, – говорить дівчина.
Анатолій мріяв про військову службу з дитинства та навіть намагався вступити до військового ліцею. Перша спроба одягти однострій видалася невдалою – підвело здоров’я. Аби не втрачати дорогоцінного часу до повноліття, із властивою для нього розсудливістю, Анатолій вступив до юридичного коледжу, а вже після його закінчення вирішив усе ж таки втілити мрію у реальність – вступити до лав ЗСУ.
– У 2014-му мені було лише чотирнадцять. По суті я був ще дитиною, тому і страхи в мене були дитячими. Від одного усвідомлення того, що в країні триває війна – вбивають людей, руйнують міста, ставало моторошно. Згодом, пам’ятаючи дитячі враження від побаченого по телебаченню, все ж таки вирішив виконати свій обов’язок як громадянина України, – розповідає Анатолій.
Закохані, як кажуть, живуть «на одній хвилі». Обидва вважають службу в армії таким собі трампліном для кар’єрного зростання та самовдосконалення. Мріють у майбутньому закінчити курси лідерства, а в подальшому, можливо, і приміряти офіцерські зірки.
– Відстоїш на спостережному пункті, повернешся у бліндаж, якісь хатні справи зробиш, і, якщо залишається час, намагаєшся щось почитати, нове дізнатися. Повна ізоляція на передовій від зовнішнього світу спонукає шукати собі розваги. Я, наприклад, нині вивчаю правила дорожнього руху та англійську. Не забуваю і зайвий раз десь підтягнутися на поперечині або «потягати залізо», ‒ каже гірський піхотинець.
Для Інни, як і для будь-якої дівчини, не останнє значення має зовнішній вигляд та фізична форма, тому у вільний час вона влаштовує собі тренування.
До речі, Інна першою пройшла випробування на право носіння штурмового берету – символу належності до братерства гірських штурмовиків.
– Це було на початку літа. Погода тоді була дуже мінлива – то дощ, то нестерпна жара. Ми жили в наметовому таборі, підіймалися о 4-й годині ранку. Але це те, що я люблю, – виснажливі тренування, постійний виклик собі та своїм фізичним можливостям. І я вдячна своїм посестрам, які не підвели – ми подолали смугу перешкод у два рази швидше, ніж вимагав норматив. Я ж для себе вирішила, що гірська підготовка стане моїм хобі в позаслужбовому житті, – продовжує військова.
Восени приклад коханої наслідував і Анатолій. Минулого тижня він також виборював право носити берет кольору ґрунту.
– Інна для мене – це і приклад для наслідування, і людина, якій я можу довірити своє життя у бою. Я пишаюся, що вона обрала мене. Я гордий тим, що моя дівчина, моя майбутня дружина – військова, і вона дійсно перебуває тут на своєму місці, – ділиться хлопець.
Тепер молодята мріють повернутися до пункту постійної дислокації бригади, аби не розлучатися хоча б до наступного відрядження до району ООС. Перед ротацією на фронт пара заручилася, тож вдома хочуть офіційно оформити свої стосунки.
А нині Анатолій та Інна виконують службові обов’язки на своїх позиціях та прохають Всевишнього про те, аби друга половинка повернулася додому живою та неушкодженою.
– Буває, ми одночасно заступаємо на службу. Кожен із нас стоїть і слухає, де «прилетіло» від ворога, душа замирає.., далі чуємо розмови по радіозв’язку і видихаємо – цього разу обминуло, пронесло, дякую Боже! Нехай так буде і надалі, ‒ ділиться емоціями дівчина…
