Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
За час конфлікту на сході України українські десантники змінили не тільки назву — змінилася сама суть поняття «десантник». І яскравим свідченням цьому є курсанти, які навчаються у Військовій академії (м. Одеса) на факультеті підготовки спеціалістів Десантно-штурмових військ.
Ні для кого не є секретом, що в лютому 2014 року курсанти 3-х, 4-х курсів саме факультету ДШВ зупинили навчання, залишили аудиторії й під керівництвом начальника факультету у складі підрозділів на бойовій техніці з боєприпасами посилили ділянку державного кордону. Це завдання вони виконували протягом майже трьох місяців. Доки не пішли перші хвилі мобілізації й не з’явилися підрозділи територіальної оборони, і лише після цього вони повернулися до навчання, до підготовки до держіспитів, щоб після випуску одразу прибути у свої підрозділи й за кілька днів уже прийняти взводи в районі бойових дій на сході держави.
«Від моїх рішень та завдань колись залежатиме чиєсь життя»
Сьогодні чимало курсантів, які навчаються на факультеті підготовки спеціалістів ДШВ, вже мають досвід бойових дій. Серед них і курсант 3-го курсу Іван Загрійчук.
Хлопець з Луганської області. Коли йому виповнилося 19 років, а то був 2017 рік, він підписав контракт зі Збройними силами України й потрапив у 81-шу окрему аеромобільну бригаду на посаду навідника-оператора БМП-1.
— Коли почались події на сході держави, я пильно стежив за новинами й розумів, що моє місце поруч з нашими захисниками. Та й не я один так думав, практично всі мої однокласники поділяли таке прагнення, — пригадує Іван. — Перша моя ротація була в Донецьку область в селище Піски. Пам’ятаю, як довго не міг позбутися відчуття, що за тобою постійно стежать — від нього кров холонула. А перший обстріл був у населеному пункті Кримське. Наш підрозділ заїхав туди зранку, а десь опівдні по нас почали працювати з мінометів.
Іван за час служби показав себе вправним і сміливим воїном, тому його командир роти, який був для хлопця взірцем для наслідування, почав заохочувати його до навчання у Військовій академії (м. Одеса).
— Він сам достроково її закінчив у 2016 році, тому я багато від нього дізнався про навчання у військовому виші. Вирішив спробувати й не пошкодував. Навчальний процес мені до вподоби, дізнаюся чимало нового. Бойовий досвід, звісно, стає у пригоді, але на війні я був солдатом і виконував завдання, а тут навчаюся бути командиром, і вже від моїх рішень та завдань колись залежатиме чиєсь життя, — зауважує курсант Іван Загрійчук.
На сьогодні у майбутнього офіцера-десантника вже є 22 стрибки з вертольота Мі-8 і мрія після випуску повернутися у свій рідний підрозділ, але вже офіцером.
У десантуру за прикладом брата
Трохи менше стрибків на рахунку командир групи 2-го навчального курсу молодшого сержанта Владислава Полііта. Їх у нього 16, з них 3 — з АН-26. Проте досвіду курсантові також не бракує.
Протягом двох років з 2018-го він проходив службу в 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді командира відділення зенітно-артилерійського взводу. Його підрозділ на Луганському напрямку виконував завдання із забезпечення прикриття артилерійських систем.
— Я пам’ятаю кожен день моєї служби, бо то був неоціненний досвід. Проте найяскравішим спогадом залишився перший стрибок з парашутом, як то кажуть, його не забути, мов перше кохання. Свій перший крок у відкриту рампу я здійснив у 2018 році з вертольота Мі-8. Попри те, що є певний страх, то насправді неймовірні й дивовижні відчуття, — ділиться спогадами Влад.
Після завершення контракту, щоб вдосконалити свої навички та здобути нові, хлопець вирішив вступати до військового вишу.
— То не було спонтанне рішення. У мене з дитинства прикладом був старший брат. А він у 2014 році закінчив Військову академію (м. Одеса), тому я вирішив піти слідами брата. Як і йому, навчання дається мені легко, особливо військові дисципліни, певно дається взнаки воєнний досвід. А ось з гуманітарними науками, особливо з філософією, іноді доводиться боротися, — жартує Владислав.
«Бути десантником — це передусім мати залізну волю та незламний характер»
Курсант 2-го курсу факультету підготовки спеціалістів ДШВ Андрій Закарян також до навчання у Військовій академії встиг послужити за контрактом, але на відміну від своїх однокурсників у нього був дещо інший досвід.
— У 2019-му, щойно мені виповнилося 18 років, я підписав контракт із ЗСУ. Таке рішення я прийняв давно, відчував потребу бути корисним у важкі для країни часи. Службу проходив у загоні радіорозвідки на посаді старшого оператора технічного засобу. Завданням мого підрозділу було виявлення противника та передача отриманої інформації нашим підрозділам. Не скажу, що служба була нецікавою, але я хотів туди, де «гарячіше», — розповідає Андрій.
Тож, прислухаючись до порад командира та власних амбіцій, у 2020 році він вступив до Військової академії. Відтоді у майбутнього офіцера-десантника з’явилася ціль — досягти у навчанні найкращих результатів, щоб після випуску стати справжнім командиром-лідером. Тому Андрій постійно займається й практично не має вільного часу, лише іноді йому вдається викроїти годину-дві, аби розслабитися й пограти в улюблений футбол.
— Бути десантником — це передусім бути взірцем, мати залізну волю та незламний характер. Але не менш важливо мати солідний багаж знань. На сьогодні я роблю все можливе й не можливе, щоб відповідати всім цим критеріям, — підсумував Андрій.
Фото та відео авторів
