Якщо раніше росіяни покірно терпіли всі негаразди, пов’язані з розв’язаною ними ж війною проти України, та будь-які знущання з боку…
39-річний штаб-сержант Руслан Шаргут захищав Україну на фронті як прикордонник, як воїн українського десанту і як авіатор-зв’язківець. Про свою строкату армійську біографію та власне сержантське кредо військовослужбовець розповів кореспондентові АрміяInform.
Військовик згадує події 2014 року дуже деталізовано. Так ніби це було вчора. У перші буремні місяці бойових дій на українському Донбасі він проходив службу у складі Держприкордонслужби. Тоді ще прапорщик, він був командиром кулеметного відділення.
— Нас готували до відправлення на Схід у Великих Мостах на Львівщині. Там є «учебка» прикордонників, де ми проходили бойове злагодження. Мали міняти наших колег, що перебували на Луганщині в Червонопартизанську (нині Вознесенівка. — Ред.), — розповідає він. — Мотоманеврена група прикордонників базувалась на території колишньої жіночої колонії. І як ми мали виїжджати — вони вже були фактично у ворожому оточенні.
Штаб-сержант розповідає, що їх тоді відкликали, а оточену групу змогли вивести. І на фронт він потрапив уже на іншу ділянку: в тодішньому секторі «М» сил АТО.
— Це була окрема прикордонна комендатура. Фактично — повноцінний блокпост на березі річки Кальміус, — говорить він. — Неподалік селище Чермалик. А на протилежному боці водної перешкоди вже позиції бойовиків. Нашим завданням був контроль над тими, хто їздить цією дорогою. І, звісно, допомога військам, що тримали фронт.
За специфікою діяльності прикордонники мали нагоду більше спілкуватися з цивільними людьми, що перетинають лінію розмежування або мешкають на території «сірої зони».
— Різні були суб’єкти. Траплялися добрі й чуйні люди. Як-от місцева жінка, якій ми допомагали продуктами, а вона нам підкидувала то цибулі, то картоплі зі свого городу. І завжди благала нас, щоб ніхто не знав про цю допомогу. Бо боялася помсти від любителів «руського міра». А їх там не бракувало: чи не половина чоловічого населення Чермалика тоді була відсутня вдома. Ймовірно, воювали на тому боці проти України, — зазначає Руслан.
Крім того, каже він, у той період досить активно в наших ближніх тилах діяли і провокатори, і інформатори, що працювали на країну-агресора. Він пригадує принаймні два випадки, з якими зіткнулися прикордонники під час тієї ротації. Перший — дуже вередливий дід з місцевих, який регулярно ходив туди-сюди через імпровізоване КПП.
— Кожна зустріч із ним була схожа на переказ пропагандистської передачі «60 хвилин», яку транслюють в РФ. Дід не стуляв рота ні на хвилину. Хоча ми його по-доброму просили припинити, — говорить Руслан. — Але потім він раптово припинив ходити через нашу локацію. Що з ним трапилося — невідомо.
«Бійтеся данайців, що дари приносять» — відома цитата з Вергілієвої «Енеїди» якнайкраще ілюструє випадки, коли довіряти раптовій доброчинності не варто. Цьому є підтвердження в сучасній фронтовій практиці.
— Ворожі мінометні обстріли по наших позиціях та окопах сусідів можна було звіряти за годинником. «Довбали» щоночі, — розповідає штаб-сержант. — А тут ще приїхав один добродій. Мовляв, хлопці, я тут неподалік мешкаю. У мене є дошки, давайте я вам привезу, бо бачу, що у вас окопи осипаються. І все лізе до наших позицій, бо йому треба провести заміри. Навіть хотів щось там міряти від дороги й до наших окопів. Ми йому, звісно, не дали цього робити й розвернули. Бо він зараз бігає з рулеткою, а після цього вночі до нас можуть прицільно «прилетіти» міни з того боку.
Десантником Руслан Шаргут став випадково: у 2016 році він перевівся служити до підрозділу зв’язку ПС ЗСУ. Звідти добровольців відправляли на підсилення бойових частин. Авіатори поповнювали лави піхотних та десантних бригад. Тож після двох місяців перепідготовки в навчальному центрі ДШВ він опинився на Луганщині разом зі львівськими десантниками. Був водієм вантажівки Урал-4320 і відповідав за підвезення боєприпасів.
— Наїжджав за добу по 150-200 кілометрів. Їздили й удень, і вночі. Різне було, — говорить Руслан. — Місця там не дуже приємні для водія. Є ділянки, які прострілювали ворожі снайпери. І коли проїжджаєш таку, молися й втискай педаль газу в підлогу.
Загалом у складі десантного підрозділу Руслан Шаргут виконував завдання вісім місяців поспіль. Розповідає, що коли прийшов час прощатися з крилатими піхотинцями, командир вишикував усіх авіаторів і подякував за їхню відмінну службу й хоробрість.
А наступні ротації в район проведення ООС були вже на посаді зв’язківця. Руслан Шаргут забезпечував зв’язок як начальник радіостанції. Каже, що робота хоча й у певному віддаленні від лінії зіткнення з ворогом, але не менш відповідальна. Бо зв’язок має бути стійким і постійним. Тож для цього потрібно багато працювати з технікою. Та й з особовим складом також.
Своє сержантське кредо Руслан Шаргут формулює чітко: сержант в колективі та серед підлеглих має здобути непохитний авторитет. І завжди орієнтуватися не на тих бійців, які «відмінники». А навпаки — по слабшому. Допомогти йому стати сильнішим, вивести його на рівень хорошого солдата та фахівця, а не дати занепасти ще нижче.
— Ну і здоров’я має бути відмінне, — зазначає він. — Щоб міг бути зі своїми підлеглими і у строю, і в бою, і на святі!
Додамо, що військову династію Шаргутів слідом за батьком продовжує й син Руслана. Нині молодший Шаргут — солдат військової служби за контрактом в одному прикордонних підрозділів. І на цьому зупинятися, зі слів батька, не збирається.
— Вирішив батька «обскакати» у погонах. Зараз сину вже 21 рік і він здобуває вищу освіту. Мріє атестуватися на офіцера, — каже штаб-сержант Руслан Шаргут.
Відео автора
Фото з особистого архіву Руслана Шаргута
