Про все це та інше кореспондентка АрміяInform запитала в начальника Управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України Діани Копаниці. За останні три…
Олегові Мулярчуку нині 28 років. Типовий молодий галичанин — спортивна статура, акуратна борідка, щира усмішка. Єдине, що дисонує — очі. Такий погляд можна зустріти не в завсідника модних клубів і дискотек. А в людини, що на своєму віку вже переживала серйозні кризи. Подібні погляди я бачив на світлинах журналіста Сергія Лойка, який знімав наших «кіборгів» під час оборони ДАПу. Олег Мулярчук був у Донецькому аеропорту тричі. Адже служив у підрозділі, який очолював офіцер-десантник Євген Жуков, відомий за позивним «Маршал».
— Ну а що про себе розповідати?! — відповідає Олег на моє прохання. — До війська — цілковито стандартна біографія: родився, хрестився, навчався, пішов на строкову…
Олег Мулярчук народився та проживає в місті Дрогобич на Львівщині. До війська встиг закінчити Дрогобицький механіко-технологічний коледж. Потім — строкова у 80-й аеромобільній бригаді у Львові. Відслужив рік, повернувся додому й навіть поступив до Тернопільського національного економічного університету.
— А через сім місяців після строкової мене знову призвали до війська, — каже він. — Мобілізували у другу хвилю, це травень-червень 2014 року. І з ще двома сотнями хлопців із Західної України я опинився у лавах славетної 79-ї десантно-штурмової бригади.
Олег зазначає, що могли б, напевно, й окрему роту «західняків» сформувати. Але… зробили інакше. Мобілізованих дозовано розподілили по всіх підрозділах бригади.
— Командування досить швидко просікло фішку нашого менталітету, — говорить мій співрозмовник. — Що хлопці із західних областей дуже вперті й затяті. Та живуть за принципом «своїх не кидаємо». Тож цілком природно було, що коли хтось з наших земляків перебував на «передку», завжди було ким його замінити під час планових ротацій людей з ППД.
Зі снайперів у навідники-оператори
За мобілізацією Олега Мулярчука призивали як снайпера.
— Коли служив строкову у 80-й бригаді, то дійсно хотів бути снайпером. Мабуть, свого часу передивився військових фільмів про влучних стрільців. Але, відверто кажучи, снайперське уміння — то не моє. Влучна стрільба має бути в крові, як кажуть. Тому мене називали «чєловєк с вінтовкой». Напевно, це було відсилання до старого чорно-білого фільму про «псковських мобілізованих», — сміється Олег Мулярчук. — Але, якщо відверто, під час строкової я став хорошим навідником-оператором. Бо свого часу у 80-й бригаді капітан Віталій Кондрацький добре ганяв по озброєнню БТР-80. Досі пам’ятаю, як розібрати-зібрати КПВТ та ПКТ. Знаю всі «хвороби» й нюанси цієї зброї та можу провести будь-яку маніпуляцію з нею просто зараз.
Про капітана Віталія Кондрацького мій співбесідник відзивається із сумом у голосі. Мовляв, хороший був мужик, грамотний офіцер. За офіційними даними, капітан Віталій Кондрацький досі вважається таким, що потрапив у полон російських терористів у вересні 2014 року під час боїв за Веселу Гору й село Цвітні Піски на Луганщині.
— Втім, у військовому квитку в мене все ж було записано, що я — снайпер, — продовжує свою розповідь Олег. — Відправили нас, «влучних стрільців», з Миколаєва на Краматорськ. Де снайперів мали розкидувати вже по підрозділах. Ну як розкидувати? Є «вакант», приходиш до командира-офіцера, на якого тобі пальцем ткнули. І кажеш: «пане командире, дозвольте вступити до лав вашого підрозділу». Десь такий вигляд мав розподіл. А в мене вийшло інакше. Приходжу й кажу, що навідник КПВТ з мене кращий, ніж снайпер. Був там такий один з позивним «Давид», офіцер, що служив у Львівській академії сухопутних військ до цього. Він пропонує: якщо знімеш утикання набою в КПВТ швидше за мене — будеш у підрозділі навідником. І я двічі поспіль у нього виграв. Завдяки науці капітана Кондрацького.
Власне, після того Олег Мулярчук і потрапив в окрему розвідроту сімдесятдев’ятки. Допомагав пристрілювати озброєння інших бойових машин, бо виявився найтямкішим серед навідників-операторів на той момент.
— Загалом по мобілізації я прослужив рік без одного дня. З них — 122 дні на передовій. І 33 доби безпосередньо в Донецькому аеропорту, — розповідає Олег. — Дякувати Богу, вижив. Та й не лише одному Всевишньому. Але й тому, що мені траплялися професійні та везучі командири-офіцери. От Євген Жуков, який нині очолює патрульну поліцію, був тоді нашим ротним. Він мав, окрім знань та умінь, ще й солдатську «чуйку». І користувався з того, особливо комплектуючи групу на черговий «вояж» у ДАП. Збирав усіх, казав: «Хлопці, завтра їдемо. Хто відчуває себе неготовим — лишається!». І так ми з ним «каталися» рівно тричі. Ротація бійців в аеропорту була в середньому по 10 діб. Адже там було постійне «рубалово». Одного разу на зв’язок з «Маршалом» виходив ватажок терористів «Гіві», земля йому бетоном. Мовляв, зараз ми тут з тобою повоюємо… Перед кожним заїздом у ДАП «Маршал» збирав нас до купи й казав: сфотографуймось! Тоді ми якось цьому не надавали значення. Тепер ці світлини — справжня реліквія для мене!
Повернутися додому фізично та зробити це ментально — велика різниця
Армійська частина біографії завершилася для Олега Мулярчука у червні 2015 року. Служба й війна залишилися в минулому. Але повернутися додому фізично та зробити це ментально — велика різниця. Олег каже, що бачив достатньо прикладів, як дисонанс між мирним життям у пасторальній галицькій глибинці та щоденним ризиком на фронті добряче шматував психіку вчорашніх воїнів. Тому для себе він вивів одне правило: не зупинятися, бути постійно зайнятим якимось корисним навантаженням. Звісно, він знайшов роботу. Спочатку в охоронній фірмі, потім в одному з готелів сусіднього курортного Трускавця. Нині Олег Мулярчук обіймає посаду директора Дрогобицького ринку! Крім того, паралельно з роботою він здобув і вищу освіту — закінчив факультет комп’ютерних інформаційних технологій у Тернопільському економічному університеті.
— Вже у 2016 році, коли я більш-менш повернувся з війни у своїх думках, перезнайомився з такими самими учасниками АТО, як я. З Дрогобича та околиць у військо пішло досить багато людей, — говорить Олег. — Увійшов до складу Громадської організації «Ветеранська спілка воїнів АТО «ДРОГОБИЧЧИНА». Чому доєднався до ветеранського руху? Відповідь очевидна: допомагати побратимам! На жаль, не кожен, хто воював, здатний захистити свої права в мирному житті, розібратися в собі, вчасно виявити проблеми зі здоров’ям. Тому підтримка у форматі «рівний-рівному» життєво необхідна ветеранам російсько-української війни.
До слова, Олег Мулярчук є членом Ради ветеранів АТО/ООС при міському голові Дрогобича — відстоює інтереси земляків, які воювали, у діалозі з органами місцевого самоврядування. Говорить, що розуміння проблем учасників АТО/ООС в цьому напрямку є.
— Звісно, трапляються різні проблеми в людей з нашого середовища: комусь потрібні кошти на лікування, хтось хоче здобути вищу освіту. Комусь відкривати свій бізнес, і для цього потрібні знання. Але, на жаль, трапляються часом і добродії, які стають у позу, що їм, мовляв, усі навколо винні. А самі для власного добробуту й подальшого життя не хочуть і пальцем поворухнути. Що ж людині можна допомогти повернутися в мирне життя, зробити повний рестарт власної долі. Але лише за однієї умови — вона має цього хотіти і докладати до цього власних зусиль! Без цього — ніяк!
Олег наводить приклад зі своєї теперішньої роботи. Директор міського ринку — посада вельми специфічна. В уяві пересічного українця директор ринку — це обов’язково «каламутна» персона, що дбає за власну кишеню і знається з темними особистостями.
— Для мене є справою честі зламати цю уяву принаймні в локальному середовищі, — говорить колишній «кіборг». — Нас, людей з військовим бекграундом, на ринку наразі четверо. Ми — однодумці. Що ж, намагаємось не лише систематизувати роботу цієї установи так, як це має бути за законом. А й надати міському ринку європейськості: облагороджуємо територію. Для цього залучаємо і грантові програми, і з власниками торговельних точок працюємо. Вони, звісно, часом пручаються. Мовляв, нам цього не потрібно. Але згодом, бачачи позитивний результат, погоджуються, що, припустімо, лавочки й невеличка відпочинкова зона на території ринку куди краще, аніж закиданий недопалками шмат асфальту. Та й колишнім учасникам АТО/ООС роботу пропонуємо також. Але лише за однієї умови — вони працюють, а не пиячать!
Військово-патріотичне виховання молоді як продовження служіння своїй країні
Проблему зі зловживанням спиртним серед колишніх солдатів Олег називає не інакше, як спробою добровільного самогубства.
— Що робити з власною долею то, звісно, суто індивідуальний вибір, — говорить він. — Але отак марнувати життя — ганебно. Невже не можливо знайти для себе справу, яка б давала втіху. Бо горілка дає лише короткотерміновий кайф. А далі — безвихідь.
Коли молодий воїн-«кіборг» з Дрогобича доєднався до ветеранських ініціатив у своєму місті, то для себе особисто він зрозумів, що найбільше йому подобається займатися з молоддю. У 2018 році Олег Мулярчук заснував ГО «4.5.0.», яка займається військово-патріотичним вихованням юних дрогобичан. Ухил — на спорт. Адже Олег ще до війська професійно захоплювався футболом. Любив бокс і кікбоксинг.
— Разом з побратимами проводимо заняття в гуртках та секціях. Проводимо змагання на рівні міста й районів. На рік можемо провести не менше ніж шість чемпіонатів, — розповідає Олег. — Чому це важливо? Це ж очевидно: зростає майбутнє нашої націй. Хлопці й дівчата мають бути не лише здоровими та спортивними. Спілкування з колишніми воїнами надає їм правильних пріоритетів у розвитку власної особистості. Ну а солдат… Хоч він і не на передовій, не в формі, без автомата. Солдат відчуває себе потрібним. І це також продовження служіння своїй країні. Це важливо!
Наприкінці нашої розмови прошу Олега Мулярчука побажати щось хлопцям, які досі проходять службу в лавах Збройних Сил України. Молодий «кіборг» усміхається й відповідає: Звісно усім 4.5.0.! І ще одне — вірте в себе, у власні сили! Тоді в усіх нас все буде добре!
Фото з архіву Олега Мулярчука
