Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Петро Дорошенко був обраний гетьманом України 18 (28) серпня 1665 року за підтримки кримських мурз. Перед тим гетьман Павло Тетеря втік до Польщі, а ще один володар булави — Степан Опара був заарештований за зраду та відправлений новообраним гетьманом Дорошенком польському королю «на знак вірності».
читайте також:
Вже наприкінці осені за підтримки кримців і поляків Дорошенкові вдалося встановити контроль над Правобережжям і допомогти татарам приборкати ногайський заколот, виконуючи міжнародні зобов’язання. Але вже менш ніж за рік, намагаючись протидіяти зближенню Московії та Речі Посполитої, Петро Дорошенко спільно з ханом Аділь Ґераєм розпочинає бойові дії проти коронної армії.
Османський протекторат як протидія Андрусівській угоді
30 січня (9 лютого) 1667 року московсько-польська війна 1654–1667 років офіційно завершилася підписанням Андрусівської угоди, за якою територію української козацької держави розділено по Дніпру. Київ з околицями також переходив під владу царя, а Запорізька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав.
Це перемир’я підштовхнуло Військо Запорізьке до альянсу з Османською імперією та Кримським ханством проти Речі Посполитої й Московії. Власне, перемовини про такий союз були проведені ще навесні 1666 року. Але тоді цей союз передбачав підтримку слабшого проти сильнішого — тобто коаліцію османів, кримців і козаків з Польщею проти Москви, або з Москвою проти Польщі. Тепер же козацька держава могла спиратися лише на Османську імперію як на гаранта свого суверенітету і територіальної цілісності.
читайте також:
У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко направив посольство на чолі з Михайлом Радкевичем-Портянкою до Османської імперії на переговори про перехід під владу Порти. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати». Згодом уряд Петра Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, козацька держава мала об’єднати весь православний «руський народ» від Києва до Перемишля та Самбора, до Вісли та Німана і до Севська та Путивля, де «всі є козаки»; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.
читайте також:
11–12 (21–22) березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорізького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджака, до якого увійшли території трьох «козацьких народів» — запорізького («жовтого очерету»), лівобережного («барабашського») і правобережного («поткальського») козацтва.
За крок до створення Київського патріархату
У той же час, 6 березня 1668 року, вселенський патріарх Мефодій надав ставлену грамоту митрополиту Йосипу Нелюбовичу-Тукальському як єдиному митрополитові Київському, Галицькому та Всієї Русі та екзарху константинопольського престолу. Ставлену грамоту було адресовано «ясновельможному його милості панові Петру Дорошенку, великому гетьману та всьому правовірному і славному воїнству його Запорізькому». Митрополит також отримав привілей від султана на Київську митрополію і розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя як глави держави. Згодом, у червні 1671 року, обговорено було план, щоб у разі успіху військової кампанії Османської імперії проти Речі Посполитої проголосити Тукальського патріархом Київським і Всієї Малої, Червоної та Чорної Русі.
Польсько-турецька війна 1672–1676 років
У 1671 році, зібравши нову армію, великий візир Османської імперії Фазіл Ахмед Кепрюлю вирішив розпочати війну проти Речі Посполитої. У 1671 році, за підтримки Петра Дорошенка, стартувала військова кампанія. Спочатку вона відбувалася неквапливо, утім, 1672 року великий візир підійшов до Кам’янця, який було захоплено 27 серпня. Після цього взяв в облогу Львів та зрештою змусив короля Михайла I Вишневецького укласти Бучацький мирний договір, згідно з яким Османська імперія отримала Поділля, частину Галичини та підтвердила протекторат над Правобережною Україною. Річ Посполита зобов’язувалася сплачувати щорічну данину у 22 тисячі злотих.
За цим договором, всупереч бажанню Дорошенка, під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом Меджибізький санджаки.
читайте також:
За Бучацьким договором 1672 року, держава Війська Запорізького перейшла під булаву Дорошенка «у старих кордонах» (Брацлавське і Київське воєводства). Але поляки не поспішали виконувати свої зобов’язання. Польський сейм так і не визнав Бучацького договору. Через це 1673 року розпочалася нова польсько-турецька війна за Україну, що завершилася підписанням 17 жовтня 1676 року Журавненського мирного договору, який дещо послаблював умови Бучацького.
Наступ Москви і капітуляція Петра Дорошенка
Поки тривали бойові дії на заході, 17 (27) березня 1674 року в Переяславі відбулася козацька рада лівобережних козаків-сепаратистів за участю білгородського воєводи Григорія Ромодановського і представників десяти правобережних козацьких полків, на якій московському ставленику Іванові Самойловичу було надано право називатися титулом Дорошенка — «гетьманом обох боків Дніпра».
Окрім цього, на територію Війська Запорізького ще з січня 1674-го розпочався наступ московських військ, які 2 серпня обложили Петра Дорошенка в Чигирині — столиці Війська Запорізького. Москалів та сепаратистів підтримали мешканці Ладижина й Умані. Довідавшись про ситуацію, султан Мегмед IV розпорядився надати Дорошенкові допомогу. 19 серпня султан здобув Ладижин, а 4 вересня Умань. Жителі обох містечок були страчені або забрані в ясир як зрадники і бунтівники, згідно з нормами тогочасного османського права.
На жаль, внаслідок воєнних поразок і втрати популярності через дії османів, позиції Дорошенка слабшали, і, щоб не загинути, він був змушений за посередництва запоріжців на чолі з Іваном Сірком розпочати переговори про перехід під владу московського царя.
На початку вересня 1676 року гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко здав Чигирин військам Ромодановського та Самойловича. А 19 (29) вересня, у супроводі своєї старшини та мешканців столиці й околиць (2000 осіб загалом), Дорошенко переправився через Дніпро і прибув до табору Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману свої «військові клейноди» та присягнув на «вірне та вічне підданство» новому цареві Федору Олексійовичу.
читайте також:
З нагоди капітуляції Дорошенка вулицями Москви пройшла святкова процесія, а самого колишнього гетьмана оселили в Сосниці на Чернігівщині. Утім, уже 8 (18) березня наступного, 1677, року, за наполяганням московського уряду, колишній очільник козацької держави був змушений вирушити до царської столиці.
Згодом почесному полоненому Петрові Дорошенку дозволили привезти з України родичів і дружину — Єфросинію Яненко-Хмельницьку. 1680 року він прийняв пропозицію стати воєводою в Устюзі Великому. Тоді ж йому були надані і вотчини. Після смерті дружини колишній гетьман одружився з Агафією Єропкіною і вів життя поміщика аж до смерті 1698 року. Правнучкою Петра Дорошенка та Агафії Єропкіної була дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.
Польсько-московська співпраця
Польсько-московська коаліція виявилася дієвим інструментом протидії Османській імперії та козакам. Втративши можливість ситуативно підтримувати одного з цих двох північних сусідів, Порта змушена була відмовитися спочатку від українського Лівобережжя на користь Москви в 1681 році, а потім і від частини Правобережжя на користь Польщі в 1699-му. Абсолютно непередбачуваним у 1660-х роках наслідком угоди Варшави й Москви стало поступове посилення Московської держави, експансія якої в наступні півтора століття призвела до зникнення і Кримського ханства, і Війська Запорізького, і Речі Посполитої, і значного послаблення Османської імперії.
