Диктатора жорстко «злили» на всіх хитровибудованих геополітичних фронтах: дипломатичному, шпигунському, інформаційному, торговому та інших. Серія щедрих підкупів, гучних інтерв’ю, шантаж,…
На початку листопада в Центральному будинку офіцерів ЗС України мала відбутися презентація пісенного альбому «Піхота» відомого автора та виконавця, лауреата першого фестивалю «Пісні, народжені в АТО» В’ячеслава Купрієнка. На жаль, карантинні обмеження завадили проведенню цього заходу. Натомість журналісти АрміяInform запросили співака до свого пресцентру, і імпровізована презентація все ж відбулась.
«Онук і дід» − пісенний переможець творчого конкурсу Міністерства оборони
− В’ячеславе, перед тим, як поговорити безпосередньо про сам альбом, дозволь привітати тебе із перемогою в мистецькому конкурсі на здобуття премії імені Богдана Хмельницького до 30-річчя Збройних Сил.
− Дякую. Бути переможцем у розділі музичних творів такого авторитетного конкурсу Міністерства оборони для мене дуже почесно. Вважаю це і своєрідним авансом. Тож і надалі буду підтримувати наших захисників своїми виступами у військових колективах, госпіталях та, в першу чергу, на передовій.
− Ти виставляв на конкурс дві пісні: «Піхота» та «Онук і дід». Під час обговорення на конкурсному комітеті члени журі, не зважаючи на підсилення пісні «Піхота» візуальним рядом (переглядався кліп), віддали перевагу другій композиції. До речі, за неї проголосував і представник АрміяInform. Чи було для тебе несподіванкою, що переможе твір «Онук і дід»?
− Якщо говорити відверто, то найбільше сподівався на успіх саме цієї пісні. Історія її створення досить цікава і тривала. У пам’яті ніколи не зітреться 24 грудня 2014 року і позиція артилеристів під Горлівкою, куди я приїхав із друзями-волонтерами. Розпочався бій, і ми попали в маленьке пекло. Після жорсткої артилерійської дуелі нас накрив ще й «Град». Пощастило, що встигли сховатися в укритті. Коли все трохи стихло, виринули з бліндажів і просто неба заспівав одну із своїх пісень «Олеженька». Далі співати було край небезпечно і поспіхом зібралися лишати позиції артилеристів. Але мій добрий друг Олександр Франчук на псевдо «Дєдушка» попросив написати пісню про арту. Діватись нікуди: я пообіцяв. Майже п’ять років обіцянка не давала спокою. Російською вірш написав би швидко. Але цей варіант вже не цікавив. Отже, це моя перша пісня, написана українською. Тож її перемога на конкурсі особливо для мене цінна.
«Я зростаю як українець»
− Ми не бачились два роки. Що відбулось у творчому житті В’ячеслава Купрієнка за цей час? Чи змінився він сам?
− По-перше, вийшов новий альбом «Піхота». По-друге, у студії звукозапису записані ще 10 пісень ліричного характеру. Я навіть хотів їх внести до нового альбому, але потім вирішив, що їх потрібно об’єднати в окрему збірку. Тобто готовий ще один альбом, який теж буде незабаром презентовано. За цей період до моїх перевірених друзів − авторів текстів пісень − додалось чимало нових талановитих поетів. На жаль, звузилась концертна діяльність і скоротилась кількість поїздок на Схід до наших воїнів через карантинні обмеження.
Нагадаю, що з 2014 року я не співаю пісень зі своїх російськомовних альбомів. Я зростаю як українець. Удосконалюю свою українську мову. Читаю лише україномовну літературу, жваво цікавлюсь історію. Водночас помічаю, що і наша столиця стала більш україномовною. Я відкрив для себе дуже великий і важливий пласт української культури. Взагалі вважаю українську пісню рятівницею української свідомості й культури. Народившись в Алчевську, колискову матері я не знав і не чув, тому, мабуть, нині я намагаюсь уже в зрілому віці надолужите те, чого був позбавлений в дитинстві.
Відкрив для себе найвидатнішого поета української еміграції культуролога-енциклопедиста, публіциста і літературного критика Євгена Маланюка. Був вражений, як він своєю творчістю прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність. Мене не перестає дивувати, як Маланюк простими словами розмірковує над вічними філософськими істинами. Я знімаю капелюха перед такими людьми, які мене підживлюють, які мене мотивують змінюватися і зростати. Ось, якщо коротко, підсумки двох років.
«Давно хотів, щоб наші військові співали наші українські пісні»
− Перейдемо безпосередньо до альбому «Піхота». Скільки пісень у ньому і чому саме вони до нього потрапили?
− Альбом налічує вісім пісень. На перший погляд, небагато, тому що в попередніх було 14 і 10 відповідно. Що стосується наповнення, то тут я довірився своєму смаку і відчуттю. Давно хотів, щоб наші військові співали не російськомовні, а наші українські пісні. У мене, наприклад, понад три пісні є про розвідку, але вони російськомовні. Відомий поет Гліб Бабич, який провів 5 років на війні, написав чудовий вірш про розвідку, де є такі слова:
Нищити ворога − це не гріх.
Бог любить розвідку − я питав.
Бо в нього принцип − один за всіх,
І всі за одного − якось так.
Тому і кажуть, що «Бог веде…»,
Бо інші правила не про них.
Вони нізвідки, ніхто, ніде…
Мов швидке лезо − удар під дих.
Тягати сенс у війни з кишень −
Бешкетна справа − звичайна річ.
Тому, не любить їх вітчим-день,
Тому, їх тішить матуся-ніч.
Ці рядки мене надзвичайно зачепили, адже я сам розвідник. Написав музику і з’явилась пісня «Бог любить розвідку».
Якось читаю ще один текст:
Вона лежала на землі
Не еротично, не звабливо,
Десь метушились москалі:
То вправо кидались, то вліво.
Мова йшла про снайперку. Але які підібрані слова – лежала «не еротично, не звабливо». Ніколи б так сам не написав. А тут цікавий жіночий погляд на війну. Їхня авторка українська поетеса Вікторія Бричкова − Абу Кадум, яка вже давно живе в Йорданії, але серцем в Україні. Так до альбому потрапила пісня «Снайперка».
Ще одна цікава і дуже філософська пісня увійшла до альбому під назвою «Не плачте» на слова чудової київської поетеси Інни Ковальчук, яка ще й переклала кілька моїх текстів із російської.
Свідок окупації Оксана Стомина з Маріуполя – авторка слів пісні «Дівчинка-удова». Коли я вперше прочитав цей вірш Оксанки, моє серце стиснулось грудкою, стало крихким… здавалось, ще один стук і воно розсиплеться на дрібні осколки.
Мовчки стоїть, не плаче,
Просто стоїть і все.
Наче чекає. Наче
Стійкість його спасе,
Мужність його поверне…
З вірою у дива
Юна, тонка, як верба,
Дівчинка-удова…
Через якийсь час я зробив перший музичний нарис на текст вірша. Оксана була проти, щоб він став піснею. Дійсно, слова поезії настільки самодостатні, що не потребують музики… Між нами були творчі суперечки. Та я все ж ризикнув. Згодом Оксана зрозуміла мою відповідальність, прослухала і погодилась з піснею. Це і є творчість, по-іншому не буває. Пісня присвячується матерям, дружинам, донькам, полеглим за свободу України.
− Колишній боєць аеророзвідки Гліб До, який свого часу став переможцем літературного конкурсу АрміяInform «Муза в пікселі», є автором вірша пісні, яка дала назву цілому альбому − «Піхота»…
− Відверто кажучи, я не знав, що Гліб переміг у конкурсі вашого Інформагентства. Це для мене приємна новина. Зауважу лише, що це круто, якщо смаки журналістів і композитора співпадають. Гліб дійсно талановитий поет і не випадково я обрав його вірш для створення пісні про «царицю полів». Вона написана у стилі маршу. Отже, беру гітару і заспіваю її для читачів АрміяInform.
«Не звик говорити про нездійснені задуми»
− Зізнайся, про що, або про кого хотів би ще написати і заспівати?
− Не скажу (усміхається). По-перше, не хочу втратити ту енергетику, яка допомагає мені творчо працювати. По-друге, не звик говорити про ще нездійснені задуми. От зроблю, тоді представлю продукт на розсуд глядача-слухача.
− Запитання не з категорії скромних. Ніколи не виникало бажання написати пісню про військових журналістів?
− Запитання, яке відсьогодні буде мене свердлити. Згоден, що військові кореспонденти заслуговують мати свою пісню. А чи є поезія на цю тему? Якщо є вірші про журналістів, готовий їх розглянути. Але це не повинна бути пісня на замовлення. Якщо текст припаде до душі, сяду писати музику.
Мишасько подорожує Україною
− Особлива сторінка у твоїй творчості – написання дитячої книжки «Мишасько й розгардіяш», яка ось уже кілька років подорожує Україною разом із автором. Що об’єднує військову патріотичну пісню і творчість для дітей?
− Я сам часто задаю собі таке саме запитання і знаходжу відповідь у тому, що дуже люблю дітей, до яких ставлюсь, як до дорослих. Як на мене, військових (тих, що боронять країну на Сході) і дітей об’єднує те, що вони є справжніми. Їх не можна ввести в оману, вони одразу бачать фальш. Військові з першої моєї пісні розпізнали в мені свого, це надихнуло. Серед дітей я провів понад 200 презентацій свого Мишаська. Під час цих зустрічей вони теж приймають мене за свого, відчувають, що я з ними на одній нозі.
Чому народився образ Мишаська, вже й не пам’ятаю. Якось написав кілька кумедних історій про вухатого бешкетника за день і переслав своїм друзям. Так щодня дописував історії, скажімо, як сьогодні Мишасько захворів та інші. Я побачив, що ці історійки зацікавили велику фейсбучну аудиторію, і вирішив видати книжку – «Мишасько і розгардіяш». Тож на ста семи ілюстрованих сторінках вмістилося три десятки окремих оповідань.
Що далі? Буде ще одна книжка з двадцятьма історіями. Вже є назва – «Мишаськів догоридриг», нині створюються малюнки.
− Дякую, друже, що завітав до АрміяInform на гостини, і сподіваємось, що запланована презентація альбому «Піхота» 1 грудня все ж відбудеться в Центральному будинку офіцерів.
