Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Серед сотень людей, з якими зводила війна, військові капелани посідають особливе місце. З Віталієм Папушоєм ми познайомилися в жовтні 2014 року в Тоненькому, під час боїв за Донецький аеропорт. Його білий бус з волонтерською допомогою бачили на найбільш небезпечних ділянках.
Як пригадує Віталій, серед перших вражень від тієї пекельної осені запам’яталося, як проривалися на точку «Зеніт», бо потрібно було довезти гуманітарку, яку зібрали миколаївці.
— Обстріл був такий, що на броні не ризикували висунутися, але мені сказали: «ти з Божою поміччю проїдеш». І ми поїхали. Там залишилось вже менше ніж пів кілометра, а через нас працюють сепарські міномети… Ну, думаю, нам тут і капут. У двох моїх супутників почалася істерика: «куди ми заїхали, тікаймо звідси!». Відчуваю — мені стає страшно… Десь знизу хвиля холоду підіймається… згадую курси психологів — «взяти себе в руки говорити спокійно і впевнено, ситуація під контролем». Телефоную сержанту — вийди покажи, де заїзд.
…Сержант на «Зеніті» від того дзвоника ошаленів — який там вихід на вулицю, обстріл, і взагалі «я без каски». Віталій тоді навіть розсміявся, хоч було зовсім не до сміху — «можна подумати, я на своєму білому бусику в танку».
Навіть зараз він мружить очі, згадуючи той день.
— Ну, пояснив, як під’їхати. Під’їжджаємо до входу в бункер, він зачинений, починаю бити ногою в двері, вилітає боєць — що ви тут стали, снайпери працюють. Навколо все вибухає, гримить. Швидко сховалися, розвантажилися, заходжу в бункер. Знайшов пацанів, помолився за них і швидко звідти. Потім виявилося, що проїхав мало не по мінному полю. Об’їздили ми тоді Авдіївку, Старогнатівку, Піски, Тоненьке, Гранітне, Широкине — легше сказати, де не були в Донецькій області… — згадує капелан.
Про себе розповідає скупо:
— Закінчив Кримський медінститут у 1987 році. Працював лікарем-реаніматологом. У 90-х почав замислюватися про існування надприродного і нематеріального світу, прийшов до думки про існування Бога, в якого і повірив. У 2004 році закінчив Одеську богословську семінарію і став пастирем протестантської церкви.
З початком війни возив гуманітарку, а потім помітив, що військовим, незалежно від віку, звання і посади, походження і віри, дуже потрібна духовна підтримка.
З 79-ю бригадою у 2015 році пройшов дві ротації як військовий капелан. Було багато різних подій, зокрема й таких, коли деякі бійці не витримували нервового напруження. Іноді треба було просто поговорити з людиною, вислухати його, помолитися з ним, іноді просто зателефонувати дружині — щоб вона не картала чоловіка за службу.
Після ротацій Віталій неодноразово виїжджав на «Ширлан», навчав особовий склад такмеду і одночасно був капеланом. Ну а потім підписав у 2016 році контракт — і нині вже майор, начальник медслужби бригади. Продовжує служити — Богові і людям…
Фото з архіву Віталія Папушоя
