Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Для підпольської України 20-річний період Паліївщини — без міжусобних воєн, із власними козацькою адміністрацією і законами був не менш яскравим прикладом вільної козацької республіки, ніж за гетьманування Богдана Хмельницького. Саме Семен Палій закріпив в уяві правобережного люду традицію боротьби за українську державність, відродивши мирну країну козаків, де воля і справедливий щодо українства соціальний лад є здійсненною реальністю. Ця традиція живила народною прихильністю всі визвольні змагання за відновлення української державності, які відбувалися на цих землях у подальші століття.
Звідки родом і чим уславився Семен Палій?
Семен Палій (Семен Пилипович Гурко) народився в м. Борзна на Чернігівщині в міщанській родині. У Війську Запорізькому Семен Гурко був козаком Ніжинського полку. Навчався в Києво-Могилянській академії. Деякий час жив у с. Пухівка поблизу м. Остра. Потім служив у війську гетьмана Петра Дорошенка. З кінця 1670-х років перебував на Запорізькій Січі, де отримав прізвисько Палій.
Відгукнувся на закличні універсали короля Речі Посполитої Яна III Собеського та влітку 1683 року на чолі підрозділу запорізьких козаків вирушив на допомогу європейській коаліції до столиці Австрійської імперії Відня. Узяв активну участь у відвоюванні в Османської імперії Парканської, Естергомської та Сеценської фортець на території Угорщини і Словаччини. У 1684 році здобув привілей Яна III Собеського, який у листах називав Палія «богатирем з-під Відня», на формування охочекомонного (тобто набраного з добровольців) козацького полку на Київщині. Центром цього полку обрав місто Фастів і розпочав нове заселення спустошених війнами та «великим згоном» 1678–1679 рр. земель на Правобережжі.
«Начал Палѣй з ласки королевской пустій Хвастов осажовати и в нем жити, склоняючися до обохъ, полского и російского монарховъ, и от обоїхъ имѣючи ласку и респектъ».
Самійло Величко
Видатний полководець
Підрозділи Семена Палія були важливими бойовими частинами у війні Священної ліги (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан) з Османською імперією 1684–1699 рр. і московсько-турецькій війні 1686–1700 рр. У складі річпосполитського війська С. Палій у 1685 році вирушив у похід до Молдавського князівства, у 1686 році відзначився під час захоплення армією Речі Посполитої молдавської столиці м. Ясси, яка перебувала під владою Османів. Разом із коронними військами правобережні козаки воювали проти турків і татар на Західному Поділлі, зокрема поблизу м. Кам’янець-Подільський. Обороняв від татарських нападів Немирів (1688), Умань (1689), Білу Церкву (1687, 1690), Смілу (1693) та Фастів (1690, 1693, 1695). Очолював військові операції правобережних козацьких полків, а також спільні з лівобережними полками дії у володіннях Османської імперії і Кримського ханства у Північному Причорномор’ї та Молдові.
У 1690–1702 роках воював із підрозділами Корони Польської С. Яблоновського, Б. Вільги, С. Щуки, С. Дружкевича, козацьких полковників П. Апостола-Щуровського та Я. Гладкого. Але на початку Північної війни 1700–1721 рр. близько тисячі козаків Палія допомагали польському королю Августу II Саксонському в боях проти шведів під латвійською столицею Ригою.
Інформація про воєнну діяльність українського полководця Семена Палія тиражувалася у «летючих листках» Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн.
Плашка: Усупереч умовам московсько-польського «вічного миру» 1686 року, полковник проводив політику об’єднання Правобережжя й Лівобережжя.
Шляхом гетьмана Богдана
Усупереч умовам московсько-польського «вічного миру» 1686 року, полковник проводив політику об’єднання Правобережжя й Лівобережжя, у зв’язку з чим підтримував тісні стосунки з Іваном Мазепою. Неодноразово надсилав до Батурина розвідувальні дані та написані до нього листи польських урядовців. С. Палій, інформуючи Батурин, сподівався, що лівобережне козацтво підтримає його виступ проти Польщі. 1692 року польський реґіментар Дружкевич писав королю: «Палій організував коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претензії на весь край до Случа». 1693 року козаки Запорізької Січі розглядали полковника як претендента на загальноукраїнське гетьманство.
Спільно з іншими полковниками Війська Запорізького Палій поширив свою владу на велику територію північної і південно-східної Київщини та східної Брацлавщини від Прип’яті на півночі до Случі на заході та всієї правобережної Наддніпрянщини до «Дикого поля», крім самого узбережжя Дніпра. Польський магнат Ф. Замойський у 1694 році порівнював Палія з курфюрстом Бранденбурга, а в 1701-му зазначав, що він ішов шляхом гетьмана Богдана Хмельницького та «мав у голові удільне панство».
Повстанський лідер
У результаті Карловицького миру Османська імперія зреклася Правобережної України на користь Речі Посполитої. Сейм 1699 року ухвалив ліквідувати козацтво на цій території, але Семен Палій не погодився з рішеннями сейму.
Коли на початку 1701 року польська коронна армія розпочала наступ на Правобережну Україну, у Фастові відбулася рада керівників козацтва, духовенства і міщан. Видатний полеміст того часу Данило Братковський склав відозву до населення Правобережжя із закликом до повстання. У відповідь на це у квітні 1701 року польний коронний гетьман Ф. Потоцький заявив: «Козацький полковник Палій, захоплений палкою уявою і пустою пихою, намагається йти слідами Хмельницького, що запалив смолоскип хлопської війни».
25 січня та 4 травня 1702 року вийшли королівські універсали про ліквідацію правобережного козацтва у Київському і Брацлавському воєводствах та Фастові. У відповідь на це після проведення козацької ради на початку березня 1702 року Семен Палій публічно відмовився від протекції польського короля й оголосив Правобережжя «вільною козацькою областю». Пригрозив, що відвоює Правобережну Україну не лише по річку Случ, а й по Віслу.
Улітку 1702 року розпочалися селянські заворушення в Подільському і Брацлавському воєводствах. Війська Семена Палія й Андрія Абазина приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами стали Калюс і Могилів.
17 жовтня 1702 року повстанці розгромили коронні війська Х. Любомирського та частини посполитого рушення Я. Потоцького й Д. Рушиця під Бердичевом, а в жовтні-листопаді відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків та ін. 10 листопада 1702 року Самійло Самусь сповістив про взяття після семитижневої облоги Білої Церкви.
На початку 1703 року полковник Палій переніс свою резиденцію із Фастова до Білої Церкви. Полки гетьмана Самуся, з’єднавшись з Абазином, наступали на захід, війська Семашка — на Брацлавщину, а Палій, перебуваючи поблизу Фастова — Білої Церкви, забезпечував тилові комунікації та зв’язок із Батурином.
У лютому 1703-го поляки розгромили козацький табір під Ладижином, захопили 12 гармат, взяли в полон полковника Абазина. А в березні 15-тисячна армія поляків за підтримки 44 гармат розгромила повстанців на Поділлі та Волині. Війська Самуся, Палія та Іскри зосередилися на Київщині. Проте наступ шведів на Польщу змусив короля перекинути війська на північ.
Об’єднання України
На початку 1704 року під Нарвою було укладено договір між Річчю Посполитою та Московією про спільні дії проти шведів. У ст. 4 договору було сказано: «у силу цього союзу його царська величність бере на себе те, що Палій чи добрим, чи недобрим способом змушений буде фортеці й міста, узяті під час недавніх в Україні заворушень, повернути його королівській величності й Речі Посполитій без жодних претензій». У лютому 1704 року цар Петро І надіслав Палієві листа з вимогою звільнити всі зайняті правобережними козаками міста. Проте Палій, укріпившись у Білій Церкві, заявив: «Ні ляхам, ні кому іншому я не здам Білої Церкви, хіба що мене звідти витягнуть за ноги».
У травні 1704 року лівобережне козацьке військо під проводом Івана Мазепи вступило в Київське воєводство, заявивши, що йде на допомогу полякам проти шведів. 1 червня табір лівобережних козаків уже був під Фастовом.
15 червня 1704 року поблизу Паволочі Самусь передав Іванові Мазепі свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Так здійснилася давня мрія про об’єднання України.
Палій також приїхав до гетьманського табору під Паволоччю і зі своїми підрозділами приєднався до «польського походу». Проте його, з огляду на невиконання царського наказу, за згоди московського урядовця Ф. Головіна та розпорядженням І. Мазепи арештували 1 серпня 1704 року в обозі під Бердичевом. Перебував у Батуринській в’язниці до березня 1705-го. На вимогу Петра І його відправили до Москви, звідти за царським наказом від 30 травня — до Єнисейська, а 30 липня — до сибірського міста Тобольська.
У червні 1705-го розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І 40-тисячна армія під командою І. Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь фастівські й богуславські козаки на чолі із Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд поширив свою владу на всю територію Правобережної України. Концепцію Мазепи щодо утримання Правобережжя під гетьманським управлінням у 1707 році затвердила Москва. І хоч польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. тут під захистом І. Мазепи функціонували сім полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський і Уманський, Чигиринський, Брацлавський, Могилівський. Тут були такі самі козацькі порядки, як і на Лівобережжі. Окрім того, правобережні полки протягом чотирьох років активно заселялися українцями. 21 листопада 1708 року київський воєвода писав канцлеру Головкіну, що заходами І. Мазепи на Правобережжі «поселено жителей с 50 000».
Повернення із Сибіру
Палій перебував на засланні до осені 1708 року, звідки його повернули на прохання київського полковника Антона Танського (зятя Палія) за царським наказом від 28 листопада 1708 р. Брав участь у Полтавській битві 1709-го у складі військ лівобережного гетьмана І. Скоропадського, після чого повернувся на Київщину, де знов очолив Білоцерківський (Фастівський) полк.
В останні роки життя видавав універсали щодо оборони монастирів та надання маєтностей православній церкві у Правобережній Україні, побудував власним коштом церкву у Фастові, був благодійником Спасо-Преображенського Межигірського монастиря та кількох православних храмів Києва.
Семен Палій помер власною смертю після 24 січня 1710 року. Його поховали з почестями у Спасо-Преображенському Межигірському монастирі під Києвом. Його зятя Антона Танського лівобережний гетьман Іван Скоропадський призначив останнім фастівським полковником. За умовами Прутського миру 9 червня 1712 року Білоцерківський (Фастівський) полк було ліквідовано, Антону Танському пожалувано посаду київського полковника, а козаків із сім’ями примусово переселено на лівий берег Дніпра.
Діяльність фастівського полковника Семена Палія на Правобережжі в період гетьманування Івана Мазепи на лівому березі Дніпра можна охарактеризувати як час, коли українські землі, розділені між двома країнами-окупантами, мали високий ступінь взаємної інтеграції та національно орієнтованої козацької автономії. А в час повстання 1702–1704 років (другої Хмельниччини) і наступного об’єднання України під булавою гетьмана Мазепи мрія про соборну козацьку державу стала реальністю.
