Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Нещодавно в одному з матеріалів АрміяInform розповідала про чергову знахідку учасників Житомирської громадської організації «ІПО «Пошук», рештки трьох загиблих у 1941 році солдатів та знайдені при них медальйони. Уже за кілька днів стало відомо, що в одному з них записка була відсутня, або її встигли знищити час та ґрунтові води. Два інших виявилися з записками, які експерти взяли в роботу, і ось одну з них, із медальйона солдата № 42, уже вдалося прочитати. Дані бійця були записані каліграфічним почерком не на стандартному папірці, і на диво чудово збереглися.
З медальйону стало відомо ім’я цього досі невідомого солдата. Ним виявився вірменин із Абхазії сержант Хачик Крикорович Кондакчян 1918 року народження, призваний Гагринським РВК Абхазької АРСР Грузинської РСР.
І тут сталося ще одне диво, що, хоч і зрідка, але трапляється у роботі пошуковців. Після оприлюднення у соціальній мережі даних загиблого воїна до пошуків підключилися колеги-пошуковці не лише з України, а й з ближнього зарубіжжя, і буквально за лічені дні спільними зусиллями вдалося вийти на родичів загиблого. Виявляється, його пам’ятають і досі вшановують на малій батьківщині! А каліграфічний почерк кавказця пояснюється його цивільною професією — Хачик Крикорович працював учителем вірменської мови у школі і був, незважаючи не молодий вік, 20 років, дуже шанованою людиною в своєму селі.
— Спілкуюся з онучкою рідного брата загиблого солдата, якого він вказав у своєму смертному медальйоні, — свідчить російська пошуковиця Наталія Дементьєва, давній друг і колега житомирського «Пошуку». — Виявляється, Хачика Крикоровича пам’ятає не лише вона, але й усі родичі і в Сочі, і в Абхазії, навіть у самій школі, де він викладав понад 80 років тому! Усі близькі родичі Хачика — мати, брат і сестри — поховані там, у рідному селі. Зовсім нещодавно, доживши майже до 100 років, помер двоюрідний брат солдата, Карпо. Все життя він як святиню зберігав лист Хачика, який його двоюрідна онука Тетяна дозволила оприлюднити.
Лист написаний вірменською, тож подаємо у перекладі.
«Шановний Карапет!.. Правду кажучи, досі постійного місця дислокації не було. На сьогодні життя в армії таке — не знаю, як раніше було, але, гадаю, що було набагато краще, аніж сьогодні. Я життя в армії ніколи не уявляв таким, адже нас дуже мучать. Навіть звичайного листа щоб написати, і то часу не знаходимо, крім днів відпочинку. Навіть у такі дні мінімум від 10 до 20 разів виводять на шикування. Щойно перед цим написав листа в наш дім, протягом чого 7 разів вивели. Одразу ж після закінчення того листа почав відповідати на твій лист. І знову побоююсь, що ось-ось зайдуть і заважатимуть. Одним словом, нащо тобі голову морочити, ти й сам чудово знаєш і розумієш, що означає армійське „прекрасне“ життя, де ані хвилини не дають вільно дихати. Особливо в ці часи, коли міжнародна обстановка надто складна. З 6 ранку й до 11 вечора спокою не знаємо, а за законом 8 годин дається на тренування — робочий день. Однак ми зайняті 17 годин, на відпочинок залишається 7 годин. Ось і весь наш відпочинок і свобода. Я вперше, як ви, напевно, знаєте, до армії прийшов у 1940 році… 9 лютого приїхав в Україну, в Київську область, місто Умань, де залишився до 11 червня. Тоді вийшли з Умані, 28 числа перейшли кордон Бессарабії і обійшли за 16 днів її всю. 11 липня знову перейшли до України та надовго на одному місці не залишилися. На початку серпня відправилися до Західної України, звідти знову в Стару Україну, і, врешті, знову у Західну Україну — місто Львів.
І невідомо ще, скільки ще разів я зміню місце до кінця служби. Вся ця відстань, яку я тобі конкретно змалював, становить від 2000 до 2500 кілометрів, які, природно, повністю пройдені пішки. Нині я виконую обов’язки командира відділення. Поки звання командира не отримав, та й не прагну отримати, але, якщо станеться, що дадуть звання командира, я з глузду з’їду, адже такої жорсткої дисципліни й такий режим не витримаю… Цим завершую листа. Залишайтеся з миром.
23.02.41 рік, Хачик Кондакчян.»
Ось такий чесний і відвертий солдатський лист незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли, власне, Друга світова вже тривала другий рік поспіль, і сам солдат був її безпосереднім учасником. Втім, зверніть увагу — жодних бравурних слів про «визвольні походи» в Бессарабію та Західну Україну, проста констатація факту й змалювання напружених армійських буднів РСЧА, що готували до «великої» війни. А командиром, вочевидь, гагринський вчитель все ж став, адже загинув, обороняючи українське Полісся, вже з сержантськими трикутниками на петлицях…
Онука рідного брата Тетяна Кундакчян вдячна пошуковцям, які знайшли рештки її двоюрідного діда.
— Дякуємо Вам, шановні пошуковці, всім, хто займається такою благородною справою, — пише жінка. — Сподіваємося, що солдат, рідна нам людина, повернеться на батьківщину…
