Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Військовослужбовець та письменник Павло Белянський став лауреатом Шевченківської премії 2026 року в номінації «Проза».
Розмова з Павлом, який має позивний «Паштет», була оприлюднена 17 березня на сайті Армія FM.
Нагороду Павло отримав за автобіографічну книгу про війну «Битись не можна відступити».
«Я ніколи не планував бути військовим. Точніше, у дитинстві думав про це — я з родини військових, і хотів стати офіцером.
Але в мирний час я був непридатний до служби, а у воєнний — обмежено придатний через поганий зір. Мене не брали до війська, і це була для мене певна трагедія.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення і росіяни підійшли до Києва, я зрозумів: відсидітися не вийде.
25 лютого я пішов прямо до штабу тероборони — там брали всіх. І так уже того ж дня я був з автоматом. Бо коли ворог біля твоєї хати — битись не можна відступити.
Після того як росіян відігнали від Києва, треба було продовжувати воювати. Я потрапив до окремого батальйону спеціального призначення. У складі цього підрозділу воював на Херсонщині, Харківщині та Донеччині. Були доволі запеклі бої.
А потім одного дня мене буквально витягнули з передової. Ми близько 30 днів тримали посадку, до росіян було метрів 200. Важкі умови, постійні обстріли. І раптом приходить наказ, щоб я збирався, бо за мною приїде машина. Я думав — зараз накажуть щось серйозне.
Але мене привезли до штабу і сказали: «Завтра ти маєш бути в Міністерстві оборони». Зараз я пишу, допомагаю з наративами, із соцмережами Міністерства оборони. І роблю ще деякі речі, про які поки що говорити не можу», — розповів Павло Белянський.
Він пояснив, чому в нього позивний «Паштет».
«Це ще з дитинства. Мене так називали — Паша Паштет. Потім, коли я почав щось писати в соцмережах, я не дуже хотів публічності, тому залишив цей нік.
Якщо чесно, вся ця увага мені дається складно. Коли про мене починають щось говорити, показувати пальцем, я думаю: «Боже, коли це вже закінчиться». Навіть на церемонії вручення Шевченківської премії я, мабуть, сказав найкоротшу промову: подякував дружині, подякував Збройним Силам, сказав «боремось» — і все», — сказав Павло.
Він розповів про свою книгу «Битись не можна відступити».
«Це книга про мій підрозділ — звичайний піхотний батальйон, який нічим особливо не відрізняється від інших. Там служили дуже різні люди. Настільки різні, що в мирному житті вони, можливо, навіть ніколи не опинилися б в одному тролейбусі.
Різні долі, різні характери, різні цінності. Але війна змусила їх працювати разом. Цікаво, що військові, коли читають книгу, часто кажуть: «У нас був такий самий дід», «У нас був такий самий зв’язківець», «У нас теж був той, хто постійно щось губив». Це такі впізнавані образи.
За моєю книгою вже зняли короткометражний фільм, який отримав кілька нагород, у ньому знявся Володимир Кравчук. Фільм заснований на останній главі книги. Це історія про те, як я повернувся з війни до мирного Києва і трохи… розгубився від цього контрасту», — розповів Павло Белянський.
Він пояснив, як поєднує творчість та службу у війську.
«З усіх моїх робіт військова служба — це найцікавіше. Бо військо дає колосальний матеріал для творчості. Тут постійно поруч різні характери, різні історії, сильні емоції. Якщо хочете писати сценарії або книги — йдіть у військо. Тут історій більше, ніж будь-де.
А поєднувати службу і творчість — дуже просто. У тебе завжди є телефон. Навіть на бойових можна записувати нотатки. Я так і робив. Перші записи для книги я зробив, сидячи в земляній норі між обстрілами. Це найцінніші записи — бо вони найсвіжіші за відчуттям.
Зараз виходить моя нова книга. Вона про тероборону і перші дні оборони Києва. Про людей, які взагалі не були військовими. Можливо, багато хто з них потім і не залишився у війську. Але в той момент вони обрали боротьбу.
Там багато страху, багато хаосу, але й багато смішних історій — тих, що з часом перетворюються на анекдоти», — поділився Павло Белянський.
Як повідомляла АрміяInform, ветеран та співзасновник ветеранського бізнесу 4BRAVE Назар Бокій після поранення пройшов реабілітацію та почав кавовий бізнес.
