У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
24 серпня 2021 року 30-та річниця Незалежності України. На Хрещатику вишикувались парадні розрахунки.
Лунає голос диктора:
— Присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» Сидоренку Євгену Анатолійовичу, полковнику!
Під оплески назустріч Президенту вийшов стрункий, підтягнутий офіцер у польовому однострої і чорному береті танкіста. На грудях — тризуб «Народного героя України», орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалі. Президент вручає йому нагороду і, потискаючи руку, каже:
— Бережіть себе!
Уже за мить телефон Євгена буквально захлинувся від десятків повідомлень — його вітали друзі, командири, підлеглі.
7 років тому Євген не думав про нагороди. 5 липня 2014 року він потрапив на Донбас в сектор «Б», де виконував обв’язки начальника бронетанкової служби.
У його обов’язки входили: організація експлуатації військової техніки, її евакуація, відновлення, забезпечення боєздатного стану озброєння, яке перебувало в наших частинах. Багато чого доводилося робити власноруч, не раз і не два ремонтував і евакуйовував техніку під вогнем — словом, виконував звичну роботу військового.
23 серпня 2014 року, коли на тягачі буксирував у ремонт чергову пошкоджену БМП, його машину зупинила на трасі жінка.
— Там росіяни. Російські прапори, танки… я їду з Амвросіївки, і до Новокатеринівки немає жодного поста українських військ, — хвилюючись, говорила вона. Так Євген дізнався про вторгнення регулярних військ росіян.
25 серпня наші воїни захопили пошкоджений російський танк Т-72Б3 і Євген Сидоренко перегнав його у розташування нашого блокпосту. За короткий проміжок часу танк частково відремонтували.
26 серпня відбувся відчайдушний бій з росіянами, про який і досі Євген не може спокійно згадувати.
— Було дуже страшно. Навіть ноги тремтіли. Сьогодні я не певен, що повторив би свій вчинок.
Було видно пил, піднятий колоною російської броні, яка йшла від Кутейникового. Більше півтора десятка броньованих машин, які могли вийти в тил нашому угрупованню.
Тоді промайнуло відразу декілька думок. Перша — твереза і зла: «Розчавлять і зметуть, бо зустріти й зупинити їх нічим». Там, на дорозі, вкрита наспіх зрізаними гілками, стояла «Рапіра», біля якої був командир батареї з 51-ї бригади Костянтин Коваль зі своїм розрахунком гармати.
Дистанція для стрільби була ще завелика, але ось-ось і буде якраз. Тому — ще одна думка: «Перезаряджатися вона буде декілька секунд. Значить, в ці секунди їх потрібно прикрити».
Упоратися самому з трофейним російським танком Т-72Б3 певно нескладно, а неможливо. Час не йшов — летів.
Повернутися до хлопців-танкістів, що були поряд.
— Хлопці, хто зі мною?
Тиша. Ще пів хвилини. Вже потім, значно пізніше, усвідомив це неприємне відчуття і класифікував його як страх. Але в той момент зір звузився і забили молоточки в вухах. Безвітря. Гул моторів долітав вже виразно і чітко.
— Ну, хто-небудь — сядьте в танк !!! Я покажу, на що натискати!!! — він уже не кричав — він майже хрипів. Голос був зірваний.
Жарило сонце. Воїни мовчки відводили очі — вони щойно вийшли з запеклого бою, де дістав поранення їхній навідник і вони не могли отямитись.
Євген Сидоренко зрозумів, що в танк ніхто не сяде — і звинувачувати танкістів має право лише той, хто пройшов таку ж дорогу війни.
— Ну і… з вами.
Офіцер пірнув у люк механіка-водія. Закривати його не став, рушив по-похідному.
Долетів перший дзвінкий постріл — то відкрила вогонь «Рапіра». Перший постріл виявився не влучним. Другий був вдалим. Російська «мотолига» застигла й за секунду спалахнула.
Євген втиснув педаль до упору, танк буквально стрибнув вперед, на дорогу.
Від палаючої «мотолиги» піднімався дим, інших машин було не видно. Крізь цей дим очманілі росіяни сипали чергами, це було тріскуче, але неприцільно.
Вискочити з люка, стрибнути на башту, «солдатиком» провалитися у правий люк і довернути кулемет — на все пішло кілька секунд.
Перша гучна черга пішла в бік ворожих машин, чітко і дзвінко вдаривши по корпусу.
МТЛБ висунулася з диму і тут пролунав третій постріл — Коваль підпалив і її. Уже дві.
Ще один постріл, ще… По танку цокали кулі. Короб кулемета спорожнів, Євген перестрибнув на місце навідника, але зрозумів, що здійснити постріл з гармати не вийде. Тому він знову ж таки під вогнем зайняв місце командира й відкрив вогонь з другого кулемета — спареного з гарматою ПКТ. По танку невпинно цокотіли кулі. Набої скінчилися. Знову зайняти місце механіка-водія, відвести танк з дороги, перезарядити зенітний кулемет, знову виїхати і знов відкрити вогонь… Але стріляти вже не було по кому.
Росіяни, отримавши відсіч, відходили до Кутейникового. Після бою Євген нарахував 52 влучення в броню. Згодом 10 російських десантників візьмуть у полон, але цього ще ніхто не знав.
29 серпня відбувся той самий вихід з оточення пекельним коридором.
Ми не раз говорили з Євгеном про ті дні.
— Я скажу так: усі розуміли, що буде бій. Я тому і сів за навідника, що стріляв краще, ніж солдати-контрактники. Я пам’ятаю, як перед виходом наші воїни — і добровольчих батальйонів, і контрактники — набирали набої, гранати, постріли до гранатометів. Усі розуміли — попереду бій. Але ніхто не знав, що буде не одне кільце оточення, а три… Зі мною були танкісти із 17-ї танкової — Сергій Ісаєв і Євген Мартинюк.
Про події того дня написано вже багато. Колону, де був танк Євгена, вів полковник Олексій Грачов, а після його загибелі саме екіпаж Євгена йшов як таран, пробиваючи дорогу. Як пригадує сам Євген Анатолійович, «я впевнений, що вразив одну БМП — вона спалахнула і вибухнула, ще у два танки й одну БМД поцілив, але не бачив, що було з ними далі. Весь час по танку вели вогонь, і якби не майстерність механіка-водія Євгена Мартинюка, то нас би вже не було…».
Танк пройшов 22 кілометри, витримав безліч влучень з кулеметів, трьох снарядів. Зупинився лише, коли перебило гусеницю. Щільність вогню була така, що були розбиті всі прилади спостереження. Члени екіпажу були або поранені, або контужені. Коли витягували пораненого Євгена Мартинюка, у Сидоренка ще майнула думка: «Добре, що це Т-72 — є можливість витягти мехвода у бойове відділення».
Уночі вони вийшли до своїх. Вийшли зі зброєю, всім екіпажем.
Потім підрахували — Євген вразив 4 одиниці російської бронетехніки. Хто знає, скільки життів він урятував у тому пекельному коридорі? Скільки сімей не отримали сумні звістки?
…Ми сидимо у робочому кабінеті полковника Сидоренка — нині він заступник начальника Центрального управління забезпечення наземними системами озброєння Командування Сил логістики ЗСУ. На столі у зразковому порядку робочі папери, на стінах — плакати з танками,
— І все ж таки, що ви відчули, отримуючи «Золоту Зірку» Героя України?
Євген усміхається:
— Ну і питання… Я думав, саме за що я її отримав і що вона для мене значить. По-перше, це вдячність — всім тим людям, хто допомагав мені, був поряд зі мною, це передусім своїм бойовим товаришам. По-друге — ненависть до зрадників. Я відразу пригадав тих, хто тікав з позицій, покидав їх, залишаючи своїх друзів. По-третє — цей орден став для мене відзнакою вшанування тих, хто загинув у тих боях. Четверте — це подяка своїм рідним, що молилися за мене, вірили, що залишусь живим… На мою думку, цей орден і звання Героя України — ознака справедливості. Українські воїни йшли до того бою, розуміючи, що для багатьох він стане останнім. Напевно, так.
— Поздоровлень багато було?
— Так, звичайно. Я сам зателефонував танкістам зі свого екіпажу — Сергію Ісаєву і Євгену Мартинюку, ще раз подякував їм за те, що вони були поряд, за те що мужньо поводились, що, будучи пораненими, не здалися у полон, а підтримали моє рішення виходити до своїх, за все, що ми разом зробили.. Танк — це зброя колективна. Механік повинен вести машину, навідник — стріляти, командир — спостерігати і керувати боєм. Одна людина у танку — це не сила. Я вже спробував, нікому більш такого не раджу.
— А все ж таки, на вашу думку — що саме ви вважаєте подвигом? Для багатьох людей, що були на Майдані — ви один з тих, хто десь там зробив щось таке, за що дають ордени. Десь там, далеко на сході України, війна. Вони не бачили ані ваш танк, ані скривавлений однострій, вони не чули, як кулі влучають у броню…
— На мою думку — за що я сам би собі дав звання Героя… Я розумів, що на нашому блокпосту немає жодної справної машини на той момент, що прикрити нас, крім однієї «Рапіри» Коваля, нема кому. Ось за те, що прийняв рішення вийти на танку — самому, без екіпажу — проти колони росіян. Це було майже безглузде рішення, але воно спрацювало. Я не знаю, чи вчинив би я таке ще раз. Зізнаюсь, що було страшно. Особливо, коли росіяни почали вистрибувати з машин і відкрили шквальний вогонь. Довелося стрибати з місця на місце, коли кулі постійно влучали у мій танк. Ніколи в житті так не стрибав. До того ж щоб вести вогонь з кулемета на башті, треба бути зовні — це ж не Т-64. (Український танк Т-64БВ обладнаний системою керування вогнем кулемета з башти. — Авт.). Я нарахував потім 52 влучення у танк.
