Нині це близько 12% усієї лінії бойового зіткнення та найбільша ділянка серед корпусів ЗСУ. За цей час усі бригади корпусу…
7−8 серпня 2014 року курган Савур-Могила, що неподалік кордону з Росією, став однією з найгарячіших точок на мапі АТО. Українським силам вдалося зайняти та кілька тижнів утримувати стратегічну височину, проте згодом все ж довелося її залишити…
Довідково. Курган Савур-Могила має висоту майже 278 м над рівнем моря і є частиною Донецького кряжу. Він розташований на сході Донецької області біля кордону з Росією, на 12 км південніше від міста Сніжне. Його цінність полягала у самому розташуванні, адже він перебуває у східній частині Донеччини на висоті 280 метрів й неподалік українсько-російського кордону. З вершини Савур-Могили проглядається територія радіусом 30–40 кілометрів. Це давало змогу контролювати пересування в цьому районі ворожих сил. Звідти добре видно прилеглу до кордону з Росією територію. Тому поява там підрозділів російських військ теж не залишилася б непоміченою.
Вирішальний штурм височини
Підтримувані Росією бойовики зайняли курган у перші дні червня 2014 року. Вони зробили його опорним пунктом своєї «оборони», перешкоджаючи підвезенню провізії та боєприпасів українським силам, які того літа перебували у прилеглих районах на межі з Росією. Крім того, завдяки контролю над Савур-Могилою терористи відстежували пересування військ ЗСУ та коригували масовані артилерійські обстріли, які велися з території РФ.
Протягом червня-липня 2014 року інтенсивність бойових дій довкола Савур-Могили наростала, позиційні бої за контроль над височиною перейшли у затяжну фазу. Українські військові та добровольці здійснили кілька спроб взяти курган, але це було надскладно через щільність артилерійського вогню ворога. Зокрема, наприкінці липня бійці одного з підрозділів 51-ї ОМБр втратили загиблими 17 осіб під час спроби зайняти Савур-Могилу.
Загалом у штурмі брало участь близько 70 осіб, і після двогодинного бою 7 серпня їм вдалося взяти висоту. 8 серпня українські сили остаточно закріпилися на Савур-Могилі.
«Наші підрозділи й раніше, зокрема у липні, намагалися захопити цю висоту, однак усі спроби були безуспішні. Та зрештою на початку серпня Савур-Могила таки опинилася під нашим контролем. Утримувати її було вкрай важко. Російська артилерія постійно обстрілювала наші позиції. Серед українських вояків були втрати. Наші бійці запросили підкріплення. Керівництво вирішило відправити до них групу у складі 14 бійців. Командувати ними доручили мені, — згадує учасник тих подій, Герой України Ігор Гордійчук. — Офіцерів тоді катастрофічно не вистачало. Ситуація була вкрай складною і загрозливою…»
Під час штурму кургану в перший тиждень серпня 2014 року брали участь:
«…Нам удалося прорватися на неї і взяти під свій контроль спостережний пункт, розташований на самій вершині. Це дало нам змогу коригувати вогонь артилерії, яка завдавала влучних ударів по бандформуваннях. Окупанти мали відчутні втрати. Були розлючені. Ми опинилися під ворожим ураганним артилерійсько-мінометним вогнем. Розуміли: нам потрібне підкріплення. Я доповів командуванню, і мене почули. Згодом на допомогу прибула група бійців під командуванням полковника Петра Потєхіна. Разом з ним була група з кількох десятків добровольців-розвідників. Потєхін привіз із собою нову апаратуру зв’язку. Також до розвідників приєдналися артилерійські коректувальники. Це дало можливість здійснити ротацію. Починаючи з 20 серпня, ми опинилися у повному оточенні…»
У подальші тижні серпня надважким завданням для українських бійців стало утримання Савур-Могили під нескінченним та щільним вогнем російської артилерії, зокрема й «Градів». Гранітна порода ґрунтів не давала змоги українським силам створити достатньо надійні укріплення та фортифікації — захищатися доводилося, розширюючи воронки від снарядів та ховаючись за руїнами комплексу.
Майже три тижні, протягом яких бійці утримували височину, дали змогу ЗСУ вести повноцінне спостереження за силами ворога, а на початку — навіть коригувати вогонь української артилерії по терористах та російських силах, які проривалися через кордон.
Однак ще до початку осені 2014 року Савур-Могилу довелося залишити…
«Починалася неоголошена Росією війна проти України. Всі, хто перебував тоді на Савур-Могилі, це розуміли. Що за гармаші обстрілювали наших військових — курсанти чи строковики — не скажу. Однак факт, що вогонь вівся з території країни-агресора, це дійсно правда, — згадує Гордійчук. — Що допомогло нам вистояти? Всі, від рядового до полковника, виконували накази, передавали інформацію про численні колони російських військ, які прибували в той район. І хоча за нашими координатами українська артилерія вже не могла завдавати ударів по противнику, інформація давала вищому командуванню змогу тверезо оцінювати ситуацію та ухвалювати правильні рішення.
Наказ відступити отримали пізно ввечері 24 серпня 2014-го. Бійці 3-го полку спецпризначення, що проривалися на підкріплення, були розстріляні. Ми пройшли ворожими тилами близько 60 кілометрів і потрапили у розташування наших військ під Многопіллям. Утім, пощастило не всім: чимало хлопців опинилися у полоні, кількох поранених окупанти вбили. Загинув і Тимур Юлдашев. Я також зазнав важкого поранення. Як потім сказали лікарі, «несумісного з життям». Проте, дякувати Богові, вижив, провівши більше ніж рік у госпіталях. Лікарі витягли мене з того світу…».
