Чоловік систематично публікував у Telegram інформацію про місця виконання завдань військовими ТЦК та СП і про блокпости, де проводилися заходи…
Цього дня в 1937 році вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» і розпочалося масове винищення людей, яких Сталін і його сатрапи назвали «ворогами народу». У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення). Людський розум відмовляється в це вірити, але з «низів» полетіли звіти про перевиконання лімітів і навіть розгорнулося соціалістичне змагання.
Людський розум відмовляється в це вірити, але з «низів» полетіли звіти про перевиконання лімітів і навіть розгорнулося соціалістичне змагання.
Наприклад, керівники України та її каральних органів просили Москву збільшити ліміти тих, кого слід розстріляти чи відправити до концтаборів! Так, голова НКВС УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви за таким збільшенням. Наступник Леплевського – після його розстрілу в січні 1938 року – Олександр Успенський – двічі. Звісно, кремлівські покидьки подібні прохання задовольняли…
В Україні до цих лімітів передусім потрапляли «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери», «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти». Насправді це здебільшого були представники інтелігенції, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довіри».
– В Україні до цих лімітів передусім потрапляли «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери», «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти». Насправді це здебільшого представники інтелігенції, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довіри», – говорить Андрій Когут – директор галузевого державного архіву СБУ. – Постраждали всі народи, що населяли тоді СРСР. Та чи не найбільше репресовано українців: Москва і особисто Сталін та його оточення не могли простити нашим прадідам ні Української Народної Республіки, ні відчайдушного спротиву, який вони чинили російсько-більшовицьким окупантам і після того, як вони втопили УНР в українській крові.
«Історія України налічує чимало трагічних сторінок. Період російсько-більшовицької окупації – одна з найтрагічніших: за масштабами репресій її можна порівнювати хіба що з німецькою. Ми і нині, на 30-му році незалежності, не знаємо достовірно кількості жертв компартійного режиму. Але, як на мене, це понад 10 мільйонів. Я тривалий час, ще з кінця 1980-х, займався розслідуванням злочинів тодішнього правлячого режиму. І достеменно знаю, що в Україні досі є сотні невідомих захоронень чекістських жертв. Провести там розкопки неможливо, оскільки на них зведені різні об’єкти. Ви знаєте, що у Київському Міжнародному центрі культури і мистецтв, більш відомому як Жовтневий палац, де нині відбуваються різні розважальні заходи, чекісти розстріляли тисячі киян, тіла яких покояться у Биківнянському лісі? Отож… А таких місць, як я вже казав, сотні».Ексголова Київського «Меморіалу» – директор Музею совєтської окупації Роман Круцик:
За час Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Інших відправлено до в`язниць і концтаборів, кількість яких зростала у геометричній прогресії. А разом з ними і чисельність «особового складу», туди поміщеного. Умови перебування там були жахливими. Ось як описав їх Варлам Шаламов – письменник, який провів у неволі понад 10 років: «У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру у золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на доходягу, потрібен був термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів. Бригади, що починають золотий сезон, не зберігають до кінця сезону жодної людини».
З ним погоджувався ще один довгожитель колимських таборів Андрій Микулин: «Роками живуть в’язні в жахливих і важких умовах: у непридатних до мешкання бараках, обірвані й голодні, сплять на нарах з сухим мохом або гнилою соломою; вкриваються старими мішками або рваними таборовими бушлатами; нишпорять завжди на смітниках, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку або головку від оселедця».
Урочище Сандармох розташоване серед непролазних карельських лісів і там скоріше зустрінеш ведмедя, аніж людину. Тому тривалий час про нього мало хто знав. Але у 1997-му представник Санкт-Петербурзького «Меморіалу» Юрій Дмитрієв з колегами його «відкопали». Більш того, вони виявили тут 150 ям, в яких знайшли останній притулок жертви чекістів. Відтоді про це урочище говорить цивілізований світ, воно стало символом того, як люди перетворюються у твариноподібних істот, а влада – у страшного монстра. Тут, у карельській глухомані, кати з НКВС у 1930-х відправлять на той світ близько 10 тисяч людей майже 58 національностей.
27 жовтня – 4 листопада 1937-го стануть чорними днями і для 130 українців, яких разом з іще 900 «ворогами народу» розстріляють. За тисячі кілометрів від рідної землі, склали голови найкращі сини України. Зокрема, поет Василь Атаманюк-Яблуненко, науковець Олексій Вангенгейм, поет Марко Вороний, професор Василь Гоца, історик Сергій Грушевський, літератор Григорій Епік, поет Микола Зеров, літератор Мирослав Ірчан, письменник Михайло Козоріс, журналіст Петро Кривенко, Антін, Богдан та Остап Крушельницькі, офіцер Микола Кузняк, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, професор Михайло Лозинський, прозаїк Валер’ян Підмогильний, письменники Клим Поліщук і Валер’ян Поліщук, географ Степан Рудницький, письменник Олекса Слісаренко, поет Павло Филипович, історик та міністр УНР Микола Чехівський, офіцер Олексій Яворський, письменник Юліан Шпол та інші…
