Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Незабаром, 9 серпня, у Києві відбудеться фінальний етап конкурсу серед медичних працівників. Відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона» та відзнаки для молоді «Медаль Святого Пантелеймона» отримають найкращі лікарі, медичні сестри, науковці, медичні працівники, громадські та благодійні діячі, представники духовенства зі всієї України.
Одним із номінантів на отримання звання «Найкращий лікар» є вінницький військовий хірург Анатолій Ордатій. Він полковник медичної служби, обіймає посаду начальника клініки абдомінальної хірургії Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. На його рахунку — врятовані життя та здоров’я десятків хворих і поранених.
Мріяв стати військовим лікарем ще з дитинства
Мрія стати лікарем зародилась в Анатолія Ордатія ще тоді, коли він навчався в школі. Хлопець був дуже прив’язаний до бабусі та дідуся, адже певний час жив з ними. Тож коли дідуся не стало, Анатолій вирішив пов’язати своє життя з медициною, аби мати можливість рятувати людей.
– Деякий час я жив у невеличкому селі Дзигівка на Вінниччині. За часів СРСР там дислокувалася військова частина, тож із дитинства я захоплювався людьми у формі. Тому рішення стати саме військовим лікарем для мене було не спонтанним, а сформованим ще в дитячі роки.
Після закінчення Української військо-медичної академії лейтенант Ордатій за розподілом був направлений у військовий госпіталь у Старокостянтинові, де на посаді старшого ординатора хірургічного відділення прослужив три роки.
– Величезного досвіду щодо травматології, нейрохірургії, гнійної та невідкладної хірургії набув, коли вже працював у Вінниці старшим ординатором клініки невідкладної хірургії та ушкоджень ВМКЦ ЦР.
У 2014-му на добу приймали по три борти з пораненими
Набутий офіцером професійний досвід став неоціненним, коли розпочалася агресія Росії проти України. Про пекельне літо 2014-го Анатолій Володимирович розповідає неохоче. У червні-липні він виконував обов’язки старшого ординатора хірургічного відділення 59-го військового мобільного госпіталю, який тоді дислокувався в Оріховому на Луганщині. Лише зазначає, що найбільше запам’яталися ті пацієнти, які втратили можливість жити повноцінно.
– Ми тоді працювали цілодобово, на добу приймали по три борти з пораненими, серед них було дуже багато молодих хлопців… У хірургії можна хвалитися щодо планових операцій, коли подолав наступну сходинку в професійному зростанні, коли ти зробив те, чого ніхто до тебе не робив, – про це хочеться розповідати. А там, де ти надав допомогу і врятував життя, але якість життя того пацієнта ніколи не повернеться до нормального рівня…
Здійснював офіцер і евакуацію поранених вертольотом із найгарячіших точок.
– Отримали завдання вивезти важкопораненого з бойового позиційного району. Гелікоптер сів біля посадки, у полі. На блокпості – військовослужбовець із множинними осколковими пораненнями, непритомний, який дихав через трахею. Льотний екіпаж дав нам дві хвилини на завантаження та ухвалення подальшого рішення, оскільки залишатися на цій ділянці довше було надзвичайно небезпечно. Ми завдання виконали.
Під час тієї ротації Анатолій Ордатій виконав свою першу операцію в польових умовах – видалив кулю зі стегнової кістки. Усього за цей період лікар зробив близько ста операцій.
«Ці години я запам’ятав на все життя»
А потім була друга ротація хірурга в район бойових дій. І 36 годин, упродовж яких пересувна бригада, у складі якої був Анатолій Володимирович, виконала близько 200 операцій різного ступеня важкості в Бахмутській лікарні. Лікарі рятували воїнів 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, які масово виходили з Дебальцевого.
– Із 18 лютого безперервно 36 годин військові медики, хірургічний склад лікарні Бахмута, а також хірург та анестезіолог з лікарні швидкої меддопомоги Києва не виходили з операційної, надавали допомогу та готували поранених на наступний етап евакуації. Ці години я запам’ятав на все життя. Поранені надходили безперервним потоком, дуже багато було важких.
Із багатьма врятованими тоді хлопцями лікар спілкується досі, намагається підтримувати їх і психологічно, і порадою. Одним із таких поранених, якого лікар вдруге зустрів вже на реабілітації у Вінниці, є військовослужбовець, котрий підірвався на міні під Дебальцевим і був доправлений до лікарні Бахмута непритомним, у стані травматичного шоку. У нього не було правої нижньої кінцівки на рівні нижньої третини гомілки, ліва нижня кінцівка — із травматичним вогнепальним переломом кісток зі збереженням судинно-нервового пучка.
– Ми надали воїну допомогу, вивели з шоку, усунули пневмоторакс, провели хірургічну обробку культі, встановили апарат зовнішньої фіксації на ліву нижню кінцівку. Після стабілізації чоловіка евакуювали гелікоптером у Харків. І коли я повернувся з передової, зустрів його в нашому закладі. Він зовсім по-іншому почувався, кукса вже загоїлася. Далі було здійснено протезування, військовослужбовець пройшов непростий шлях психологічної реабілітації, тривалий час звикав до протеза. Наразі він пристосувався до нових реалій життя, ще два роки служив, потім звільнився, нині працює.
Як зазначив хірург, з усіх операцій, які провели в районі бойових дій, найважче було працювати з ампутаціями. Якщо була хоч найменша можливість врятувати людині кінцівку, завжди це робили. Навіть коли здавалося, що ампутація – єдиний вихід, до останнього намагалися скласти понівечені органи.
Власний досвід та досвід колег, здобутий під час подій у Дебальцевому, став основою для написання кандидатської дисертації на тему «Особливості етапного надання медичної допомоги постраждалим з пораненнями кінцівок», яку Анатолій Ордатій захистив у 2018 році.
Під час двох наступних ротацій полковник медичної служби Ордатій виконував у 2017 році обов’язки провідного хірурга 59-го госпіталю, а у 2019-му – провідного хірурга операції Об’єднаних сил. Як зауважує лікар, ці ротації вже були не такими складними, як попередні.
Найважчим у мирному житті є спогади
Сьогодні, відповідаючи на запитання про те, що ж насправді є найважчим в роботі військового хірурга, Анатолій Володимирович говорить, що це спогади.
– Коли ти на передовій біля операційного столу, ти просто працюєш на результат і намагаєшся виконати роботу якнайкраще. А в мирному житті, коли починаєш аналізувати ті страшні події, пригадувати скалічених хлопців, уявляти, як склалась їхня подальша доля… Це емоційно важко.
Допомагає відновлюватися Анатолію Ордатію родина. Як зазначає лікар, дружина за 17 років подружнього життя змирилася з його подекуди небезпечною службою, намагається приховувати свої переживання та в усьому допомагає. А двоє синів просто пишаються татом.
