«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Професію військового водолаза вважають важкою й небезпечною. Попри те, що практично завжди його роботу координують з поверхні, ухвалювати швидкі рішення, орієнтуватися в надзвичайних ситуаціях повинен уміти сам водолаз. Однак виклики й небезпеки не заважають цьому фахові набувати дедалі більшої популярності. Віднедавна він став відкритим і для жінок-військовослужбовців.
Командир водолазного взводу — викладач Водолазної школи Військово-Морських Сил ЗС України старший лейтенант Марина Станкевич до своєї мети йшла не один рік. Перш ніж здійснилася її дитяча мрія, довелося загартувати свій характер й навчитися ніколи не опускати рук.
2014-й: рік, що змінив усе
— Я народилась у Криму в смт Новоозерному. Практично все дитинство та юність пройшли у Севастополі, де служили батьки. Вся сім’я — військові. Але, скажу відверто, йти їхнім шляхом спочатку не думала. Спинилася на Севастопольському національному технічному університеті, де освоїла комп’ютерні науки. За фахом я інженер-системотехнік, — розповідає Марина. — Звичне й розмірене життя раптово припинилося у 2014-му. Моя сім’я збиралася виїжджати з анексованого Криму. Мати мала їхати першою разом з левовою часткою наших військових моряків, які так само не зрадили собі й присязі. Я тоді навчалася на 4-му курсі. В університеті почали ходити чутки, що ми отримаємо російські дипломи. Такий стан справ абсолютно не влаштовував, тож правдами й неправдами знайшла можливість забрати документи, аби поїхати слідом за мамою, завершити навчання на материковій Україні.
Дівчина розповідає, що коли приїхала до Одеси, довго не могла оговтатися від подій, які довелося пережити у Криму. Тоді всі її плани, перспективи, мрії й бажання були перекреслені в одну мить. Саме тоді Марина зрозуміла — у цивільному житті вона себе зараз точно не бачить.
Від оператора радіоелектронної розвідки до командира водолазного взводу
— У той час я прагнула бути там, де згодяться мої знання й навички. Пішла до військкомату, звідки мене направили у навчальний центр у Житомирі, де в лютому 2016-го підписала перший контракт, пройшла курс молодого бійця та відповідну фахову підготовку. Мій службовий шлях розпочався у центі РЕР на посаді оператора радіоелектронної розвідки. Довго «розгойдуватися» не довелося, вже за 2-3 місяці у складі маневреної групи вирушила на схід. Планувалася ротація на півтора місяця, але були ми там близько чотирьох. Ті часи назавжди залишаться у пам’яті, як і чудові люди з різними життєвими історіями, яких зустріла там. Вони дали відчуття, що я перебуваю в потрібному місці й у потрібний час. Це неоціненний досвід для мене, — ділиться спогадами Марина Станкевич.
За півтора року служби дівчина зрозуміла, що їй буде важко реалізувати амбітні плани, хоча б тому, що тоді бракувало посад, відкритих для жінок. Згодом, завдяки розумінню й підтримці командира, Марина отримала своє перше офіцерське звання — «молодший лейтенант».
Коли дівчина почула, що є змога долучитися до одного з проєктів, який починали розробляти зв’язківці, рішення ухвалила одразу. Влітку 2018 року Марина Станкевич перевелася до об’єднаного інформаційно-телекомунікаційного вузла Військово-Морських Сил ЗС України.
— Вдалось попрацювати у різних місцях: у полі, місті, на кораблях, було безліч відряджень, спроб створити щось нове та неймовірна кількість людей, що надихали йти далі. Спливло два динамічні чудові роки, здавалося я знайшла свою справу. Проте у цей момент ніби сама доля подарувала мою дитячу мрію. Хіба ж від такого відмовляються? — жартує Марина.
Річ у тім, що її батько свого часу створив і очолив 801-й загін боротьби з підводними диверсійними силами й засобами в Севастополі. Саме там Марина з братом провела дитинство, спостерігаючи, як тренуються славнозвісні «ластоногі».
— Пам’ятаю перше занурення. Мені було років 13. Батько тоді доклав неабияких зусиль, аби якось «прилаштувати» спорядження на мої 35 кілограмів, щоб я спробувала, як це — дихати під водою. То була справжня пригода, — розповідає Марина. — Потім часто запитувала у тата, чи зможу служити в нього у підрозділі, коли стану дорослою. Він відповідав, що наразі це неможливо, що в нашій країні жінок не допускають до водолазної справи. Знадобилося більше ніж 15 років, щоб подолати ті стереотипи.
Улітку 2020-го старший лейтенант Марина Станкевич стала командиром водолазного взводу — викладачем Водолазної школи ЗС України.
Звісно, цьому передувало проходження медкомісії, курс навчання й отримання кваліфікації «позаштатний водолаз».
«Єдина думка — твій напарник має дихати, і тільки це зараз важливо»
— Свій перший водолазний курс проходила з військовими 801-го центру боротьби з підводно-диверсійними силами й засобами та протимінної боротьби ВМС ЗС України та 73-го морського центру СпП імені кошового отамана Антіна Головатого. Радію, що отримала можливість пройти це разом з ними. Вони неймовірно круті. Це стосується не тільки їхніх професійних навичок, а й того розуміння й поваги, з якими ставилися до мене. Курс лишив у пам’яті багато яскравих вражень, теплих спогадів. Дуже зраділа, коли згодом випала нагода поїхати в Очаків і продовжити навчання з ними, але вже на апаратах замкнутого циклу, — ділиться враженнями командир водолазного взводу.
Вона пояснює, що спочатку всі мусили скласти вхідний тест, аби показати здатність реагувати в екстремальних ситуаціях. Якщо водолаз не міг опанувати себе — іспит провалено. На щастя, Марина цілком відповідає значенню свого імені й під водою поводиться впевнено, мов русалка.
— Найяскравіші враження з курсу — робота з напарником, — пригадує Марина. — Особливо запам’ятала так званий buddy breathing — відпрацювання спільного дихання з напарником з використанням лише одного апарата. Конструкція цього ребризера передбачає розташування дихального мішка безпосередньо на грудях водолаза. Тож коли віддаєш свій регулятор напарникові і він включається у твій апарат, починаєш фізично відчувати дихання іншої людини. Ці відчуття важко описати словами, коли опиняєшся в суцільній тиші, час наче завмирає, чуєш тільки, як кров пульсує в тебе в голові. Єдина думка, що залишається, — твій напарник має дихати, і тільки це зараз важливо. Ніколи раніше не відчувала такої відповідальності за людське життя.
Про «підводні течії» і плани на майбутнє
Офіцеру подобається справа, якою займається. Але Марина не приховує, що насправді є й чимало «підводних течій», що ускладнюють їй роботу. Наприклад, як виявилося, жінці доволі складно підібрати собі відповідне спорядження. Адже гідрокостюм має сидіти щільно, як друга шкіра, а обладунки повинні бути добре припасовані й не заважати роботі під водою. Хоча закупівлі спеціального спорядження для жінок і приділяють увагу, проте у цьому питанні ще є певні складнощі. Та дівчина сподівається, що в майбутньому ситуація зміниться й керівництво обов’язково врахує всі нюанси.
Також посада командира водолазного взводу — викладача передбачає не тільки виконання завдань під водою, а й чимало роботи з документами й особовим складом. Це не привід засмучуватися, є ще чимало питань, які потрібно розв’язати, змін, які мають бути розпочаті. Важливе не може даватися легко, повага не видається разом зі званням, тож старший лейтенант Станкевич залишається оптимістом і вірить: всі перешкоди можна подолати, достатньо лише впевнено крокувати вперед, не зраджуючи власному курсу.
Фото з архіву Марини Станкевич
