Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
«За місяць нашого перебування в Степанівці не було жодного дня, щоб нас не обстрілював ворог — артилерія потужних калібрів, танки, міномети і «Гради» крили нас. Для цивільних людей, які, хоч і свідомо, одягли військову форму, — це було справжнє пекло».
«Я не вагався ні хвилини — почув про оголошення мобілізації і пішов до військкомату»
Олександр Сковира — типовий представник активної частини нашого суспільства. До російської агресії жив звичайним життям пересічного українця — сім’я, робота, друзі. Після навчання працював на державній службі в обласній держадміністрації, а останні дванадцять років — на будівництві.
Все змінила війна…
Ще наприкінці січня 2014-го Олександр звернувся до військкомату і сказав, щоб розраховували на нього в разі потреби.
А 26 березня з військкомату зателефонували і уточнили, чи не передумав. «Звісно, ні!» — твердо заявив Олександр. І вже наступного дня прибув до Новоград-Волинської механізованої бригади. У підпорядкування він, старший лейтенант запасу, отримав взвод підвезення боєприпасів. Гарний і дружний колектив досвідчених водіїв, які прибули за мобілізацією, у найкоротші терміни відремонтував автомобілі, пройшов злагодження і готувався вирушити в район проведення антитерористичної операції.
Але на посаду командира взводу прибув молодий лейтенант — випускник військової академії, і Олександра перевели командиром саперного взводу механізованого батальйону. За декілька днів із підрозділом Сашко вирушив на схід.
Ні сам офіцер, ні його підлеглі не мали досвіду саперної справи. Підрозділ сформували саме напередодні виходу, і вчитись доводилось вже під час бойових дій. Навіть із підлеглими взводний не мав змоги добре познайомитись. Олександру довелось згадати навички, які здобув під час занять на військовій кафедрі Рівненського державного технічного університету.
Про бої в районі Степанівки
Батальйон утримував позиції в районі села Степанівка, неподалік сумнозвісної Савур-могили.
— За місяць не було жодного дня, щоб нас не обстрілював ворог, — пригадує ветеран. — Артилерія потужних калібрів, танки, міномети і «Гради». Для цивільних людей, які, хоч і свідомо, одягли військову форму, — це було справжнє пекло.
Сапери його взводу супроводжували конвої, разом з евакуаційною групою забирали підбиту техніку з переднього краю, знищували міни і снаряди ворога, котрі не підірвались. У всіх діях брав участь взводний.
— Було надзвичайно важко, люди без досвіду, тому йшов я завжди (на виконання завдання. — Ред.), а тоді і підлеглі вже за мною підтягувались, — каже Олександр.
Основні сили батальйону разом з житомирськими десантниками вирушили у славнозвісний рейд, а зведені підрозділи продовжували утримувати Степанівку. 12 серпня, після чергового потужного обстрілу, сапери отримали команду виходити з села. Їхнє авто — відремонтований інкасаторський бусик — офіцер зі штабу поставив у голову колони.
— Я мав сісти на переднє сидіння поруч із водієм. Але напередодні до нас прибився Євген — молодий боєць-медик з іншого підрозділу. Так і залишився, і виходив із села разом з нами. Він сів поруч з водієм, і на моє прохання пересісти назад — лише відмахнувся, і це врятувало мені життя, — пригадує офіцер.
Олександр сів на підлогу авто (дверей там не було), звісив ноги, а автомат поклав на коліна. Колона рушила в напрямку Амвросіївки.
На виході зі Степанівки колону обстріляла ворожа ДРГ з посадки — підбили два БТРи. Наші піхотинці вдарили потужним вогнем у напрямку «зеленки» і проскочили. Їхали вночі і без світла, дороги ніхто не знав, увімкнули навігатор, у темряві проїхали дорогу, на яку потрібно було звернути, і вискочили прямісінько на ворожий блокпост…
Поранення, полон, обмін
…Раптом кулеметна черга, водій загинув одразу, важко поранений медик Євген стікав кров’ю. Олександр короткими чергами почав вести вогонь в напрямку кулеметника. Магазин закінчився, офіцер перезарядив автомат, і в цей час ворожий стрілець дістав і його…
Олександр знепритомнів, а коли прийшов до тями — побачив, що лежав весь у крові. Куля потрапила і відбила палець на лівій руці. Ні лівою, ні правою ногою офіцер ворухнути не міг, і в цей момент зі словами «Ти по мені стріляв» йому було завдано удару прикладом в голову, і він знову знепритомнів. У коротку мить, коли на секунди повернувся до тями та побачив пораненого Євгена, почув від ворога: «Давай, добий пасажира, він не житиме». Інший бойовик на те відповів: «Не чіпай його, сам помре».
Медикиня ворога надала допомогу Олександрові, вколола з аптечки пораненого українського військового знеболювальне, перев’язала і відправила до лікарні Тореза. У багажнику автівки його доставили до медзакладу.
Від великої втрати крові Олександр мало що пам’ятає з тих подій. У лікарні він згадав номер телефону дружини, і за кілька годин їй зателефонували та повідомили, що чоловік поранений та перебуває в лікарні.
За декілька днів його включили у списки на обмін, і вже подальше лікування протягом дев’яти довгих місяців Олександр проходив спочатку в Дніпрі, а згодом — у військовому госпіталі рідного Хмельницького. У Дніпрі до всіх проблем зі здоров’ям додалась кровотеча в шлунку. Весь цей поруч із Олександром була його дружина Ірина.
Повернення додому і до мирного життя
— Я повоювати толком і не встиг, трохи більше ніж місяць був на передовій. Після важких поранень втратив там здоров’я та став інвалідом, але якби повернути все назад — то пішов би до військкомату знову, — каже Олександр і додає: — Та на війну потрібно вирушати тільки після ретельної підготовки, а не навчатись під час боїв.
Після звільнення Олександр отримав другу групу інвалідності і пішов на роботу до міської ради, а потім майстром на одне з підприємств. Пізніше погодився на пропозицію від товариша і перейшов на більш оплачувану роботу — фірма займалась облаштуванняv водопроводу. Зарплатня була доброю, але здоров’я ветерана не дозволило працювати на повну. Поранення даються взнаки — від постійного перебування на ногах було дуже важко, і Олександр, щоб не підводити друга, звільнився.
Тепер займається невеликими ремонтами, де він сам від себе залежить. Звісно, ветерану не легко і там, і тільки він один знає, як почувається після важкої роботи. Але тримається. Пенсія за поранення та невеличкий заробіток дозволяють підтримувати родину.
А ще ветеран любить рибалити. Вступив до громадської організації «Мрія», яка опікується ставком у мікрорайоні Дубове (м. Хмельницький. — Ред.). Там двічі проводили турніри з рибної ловлі серед учасників російсько-української війни, і Олександр допомагає на тій території облаштовувати місця для відпочинку. Інколи чергує на ставку та стежить за порядком.
Важкі бої за Степанівку, втрати побратимів назавжди залишаться в пам’яті мужнього та скромного чоловіка — одного з тих, хто став на захист країни у важкі часи.
