Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Коли за два роки після випуску, у 2013-му, авіатор у третьому поколінні Олександр Бунін полетів у свою першу миротворчу місію в Конго, він був певен, що потрапив на справжню війну. Ротація й справді виявилась дуже важкою — з обстрілами табору, непростими бойовими завданнями… Мріяв нарешті опинитись удома, відпочити… Та й польоти в умовах високих температур, розрідженого повітря, небезпечних гір уже не здавалися такими романтичними, як раніше… Та все насправді тільки починалось…
Справжні «пригоди» і справжня війна — попереду. Повернувшись з Африки, льотчик і двох тижнів не відпочине, як маневруватиме у пекельному небі вже України, у перший же день ротації зіб’ють вертоліт його товаришів, а під час наступної миротворчої місії вже він потрапить під прицільний вогонь терористів, дивом врятувавши техніку та екіпаж…
Старшому льотчикові вертолітної ланки капітану Олександру Буніну нещодавно виповнилось 30 — він ровесник Незалежності. Та попри молодий вік співрозмовника так і не змогла перейти на «ти» — надто серйозні речі він розповідав…
Вибір професії для Олександра був очевидним — майже всі в родині служили. Дідусь літав на Ан-12 та Іл-76, пішов у запас у званні майора, батько — «афганець», бортінженер, теж літав на «транспортнику». Дитинство Сашка промайнуло на аеродромах і в гарнізонах. Та й старша сестра пішла служити… Тож хоч рідні й не надто підтримали вибір, після школи хлопець упевнено подав документи до ХУПСу. Коли ж уперше підняв у небо багатотонну машину, зрозумів, що не помилився. З часом став почуватися за штурвалом вертольота впевненіше й дедалі більше закохувався в авіацію. Зізнається, що в які б перипетії не потрапляв, про свій вибір не шкодував.
— За рік після випуску став командиром вертольота, ще через рік полетів у першу миротворчу місію, — розповідає Олександр. — Насправді досвід, здобутий за десять місяців африканської ротації з численними бойовими епізодами, польотами у складних умовах, прильотами снарядів, дуже допоміг у 2014-му. Перша миротворча місія стала немовби тренуванням перед справжньою війною…
На залагодження всіх справ, проходження медкомісії, зустріч із сім’єю після повернення з Африки — якихось десять днів… І одразу на все спекотне літо 2014-го — в зону бойових дій, де Сашко був одним з наймолодших льотчиків.
Офіцер зізнається: на той момент був готовий до інтенсивності польотів і до цокотіння куль по вертольоту… Звісно, мати із сестрою плакали, благали нікуди не їхати, адже на той момент уже збили кілька «двадцятьчетвірок», чотири «вісімки». Батько ж по-військовому стримано тиснув руку і просив берегтись.
— Літав поряд з досвідченими старшими офіцерами. Та війна настільки всіх зрівняла, що на зірки не звертали уваги. Кожен показував без перебільшення вищий пілотаж і працював на межі можливостей. Треба летіти посеред ночі? Летимо! Треба рано вранці? Летимо! Могли полетіти о третій ночі, о 21-й повернутись, а вже о 5-й ранку знову бути у фронтовому небі. Нормою стали сім-вісім годин на добу в повітрі. Літав на «двадцятьчетвірці», здебільшого — на прикриття Мі-8, також були розвідувальні вильоти. Я хоч і зовсім недавно випустився, тактика дій уже була трохи застарілою, тож перенавчалися сучасного бою у процесі, аналізували кожен виліт армійської авіації — як успішний, так і трагічний. Недаремно ж кажуть, що льотні інструкції написані кров’ю. На Донбасі вертоліт могли «зняти» з будь-якого вікна. Саме тому постійно змінювали маршрути польотів, маневрували. На жаль, літав на техніці, старшій за себе, та ми витискали з неї максимум, як робимо і зараз.
Починаючи з 2016-го, Олександр почав літати в зону АТО/ООС як командир. А ліку ротацій на Донеччину-Луганщину давно збився….
У 2019-му, коли офіцер полетів у другу миротворчу місію, вже міг похвалитись чималим досвідом. Хто ж знав, що саме зараз він зрозуміє, що означає «народитись у сорочці»…
— Ми виконували вогневе завдання зі знищення бандформувань, які нападали на місцеві села. Після третього заходу, коли вже відвертали від цілі, терористи відкрили по вертольоту прицільний вогонь. Я одразу почув цокотіння куль по борту, борттехнік закричав: «По нас — вогонь!». У складі екіпажу було четверо чоловіків — четвертим літав перекладач. Куля, прошивши кабіну, пройшла в сантиметрах десяти від нього… Я почав маневрувати, ховатись серед гір, виконувати крени, ковзання, розганяти швидкість… І нам удалось максимально швидко залишити небезпечне місце й сісти на аеродромі. Там перевірили показники борта, видихнули, що всі живі… Коли сіли — руки трішки трусились. Але в авіації не до емоцій — або ти, або тебе. Та й наступне завдання не забарилося, часу на сентименти не було.
Чоловік каже, що йому завжди допомагали й досі допомагають поради батька. Коли щось не виходило, завжди було до кого звернутись і перейняти досвід.
— Батько хоч і на пенсії, та ось це його «Не лізь куди не треба» рятувало не раз, — ділиться молодий льотчик. — А батьківське «Пишаюсь!» вартує значно більше за всі отримані за роки служби нагороди…
