Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Широковідомі російсько-радянські ідеологеми про об’єднання «братніх» російського й українського народів за часів Хмельницького та «споконвічне» прагнення українців до союзу з Росією розчиняються, мов примари, при одній лише згадці про битву, що відбулася 7–9 липня 1659 року. Через це бій під Конотопом і поразка в ньому московського війська були під суворою забороною в російській імперській, а особливо в радянській історіографії.
І це не дивно, адже минуло лише трохи більше ніж п’ять років після підписання сумнозвісних Переяславських статей і два роки після смерті Богдана Хмельницького, а Військо Запорозьке вже мусило боронити свою землю від «союзника» і «споконвічного брата»…
Перша московсько-козацька війна
Сучасні історики визначають щонайменше 22 відкриті збройні конфлікти між Росією та Україною, починаючи з розорення Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським 1169 року, закінчуючи нинішньою війною на Сході України. Тому північно-східний сусід ніколи не був для України ані дружнім, ані братнім. І не дивно, що угоду про військовий союз, яку Хмельницький підписав 1654 року з московитами, прагнучи втягнути їх у війну з Польщею, останні потрактували як легітимізацію своїх споконвічних загарбницьких намірів.
Сучасні історики визначають щонайменше 22 відкриті збройні конфлікти між Росією та Україною, починаючи з розорення Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським 1169 року, закінчуючи нинішньою війною на Сході України.
Власне, першою розірвала переяславські домовленості саме Московія, уклавши з Річчю Посполитою 24 жовтня 1656 року Віленське перемир’я. Це дало підстави Богданові Хмельницькому почати формувати нову антипольську коаліцію, до якої входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Волощина і Литва. Проте смерть гетьмана фактично врятувала Річ Посполиту від неминучого розділення між країнами-учасницями цієї коаліції. Також смерть Хмельницького стала сигналом для початку військової інтервенції Московії в Україну.
Спершу проти новообраного гетьмана Івана Виговського виступають підкуплені московитами січовики на чолі з кошовим Яковом Барабашем і полтавський полковник Мартин Пушкар. Вони проголошують «незалежність» Січі й Полтавського полку від держави Війська Запорозького. А московський цар Олексій Михайлович нібито «для підтримки законної влади гетьмана» призначає воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів і Миргород.
У час коли Виговський успішно придушує сепаратистів, в середині червня 1658 року Москва вводить в Україну під приводом «приборкання» свавільників і «допомоги» гетьману збройний контингент у кількості 15 тисяч вояків. Розуміючи чим це йому загрожує, гетьман розпочинає, за посередництва Кримського ханства, переговори з Річчю Посполитою, які завершуються підписанням Гадяцької угоди. Договір про «унію трьох народів» став формальним приводом для офіційного оголошення Московським царством 21 вересня 1658 року війни державі Війська Запорозького.
Похід князя Трубецького
Поставивши за мету змістити Івана Виговського та закріпитися на Лівобережжі, московські воєводи під містечком Варва на Чернігівщині призначають «наказним гетьманом» Івана Безпалого. Під його булавою об’єднуються залишки сепаратистів, що донедавна воювали під проводом Барабаша й Пушкаря. Люди Безпалого за потурання московських воєвод стали розоряти лівобережні міста, грабувати й убивати місцеве населення. Уся зима й перша половина березня 1659 року пройшли у постійних збройних сутичках. Під час походу гетьманському уряду вдалося відновити контроль над більшістю територій Полтавського, Миргородського й Лубенського полків. Але під московським контролем залишалося ще близько 10 українських міст.
Наприкінці березня 1659 року до України вирушає додатковий контингент московської армії на чолі з князем О. Трубецьким. У боях під Ромнами й Лохвицею об’єднані сили московського війська — воєвод Г. Ромодановського, О. Трубецького, С. Пожарського, С. Львова й Ф. Куракіна та сепаратисти на чолі з Безпалим завдали поразки прибічникам Виговського й почали облогу Конотопа, що захищався 5-тисячним гарнізоном під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького.
Оборона Конотопа та тріумф на Соснівській переправі
Облога Конотопа розпочалася 21 квітня. Аж до 29 червня, цілих 70 днів, загін Гуляницького героїчно боронив фортецю, відбиваючи атаки московитів. За цей час Виговський зміг мобілізувати свою власну армію, отримати допомогу від Криму, Речі Посполитої і навіть інших країн.
Згідно з останніми дослідженнями істориків, під Конотопом перебувало щонайменше 20 тисяч московитів, переважно кіннота, та до двох тисяч сепаратистів Безпалого. Їм протистояли близько 17 тисяч козаків Івана Виговського, 30 тисяч кримців Мехмеда IV Герая та чотири тисячі найманців Виговського з Польщі, Сербії, Німеччини, Трансільванії, Молдавії та Волощини.
Згідно з останніми дослідженнями істориків, під Конотопом перебувало щонайменше 20 тисяч московитів, переважно кіннота, та до двох тисяч сепаратистів Безпалого. Їм протистояли близько 17 тисяч козаків Івана Виговського, 30 тисяч кримців Мехмеда IV Герая та чотири тисячі найманців Виговського з Польщі, Сербії, Німеччини, Трансільванії, Молдавії та Волощини.
4 липня Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка й підступив до Конотопа. Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував військо Трубецького й раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня навздогін за Виговським рушив підрозділ Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького зруйнував переправу й загатив річку. Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог, мріючи про легку здобич, полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки завдали потужного удару загони кримців. Московське військо було оточене й майже все знищене протягом дня. У полон до кримців потрапив Пожарський і чимало воєвод — князі Львов, Ляпунов, Бутурлін, Скуратов, Куракін та інші. Їх усіх стратили.
Довідково. «Поставши зв’язаним перед ханом, Пожарський плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це кримські татари миттєво відтяли йому голову й відіслали її з полоненим до табору Трубецького».
Літопис Самійла Величка
Переляк Олексія Михайловича
Трубецький, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа й пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії. Сам Трубецький ледве не загинув, був двічі поранений. Московити також втратили бойові знамена, скарбницю й майже весь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й кримці продовжували переслідувати ворога ще впродовж трьох діб аж до московського кордону.
Довідково. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву… За государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній під час робіт; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль».
С. Соловйов
Фактор Сірка
Але повторити подвиг Сагайдачного Виговському не судилося. Через три дні прийшла звістка з Криму про набіг кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка на кримськотатарські поселення. Це змусило Мехмеда IV Герая з військом припинити переслідування московитів і залишити Виговського. Нещодавнє придушення повстання Барабаша й Пушкаря відгукнулося в найбільш неслушний час. Через свавілля колишніх повстанців, які, м’яко кажучи, були в опозиції до Івана Виговського, тріумфальна битва під Конотопом так і не принесла перемоги у війні з Московією. Незабаром, через внутрішні міжусобиці, зумовлені активною роботою московських послів і воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а Гадяцька угода залишилася лише на папері. Остаточні політичні підсумки війни, що суперечили воєнним результатам, були закріплені у нових «Переяславських статтях» 17 жовтня 1659 року, згідно з якими Московія добилася своєї мети: встановлювала контроль над Лівобережжям та призначала гетьмана. Проте вже через рік Військо Запорозьке цю невигідну для себе угоду скасувало.
