Сім років тому агресія РФ стала поштовхом до величезного підйому всього українського народу. Хтось узяв до рук зброю і пішов захищати свою землю на війну, хтось обрав своєю місією споряджати, забезпечувати тих, хто на передовій. А цивільні й військові журналісти, озброївшись фото- та відеокамерами, стали на захист інформаційного фронту.
Саме вони під обстрілами не випускаючи з рук камер, ризикуючи своїми життями, фільмували докази присутності регулярних військ РФ, розвінчували міфи про «їх там нєт». Наразі цивільні, як і військові журналісти продовжують чесно та об’єктивно розповідати про діяльність Збройних Сил.
АрміяInform вирішила дізнатися про те, як же працювалося кореспондентам у ті буремні 2014-2015 роки і як працюється нині, коли поняття війни та окупації окремих регіонів України, агресії РФ та анексії нашого півострова визначені й визнані на світовому рівні, але РФ і досі продовжує влаштовувати інформаційні атаки проти українців, українського суспільства та армії. Про це та дещо інше ми розповімо в серії матеріалів про роботу цивільних журналістів на передовій.
Ольга Калиновська — кореспондентка одного з українських телеканалів, авторка й ведуча програми «Невигадані історії». Ця дівчина одна з тих журналістів, хто з перших днів на війні, і на власні очі бачила й розповідала українцям і світові правду про загарбницькі дії та агресію «братньої» РФ проти України. За об’єктивне висвітлення життєдіяльності Збройних Сил України та високий професіоналізм Ольга нещодавно відзначена подякою від Міністра оборони України.
АрміяInform мала можливість поспілкуватися з колегою та розпитати про особливості роботи цивільного журналіста під час війни.
«Чи було мені страшно? Так, було, бо це був 2014 рік. Порівнюючи з 2021-м, це дві різні війни…»
«Вперше на війну я поїхала у липні 2014-го. У дні звільнення Слов’янська я замінювала на фронті свого колегу. Що там відбувалося тоді, словами не передати. Це був час, коли навіть після Революції Гідності та окупації Росією Криму все ж не розуміла того, як сусід міг напасти на наші східні області. Обов’язково хотілося потрапити туди й побачити все на власні очі, розповісти українцям, що насправді коїться. Я прекрасно усвідомлювала, що таке інформація та її брак. Приміром, коли батьки дивилися стріми з Майдану й місця собі не знаходили від хвилювання, бо їхні діти були там, мої розповіді зсередини трохи заспокоювали їх і давали розуміння того, як змінюється ситуація.
Чи було мені страшно? Так, було. Бо це був 2014 рік. Адже, порівнюючи з 2021-м (кілька місяців тому повернулася з передової), це дві різні війни.
Після деокупації Слов’янська українські війська продовжили активно звільняти міста й села від російських найманців. Ми часом, в’їжджаючи у якийсь населений пункт, навіть не знали, чий він.
Пригадую, заїхали у Сіверськ. Набираю пресцентр штабу, запитую: «Можна їхати далі? Це підконтрольна Україні територія?». Відповідають: «Зачекайте, ми зараз перевіримо чи він наш…». А ми вже у ньому! І таких історій було чимало. Я вже мовчу про те, що коли ти їдеш до якогось щойно звільненого населеного пункту, на околицях та й просто в асфальті на шляху стирчать нерозірвані гради, міни різного калібру, наїхати можна було на будь-що. А ти, як журналіст, несеш відповідальність не лише за себе, а й за оператора і водія.
Від місцевого населення загрози не відчувалося, бо воно саме тоді було перелякане. Правда, з ними можна було спілкуватися десь за рогом, щоб ніхто не побачив. І майже всі зізнавалися: «Ви тільки нікому не говоріть. Ми ж насправді за наших». «За кого саме наших?» — запитую. — «За Україну».
«Їдемо на звільнення Лисичанська. Назустріч — воїн без розпізнавальних знаків. Серце ледь із грудей не вистрибнуло…»
Якось після звільнення Попасної та знайомства з бійцями батальйону «Донбас» вони нам написали: «Їдемо на звільнення Лисичанська. Давай з нами». Ми, стартувавши з бази під Ізюмом, поїхали самі, дістаючись до населеного пункту прокладеним картою маршрутом. Їдемо пів години, годину — нікого ніде немає. Уже недалеко чутно роботу артилерії. Розуміємо, що вже ось-ось будемо на місці. Аж раптом несподівано напереріз нам з гори на дорогу, якою ми їхали, спускається невідомий з автоматом у військовій формі без розпізнавальних знаків. Я розумію, що останній український блокпост ми бачили вже давно і це може бути хто завгодно… Кажу: «Хлопці, бігом виймаємо журналістські посвідчення з паспортів».
…Чоловік нас попросив вийти з авто і відкрити багажник. У цей час усі побіліли. «Ми — телебачення…», — говорю до нього. «Какоє?» — запитує російською. «Українське», — відповідаю, а потім, за деякий час, набравшись сміливості, питаю: «А ви хто?». У відповідь — тиша. За ті п’ять секунд, доки я чекала відповіді, нерви стали, мов натягнуті струни… «ЗСУ», — відповідає. Видихнули. Причому обидві сторони. Як зізнався боєць, він теж «бачив» у нас диверсантів і чекав чого завгодно. У ті дні жодне авто на тій дорозі, якою їхали ми, не з’являлося.
Тоді задля нашої безпеки нам порекомендували далі не їхати, бо дорогу прострілювали окупанти, а поблизу Лисичанська активно працювала артилерія. Але матеріал ми таки зробили, поспілкувавшись з місцевими, які тихо раділи звільненню їхнього населеного пункту від окупації. Це був Сіверськ.
У ті роки трохи, зізнаюся, я таки ображалася на військових, бо не скрізь давали дозвіл працювати, тоді як добробати без проблем приймали журналістів і проводили куди завгодно. Головне — довести, що ти свій. Що не підставиш, не спотвориш інформацію, що працюєш на користь України. Після цього тобі всюди зелене світло. Уже зараз, через роки, розумію, що армії тоді — під час гарячої фази війни — було не до журналістів. Крім того, вони несли за нас відповідальність і часом справедливо не пускали туди, де було найнебезпечніше…
«Батьки дізналися, що я на передовій під час одного з прямих ефірів»
Багато цікавих історій пов’язано саме з добробатами, зокрема з «Правим сектором». Я з ними багато працювала, особливо в Пісках. Нещодавно, до речі, випадково потрапила на ті позиції, де нас уночі, помітивши пересування у тепловізор, окупанти обстрілювали з усіх видів зброї і де ми з моїм оператором Сергієм Клименком лежали під бетонним забором, молячись, щоб у нас не влучив снаряд. Батьки, до речі, так і дізналися, що я на передовій завдяки включенням у прямий ефір. Я не казала, що їду на фронт. Але мене б і не відмовляли: знали, що немає сенсу. Нервів я їм попсувала добряче. То був 2015 рік. Станиця-Луганська. Тоді трапилася насправді дика ситуація…
«Нас запевнили, що міст — наш. Ми приїхали, а в нас… ціляться…»
У Луганській обласній військово-цивільній адміністрації повідомили, що половину мосту у Станиці-Луганській, який веде до Луганська, контролюють українські військові, а на середині — український блокпост. Ми поїхали поспілкуватися з нашими бійцями й розпитати, як вони там тримаються. Місце дуже небезпечне — і міст, і територія довкола повністю проглядалася та прострілювалася окупантами з панівних висот напроти.
Приїжджаємо на «п’ятачок» перед мостом: там тоді, наскільки я пам’ятаю, оборону тримав батальйон «Торнадо». Я кажу: «Нам на міст». У відповідь: «Не можна». «Як не можна? Там же наші»… Тиша. …Тут приїжджає місія ОБСЄ і командир «Торнадо». Я кажу йому, що нам треба на міст… Командир глянув на мене здивовано і запитав: «Ви що — смертники? Ну, якщо вже так хочете, тоді їдьте за нами».
…Доїжджаємо ближче до середини мосту, бачу, білі джипи ОБСЄ розвертаються, «Торнадо» також розвертається, а я кажу водієві помаленьку рухатися далі, адже нам треба зняти український блокпост… Їдемо, оператор висувається з авто, бере камеру, починає «ловити» дальню картинку. А я уже бачу, що прапор наче не синьо-жовтий… Оператор каже: «Олю, там прапор «ДНР»… і взагалі, в мене зараз ціляться…». Я до водія: «Розвертайся!». Там такий був екстремальний розворот і така швидкість назад! І ми таки втекли…
Оскільки це було у прямому ефірі, я ввечері розповідала про цю ситуацію у прямому включенні й це побачили мої батьки… Я тоді пояснила, що, виїжджаючи на контрольований окупантами міст, опиралася на офіційну інформацію, а не «з дурної голови» вирішила ризикувати. Після цієї «включки» телефонує мені тато і каже: «Ти що твориш?…». Добре мені тоді дісталося…
«На КПВВ я зустрічала людей, які розуміють усю трагедію життя в окупації й вірять в Україну»
У 2014-2015 роках мені подобалося спілкуватися на КПВВ з людьми з тимчасово окупованих територій. Насправді здебільшого зустрічала адекватних людей, які вже тоді розуміли всю трагедію життя в окупації, але вірили в Україну й у те, що українська армія одного дня звільнить їхні міста й села.
У 2014-2015 роках на фронт їздила постійно — раз у два-три місяці… Далі рідше, через прямі ефіри, які вела на каналі. Спершу ми «закривали» всю лінію розмежування. Це було складно передусім фізично — діставатися до найвіддаленіших точок Луганщини. Зараз працюємо переважно в Донецькій області. За цей час знято сотні сюжетів для новин, десятки авторських програм «Невигадані історії». Про наших Героїв, про бригади, про історію звільнення від окупантів міст і сіл, про ситуацію на передовій. Мені дуже приємно показувати наших захисників і розповідати їхні історії життя. Я хочу, щоб моїми очима на них подивилася вся країна, весь світ. Хочу, щоб вони стали прикладом для молодого покоління й українці шанували своїх Героїв. Справжніх. Тих, хто нині творить історію країни.
На запитання, чи поїхала я б на передову тоді, влітку 2014-го, знову, якби знала, що там насправді відбувається, що доведеться ризикувати, лежати під обстрілами, ночувати у бліндажах? Так, поїхала б. І їздитиму на фронт, як кажуть бійці, до нашої перемоги. Вірю, вона буде.
За нагороду вдячна. Для мене найвища оцінка моєї праці — це відгуки від наших воїнів, від моїх Героїв та їхніх родин. І від усіх, хто дивиться «Невигадані історії». Адже я роблю це передусім для них…»
