Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
У Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка навчаються 14 курсантів з Луганщини, 30 – з Донеччини та троє кримчан. Кореспондент АрміяInform поспілкувався з майбутнім військовим психологом, курсанткою вже третього курсу, колишньою донеччанкою Анастасією Матвієнко.
Професор кафедри, на якій навчається дівчина, розповів, що ще два роки тому Настя майже не говорила українською мовою. Але тепер у швидкий і дуже чіткій мові дівчини не відчутно навіть акценту. Розумні, глибокі та рішучі очі дівчини не приховують її сильний характер та безліч пережитого в такому юному віці.
Її щасливе дитинство закінчилося, коли почалася війна…
Анастасія Матвієнко не таїть свого обличчя та імені. Як каже курсантка, її рідні перебувають у безпеці на вільній території, а ті з родичів, хто залишився там, дають про себе знати лише два-три рази на рік, коли присилають «чергові», нейтральні та позбавлені емоцій привітання з днем народження чи новорічними святами.
Народилася та зростала дівчина у Донецьку. Її щасливе дитинство закінчилося, коли почалася війна. У 2014 році родині з 11-річною школяркою та її сестричкою-немовлям добряче довелося помитаритися: спочатку вони переховувалися в передмісті Донецька, потім був Маріуполь, село Кийлів на Київщині і, нарешті, сам Київ. Лише у жовтні Анастасія змогла піти до столичної школи.
Дівчина неохоче згадує ті часи: адаптація серед однолітків на тлі кривавих подій війни проходила важко.
– Ставлення було дуже різним, – згадує Настя. – Хтось співчував, комусь було просто байдуже. Було помітно, що на відносини однокласників дуже впливала атмосфера, яка панувала в їхніх сім’ях. Люди тоді ще погано розбиралися в ситуації, яка виникла в країні, не знали, чому вірити, а якщо і вірили, то часто в найбільші нісенітниці.
Родина Насті всиновила двох хлопчиків
Анастасія жила з батьками і сестрою в Києві. Одного разу вона побачила по телебаченню сюжет про дитячий будинок. Їй стало дуже шкода кинутих маленьких дітей, тож вона запропонувала взяти двох братів у родину. Батьки старшу доньку почули і усиновили хлопчиків із Чернігівського дитячого будинку сімейного типу. Відтоді минуло три роки. Хлопцям уже майже дев’ять та одинадцять.
«Було багато ідей, куди поступати після школи…»
Дівчина добре вчилась у школі, була відмінницею. За прикрою випадковістю вона не стала золотою медалісткою. Цікавила історія, психологія, іноземні мови. Тому довго не могла обрати виш.
— Спочатку навіть не задумувалася про військовий фах. Не уявляла, як це бути курсантом. Усе змінилося, коли зустріла свого друга дитинства — сусіда по дачі в Красному Лимані (нині це місто Лиман, звільнене від окупації на Донеччині). Хлопець поступав у Харківський національний університет внутрішніх справ і так піднесено розповідав про це, що і я вирішила для себе: «Чому б і ні? Також хочу бути військовою», – згадує дівчина. – Навіть через вісім років війни в мене не зникло бажання повернути свій дім. Думаю, що я зробила правильний вибір.
Самі іспити для неї не були складними.
– Психологічний тест, англійська мова, фізична підготовка – нічого складного для мене не було, – згадує Настя. – Але тоді, звичайно, хвилювалася дуже. Проте вже чітко знала, чого хочу, і йшла до мети.
Настя ще тільки закінчила другий курс, але вже будує плани на майбутнє. Після бакалаврату вступатиме на магістратуру.
– Залишуся у військовій психології, – говорить курсантка. – Мені вона дуже подобається, я хочу рухатися «по науковій кар’єрі».
Дівчина планує скласти іспити DALF (тест на знання французької мови) та IELTS (тест на знання англійської). А у вільний від навчання час залюбки займається спортом. Це, на думку донецької курсантки, добре допомагає їй позбавлятися стресу, який підкидає їй доля…
