ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«Тюрма на Лонцького» – музей страхіть і братська могила

Прочитаєте за: 7 хв. 4 Червня 2021, 12:14

Років сорок тому, навчаючись в одному з вишів міста Львова, я десятки разів проходив повз цей сірий будинок і не звертав на нього уваги. Будівля як будівля. Але минуть роки, і волосся на моїй тоді ще молодій голові стало дибки, коли дізнався, що і його приміщення, і прилегла територія щедро просякнуті людською кров’ю.

Про страшну правду будинку по вулиці Степана Бандери, 1, за часів колишнього СРСР вулиці Пушкіна, розповідає Руслан Забілий директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

Кати в погонах творили страхіття, які навіть у фільмах жахів не завжди побачиш

Хотілось би, пане Руслане, почути про історію створення музею, який Ви очолюєте. Подейкують, вона вельми цікава…

— Як на мене, то не стільки цікава, як моторошна…

А ось звідси, будь ласка, докладніше…

— Будинок, у якому розташований Музей, зведено наприкінці позаминулого століття. У ньому розмістився відділок австро-угорської жандармерії. Потім, коли місто перебувало у складі Польщі, тут була поліція, основне завдання якої — «боротьба з антидержавними організаціями, іншими ворожими елементами». Ну а хто тоді був головним ворогом? Правильно, українські націоналісти. Тож у застінках поліції побували сотні, якщо не тисячі українців-західняків, які виборювали своїй поневоленій землі свободу й волю. Найвідоміші — Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші знакові постаті Проводу ОУН.

У застінках поліції побували сотні, якщо не тисячі українців-західняків, які виборювали своїй поневоленій землі свободу і волю. Найвідоміші   Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші знакові постаті Проводу ОУН

У вересні 1939-го завершився так званий визвольний похід Червоної армії в Західну Україну. І одразу розпочалися жахливі репресії проти тих же «українських буржуазних націоналістів». Тільки в ролі переслідувачів виступали не польські спецслужби, а радянські. Насамперед НКВС, який розмістив у цій будівлі тюрму, куди і запроторювали «ворожих елементів». Її розрахували на 1500 осіб, але насправді невільників було удвічі-тричі більше. Можете уявити, у яких умовах вони перебували. Кати в погонах творили з ними страхіття, які навіть у фільмах жахів не завжди побачиш: збереглися свідчення людей, котрі побували в лапах цих звірів і дивом уціліли. Повірте, від почутого кров у жилах холоне!..

Найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941 року

Скільки людських життів обірвалося в цих застінках за кілька років — один Господь Бог знає. Та найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941-го: деякі історики називають цей день чорним четвергом. І цілком справедливо: саме тоді тут почалися масові страти. Передісторія трагедії наступна. Німці, розпочавши 22 червня війну з СРСР, стрімко просувалися вглиб радянської території. Для Кремля, його каральних органів стало зрозуміло: ось-ось окупують Галичину, захоплять Львів і всі «ворожі елементи» можуть опинитися на волі. А що, коли вони перейдуть на бік ворога? Щоб цього не сталося, їх і почали масово нищити в ті червневі дні і ночі.

Найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941-го: деякі історики називають цей день чорним четвергом. І цілком справедливо: саме цього дня тут почалися масові страти бранців

Даруйте, але ж існував, як не дивно, наказ про евакуацію засуджених у тил…

— Взагалі було два накази. В одному з них йшлося про депортацію ув’язнених і навіть названо точну кількість залізничних вагонів, потрібних для цього, — 204. Але замість передбачуваних 5 тисяч евакуювали тільки 1822 особи. 

А тепер про другий наказ: він передбачав фізичне знищення багатьох невільників як особливо небезпечних злочинців. Так ось, покінчивши з ними, звірі з людськими обличчями взялися за тих, кого потрібно вивозити.

Чому? Ігорування наказів тоді жорстоко каралося і до розстрільних списків могли потрапити й самі чекісти…

— Хто з місцевих керівників НКВС бажав обтяжуватися його виконанням, коли німці ось-ось могли захопити тюрми? Тоді ж навіть партфункціонери не всі встигли евакуюватись. У НКВС добре знали: якщо невільники опиняться за воротами в’язниці, їм гаплик. А ось коли вони перестрахуються, знищивши цих людей, ніхто їх за це не каратиме.

«Ворогів народу» чекісти зазвичай розстрілювали у спеціальних камерах. Поодинці і пострілом у потилицю. Таку ж практику вирішили застосувати і 26 червня 1941-го у тюрмі на вулиці Лонцького. Та потім спохватилися: для винищення невинних потрібно надто багато часу. А вермахт наближався, і від однієї лише думки, що станеться з ними у випадку потрапляння в німецький полон, кати божеволіли.Тож вихід знайшли швидко: бранців зганяли по кілька десятків до однієї камери і крізь спеціальні отвори в дверях для передачі їжі стріляли кулеметними чергами. Або ж кидали нещасним гранати. Такого ноу-хау, наскільки мені відомо, навіть німці не придумали…

Бранців зганяли по кількадесят до камери і крізь спеціальні отвори в дверях для передачі їжі стріляли кулеметними чергами. Або ж кидали нещасним гранати…

Сліди злочинів енкавеесівці не намагалися якось приховати?

— Спочатку трупи вивозили і закопували в різних місцях — подалі від людських очей. Та фронт наближався, і чекісти вирішили ховати їх на подвір’ї, закопавши тут близько 700 осіб. Їх залили гашеним вапном, яке пришвидшує розклад тіл.

Їх знайшли вже після так званого визволення міста? Чи вже у післявоєнний час?

— Ні, це зробили німці в перші дні «визволення» Львова. А допомогли їм у цьому місцеві — насамперед родичі ув’язнених, які знали про їхню трагічну долю.

Дивно, що нацисти проявили таку людяність…

— Людяності чи співчуття до людського горя вони не проявляли. То був суто прагматизм: дозволивши львів’янам поховати рідних і близьких, німці показали світу, від яких більшовиків-варварів вони звільняють громадян СРСР.

Тюрма НКВС на вулиці Лонцького стала однією братською могилою для представників різних національностей

За часів колишнього СРСР про трагедію, вчинену катами НКВС на вулиці Лонцького, і згадувати забороняли?..

 — Звісно. Навіть за часів так званої хрущовської відлиги, не кажучи вже про брежнєвську добу. Люди старшого віку знали страшну правду, але воліли мовчати, не бажаючи опинитися на Колимі.

Хто став господарем будинку, де нині Музей, в роки німецької окупації і в післявоєнний період?

— Під час війни тут було німецьке гестапо, а після вигнання гітлерівців сюди знову в’їхав НКВС. Згодом їхніми сусідами стали працівники МВС. Аж до 1991-го — розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності. Тому наш Музей і називається Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів.

Майже 30 років існує незалежна Українська держава. Чи вдалося встановити точну кількість розстріляних, з’ясувати їхні імена?

— Натепер достеменно відомі імена лише 747 розстріляних. Ми навіть знаємо, що понад 500 із них були етнічними українцями. Інші — поляки, євреї, росіяни. Словом, тюрма НКВС на вулиці Лонцького стала однією братською могилою для представників різних національностей. До речі, серед знищених були і діти, зокрема, 13-річний поляк Вітольд Марциховський.

Записав Сергій Зятьєв

Читайте нас в Telegram