Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Років сорок тому, навчаючись в одному з вишів міста Львова, я десятки разів проходив повз цей сірий будинок і не звертав на нього уваги. Будівля як будівля. Але минуть роки, і волосся на моїй — тоді ще молодій голові — стало дибки, коли дізнався, що і його приміщення, і прилегла територія щедро просякнуті людською кров’ю.
Про страшну правду будинку по вулиці Степана Бандери, 1, за часів колишнього СРСР вулиці Пушкіна, розповідає Руслан Забілий — директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Кати в погонах творили страхіття, які навіть у фільмах жахів не завжди побачиш
— Хотілось би, пане Руслане, почути про історію створення музею, який Ви очолюєте. Подейкують, вона вельми цікава…
— Як на мене, то не стільки цікава, як моторошна…
— А ось звідси, будь ласка, докладніше…
— Будинок, у якому розташований Музей, зведено наприкінці позаминулого століття. У ньому розмістився відділок австро-угорської жандармерії. Потім, коли місто перебувало у складі Польщі, тут була поліція, основне завдання якої — «боротьба з антидержавними організаціями, іншими ворожими елементами». Ну а хто тоді був головним ворогом? Правильно, українські націоналісти. Тож у застінках поліції побували сотні, якщо не тисячі українців-західняків, які виборювали своїй поневоленій землі свободу й волю. Найвідоміші — Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші знакові постаті Проводу ОУН.
У застінках поліції побували сотні, якщо не тисячі українців-західняків, які виборювали своїй поневоленій землі свободу і волю. Найвідоміші — Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші знакові постаті Проводу ОУН
У вересні 1939-го завершився так званий визвольний похід Червоної армії в Західну Україну. І одразу розпочалися жахливі репресії проти тих же «українських буржуазних націоналістів». Тільки в ролі переслідувачів виступали не польські спецслужби, а радянські. Насамперед НКВС, який розмістив у цій будівлі тюрму, куди і запроторювали «ворожих елементів». Її розрахували на 1500 осіб, але насправді невільників було удвічі-тричі більше. Можете уявити, у яких умовах вони перебували. Кати в погонах творили з ними страхіття, які навіть у фільмах жахів не завжди побачиш: збереглися свідчення людей, котрі побували в лапах цих звірів і дивом уціліли. Повірте, від почутого кров у жилах холоне!..
Найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941 року
Скільки людських життів обірвалося в цих застінках за кілька років — один Господь Бог знає. Та найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941-го: деякі історики називають цей день чорним четвергом. І цілком справедливо: саме тоді тут почалися масові страти. Передісторія трагедії наступна. Німці, розпочавши 22 червня війну з СРСР, стрімко просувалися вглиб радянської території. Для Кремля, його каральних органів стало зрозуміло: ось-ось окупують Галичину, захоплять Львів і всі «ворожі елементи» можуть опинитися на волі. А що, коли вони перейдуть на бік ворога? Щоб цього не сталося, їх і почали масово нищити в ті червневі дні і ночі.
Найбільшою трагедією для бранців стало 26 червня 1941-го: деякі історики називають цей день чорним четвергом. І цілком справедливо: саме цього дня тут почалися масові страти бранців
— Даруйте, але ж існував, як не дивно, наказ про евакуацію засуджених у тил…
— Взагалі було два накази. В одному з них йшлося про депортацію ув’язнених і навіть названо точну кількість залізничних вагонів, потрібних для цього, — 204. Але замість передбачуваних 5 тисяч евакуювали тільки 1822 особи.
А тепер про другий наказ: він передбачав фізичне знищення багатьох невільників як особливо небезпечних злочинців. Так ось, покінчивши з ними, звірі з людськими обличчями взялися за тих, кого потрібно вивозити.
— Чому? Ігорування наказів тоді жорстоко каралося і до розстрільних списків могли потрапити й самі чекісти…
— Хто з місцевих керівників НКВС бажав обтяжуватися його виконанням, коли німці ось-ось могли захопити тюрми? Тоді ж навіть партфункціонери не всі встигли евакуюватись. У НКВС добре знали: якщо невільники опиняться за воротами в’язниці, їм гаплик. А ось коли вони перестрахуються, знищивши цих людей, ніхто їх за це не каратиме.
«Ворогів народу» чекісти зазвичай розстрілювали у спеціальних камерах. Поодинці і пострілом у потилицю. Таку ж практику вирішили застосувати і 26 червня 1941-го у тюрмі на вулиці Лонцького. Та потім спохватилися: для винищення невинних потрібно надто багато часу. А вермахт наближався, і від однієї лише думки, що станеться з ними у випадку потрапляння в німецький полон, кати божеволіли.Тож вихід знайшли швидко: бранців зганяли по кілька десятків до однієї камери і крізь спеціальні отвори в дверях для передачі їжі стріляли кулеметними чергами. Або ж кидали нещасним гранати. Такого ноу-хау, наскільки мені відомо, навіть німці не придумали…
Бранців зганяли по кількадесят до камери і крізь спеціальні отвори в дверях для передачі їжі стріляли кулеметними чергами. Або ж кидали нещасним гранати…
— Сліди злочинів енкавеесівці не намагалися якось приховати?
— Спочатку трупи вивозили і закопували в різних місцях — подалі від людських очей. Та фронт наближався, і чекісти вирішили ховати їх на подвір’ї, закопавши тут близько 700 осіб. Їх залили гашеним вапном, яке пришвидшує розклад тіл.
— Їх знайшли вже після так званого визволення міста? Чи вже у післявоєнний час?
— Ні, це зробили німці в перші дні «визволення» Львова. А допомогли їм у цьому місцеві — насамперед родичі ув’язнених, які знали про їхню трагічну долю.
— Дивно, що нацисти проявили таку людяність…
— Людяності чи співчуття до людського горя вони не проявляли. То був суто прагматизм: дозволивши львів’янам поховати рідних і близьких, німці показали світу, від яких більшовиків-варварів вони звільняють громадян СРСР.
Тюрма НКВС на вулиці Лонцького стала однією братською могилою для представників різних національностей
— За часів колишнього СРСР про трагедію, вчинену катами НКВС на вулиці Лонцького, і згадувати забороняли?..
— Звісно. Навіть за часів так званої хрущовської відлиги, не кажучи вже про брежнєвську добу. Люди старшого віку знали страшну правду, але воліли мовчати, не бажаючи опинитися на Колимі.
— Хто став господарем будинку, де нині Музей, в роки німецької окупації і в післявоєнний період?
— Під час війни тут було німецьке гестапо, а після вигнання гітлерівців сюди знову в’їхав НКВС. Згодом їхніми сусідами стали працівники МВС. Аж до 1991-го — розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності. Тому наш Музей і називається Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів.
— Майже 30 років існує незалежна Українська держава. Чи вдалося встановити точну кількість розстріляних, з’ясувати їхні імена?
— Натепер достеменно відомі імена лише 747 розстріляних. Ми навіть знаємо, що понад 500 із них були етнічними українцями. Інші — поляки, євреї, росіяни. Словом, тюрма НКВС на вулиці Лонцького стала однією братською могилою для представників різних національностей. До речі, серед знищених були і діти, зокрема, 13-річний поляк Вітольд Марциховський.
Записав Сергій Зятьєв
