Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
Його мрія здійснилася — він став офіцером, захисником України, і до останнього подиху, у свої 36 років, присвятив себе служінню українському народові.
— Наступного року ми планували зустріч однокласників з нагоди 20-ї річниці від завершення школи, тут, у рідному селі Наркевичі. Сьогодні на шкільному подвір’ї ми прощаємося з Максимом, — розповідає друг дитинства майор Вадим Гуменюк.
— Він сказав: «Вибачайте, друзі. Та я приєднаюся до вас з превеликим задоволенням тоді, коли відсвяткуємо перемогу України у війні на Донбасі». Ми з ним дружили змалечку, разом ходили до дитячого садочка, в одному класі вчилися і в одній роті вчилися в Академії сухопутних військ в Одесі. Коли отримали лейтенантські погони, доля розвела нас. Я поїхав до Новограда-Волинського служити в 30-ку, а він до Закарпаття, у 128-му, — пригадує, ледь стримуючи сльози, Вадим і каже, що невимовно важко говорити йому про це і розуміти, що його друга сьогодні поховають.
Заступник командира 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї ОГШБр майор Максим Польовий загинув 27 травня від кулі ворожого снайпера на позиціях у районі населеного пункту Новотошківське. У нього залишилися батьки, брат, вдова, двоє синів — 1-го і 11-ти років.
Заступник командира 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади підполковник Андрій Грузінцев каже, що майор Польовий був справжнім офіцером, патріотом і відданим захисником Батьківщини.
— На російсько-українській війні Максим Миколайович був від самого її початку. Разом із бригадою пройшов усі найгарячіші точки: Луганський аеропорт, Дебальцеве, Старогнатівка, Новотошківське, Побєда тощо. Такі, як він, — зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин. Це непоправна втрата, великий сум, скорбота і біда.
У ніч з 29 на 30 травня, коли тіло Максима привезли до рідного села, обабіч дороги, запаливши лампадки, на колінах його зустрічали сотні односельчан.
У скорботному мітингу, що відбувся на подвір’ї школи, де навчався загиблий Герой, крім мешканців села, друзів, рідних з близькими та бойових побратимів із Закарпаття та району проведення ООС, взяли участь керівництво Хмельницької ОДА, командувач військ оперативного командування «Захід», офіцери і генерали Командування Сухопутних військ та заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Віктор Бокій, який вручив батькам і вдові Максима Польового грамоти пошани та скорботи від Головнокомандувача Збройних Сил України.
Герої не вмирають!
Фото і відео автора
