Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Цьогорічний Міжнародний день миротворців для штаб-сержанта Вадима Блищика – вже чотирнадцятий. Адже саме 14 років тому він влився до славної когорти тих, хто стоїть на варті миру. Звичайно, і до цього, і після були служба й бойове навчання, була й продовжується війна, за плечима – сім ротацій, поранення та бойовий орден. Попереду – подальша служба й перспектива отримання офіцерського звання. Та все це стало можливим завдяки попередній сумлінній службі, тривалому навчанню й нескінченним тренуванням. А миротворчий гарт дався взнаки вже у першому бою, а згодом – і під час служби на блокпостах, патрулюваннях та інших заходах, яких навчався ще у миротворчій місії до війни.
Строкову службу Вадим відслужив у Полтаві на посаді водія у навчальній частині військ зв’язку. Щойно звільнився у запас, як дізнався, що у сусідній області запроваджено цікавий експеримент: механізована бригада стала першою в Сухопутних військах, що почала укомплектовуватися виключно професійними військовими-контрактниками. Служба юнакові прийшлася до душі, тож він, не гаючи часу, поїхав до Новограда-Волинського й уклав свій перший контракт. Як показав час, цих контрактів попереду в сержанта було чимало.
Професійна військова служба для Вадима Блищика розпочалася на посаді гранатометника. Проте командування швидко побачило його хист і перспективи, й невдовзі, коли наприкінці 2007 року на базі бригади формувався батальйон для ротації «Укрполбату», він був переведений до нього вже молодшим командиром – на посаду командира спеціального відділення.
У розірваному війною косовському краю разом із товаришами по службі Вадим здебільшого патрулював місцевість у зоні відповідальності «Укрполбату», а після проголошення незалежності Косова українські вояки охороняли суд та муніципалітет.
Патрулювали українці територію Косового, переїжджаючи з одного населеного пункту до іншого, контролюючи безпеку в них та на автошляхах. Готовуша, де більшість населення були серби, та Фірая, яка навпаки є місцем компактного проживання албанців, Драйківці, Брод та інші населені пункти. Ставлення місцевого населення до блакитних шоломів із жовто-блакитним прапорцем на одностроях було більш-менш нормальним. Щоправда, православні серби все ж ішли на контакт краще, ніж мусульмани-албанці.
Шість місяців на базі «Укрполбату» у Брезовиці. Патрулювання, охорона, перевірки громадян та їхніх транспортних засобів, забезпечення порядку в населених пунктах. Усе це потім знадобилося на сході України, коли в чотирнадцятому українські війська звільняли від російських терористів наші міста й селища.
Після Балкан миротворці відпочивали недовго, адже 30-та бригада завжди славилася напруженими темпами бойової підготовки, і її вояки й до війни, можна сказати, жили на полігонах. Того ж 2008 року на Рівненському загальновійськовому полігоні проводилися бригадні тактичні навчання з бойовою стрільбою (до речі, й сьогодні, через 13 років, бригада проходить вишкіл у тих самих місцях).
У 2009 році Вадим Блищик відправився на навчання до школи сержантів, у Десну. Вже через рік сержант Блищик брав участь у міжнародних навчаннях у Румунії. Протягом майже трьох тижнів там американські морські піхотинці тренували українських колег на полігоні Бабадаг, де проходили вишкіл навчання за миротворчою тематикою.
– Командна робота та фізо – ось на чому тоді робився наголос, – згадує штаб-сержант. – Усі завдання виконувалися групами.
2011 рік для головного сержанта взводу ознаменувався участю в дослідницькому командно-штабному навчанні «Адекватне реагування-2011». А ще Вадим встиг побувати у Львові та Німеччині. В Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного він протягом трьох місяців вивчав англійську мову, а потім протягом трьох тижнів перебував у відрядженні у німецькому місті Хохенфельц, вивчаючи досвід іноземних колег у багатонаціональному центрі бойової підготовки 7-ї армії збройних сил США в Європі. Все це було гарною школою на шляху до головного іспиту воїна – іспиту Донбасом…
Друга ротація у Косовому розпочалася для Вадима незадовго до Революції Гідності. І, перебуваючи на чужині, хлопці з «Укрполбату» жваво обговорювали події на Батьківщині, хвилювалися за її долю та долі своїх співвітчизників і тоді, коли розпочалися розстріли Майдану, і ще більше, коли спалахнув війною схід України.
Під час цієї ротації українці здебільшого не патрулювали, а несли службу на гейтах – в’їзних блокпостах на кордоні, а також на тимчасових блокпостах на дорогах. ППД був на американській базі Кемп-Бондстіл. Коли все ж патрулювали, то – як правило, на кордоні між Косовим та Сербією. При цьому в українців склалися цілком дружні стосунки з сербськими військовими – вони спілкувалися, обмінювалися шевронами тощо.
Зважаючи на те, як хлопці рвалися додому, до своїх, які боронили рідну землю й зазнавали втрат, рік на Балканах не промайнув – він тягнувся й тягнувся!.. Зрештою батальйон повернувся до Новоград-Волинського і вже за 5 днів був на Широкому Лані. Тиждень бойового злагодження, і 9 травня підрозділ зайшов до населеного пункту Містки, а згодом перебазувався до Новоайдару.
Місяць Вадим із своїми хлопцями ніс службу на блокпосту, після чого їх перекинули під Кремінну. Там сержант і дістав поранення. 12 червня відтоді стало його другим днем народження…
– О четвертій ранку ворог розпочав обстріл блокпоста, – розповідає чоловік. – Ми відстрілювалися. Та двоє дістали поранення: мій побратим – дві кулі в живіт, а я – кулю калібру 7,62 міліметра – в руку…
Вижили, на щастя, обидва. Та Вадимові куля заділа кістку, тож лікуватися довелося досить довго, кілька місяців. Коли він прибув після одужання до частини, вона вже вийшла на відновлення боєздатності до пункту постійної дислокації й, майже одразу – на полігон. У ППД головний сержант взводу отримав і свою заслужену нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
А далі були нові й нові ротації. Логвинове та бої за Дебальцеве, Троїцьке та Новотроїцьке, Тарамчук та Мар’їнка, Попасна та Новозванівка. Лише одну ротацію на схід держави сержант пропустив, адже протягом року проходив службу в управлінні ОК «Захід», сержантом-менеджером, у групі по роботі з сержантським складом. Найкращі сержанти оперативного командування у складі цієї групи займалися відбором кандидатів на сержантські посади, питаннями лідерства у військових колективах та підготовкою сержантів до навчання.
Коли ця місія була виконана, сержант повернувся до рідної бригади і продовжив службу. За її час він заочно здобув вищу освіту – став бакалавром з фізичного виховання та магістром з фізичної терапії. Що-що, а фах реабілітолога воїну та ветерану знадобиться завжди! Завдяки наявності вищої освіти та службовим успіхам і хисту сьогодні він допущений до виконання обов’язків офіцера управління батальйону, опікується технічною частиною господарства підрозділу. Недалеким є той день, коли штаб-сержант, який, ось уже майже два десятиліття проходить службу на солдатських та сержантських посадах, отримає первинне офіцерське звання. До речі, офіцером стала і дружина Вадима. Старший лейтенант Анна Романюк служить у бригаді ще з 2010 року. Спочатку була контрактницею, та згодом її, фахового психолога, призначили на офіцерську посаду. Сьогодні Анна – заступник командира мінометної батареї з морально-психологічного забезпечення.
Так і служить подружжя захисників – разом служать, разом і воюють. А сьогодні проходять вишкіл на полігоні, відточуючи свої навички та уміння.
