Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Волинянину прапорщику Володиславу — 48 років. З них шість він присвятив службі в підрозділах Державної прикордонної служби України. Довелося охороняти як східні рубежі держави у складі Донецького прикордонного загону, так і західні — служив у складі «зелених кашкетів» на Львівщині.
Утім, нині прапорщик — головний сержант піхотної роти однієї з механізованих частин ЗС України, що виконують завдання у районі проведення операції Об’єднаних сил. Зі службою у прикордонниках довелося розпрощатися через фізичні обмеження. Мовляв, ну не може вже по 40 кілометрів обходити щодня, як раніше.
Але вдома, каже Владислав, не сидів ні дня — перевівся в піхоту. І тут, за словами командування, показав себе грамотним і відповідальним воїном — сержантом, який дбає про організацію бойової служби. І з цим у підрозділі завжди зразковий порядок!
У чоловіка вдома залишилася велика родина: дружина та три доньки. Молодшій — чотири роки, середня — підліток. Ну, а найстаршій вже 26! Батько розмовляє з ними майже щодня. Звісно, коли це дозволяє поточна обстановка на передовій.
— Знаєте, напевно, найважче все ж відповідати молодшій дитині про те, коли тато може приїхати додому. Адже за останні три роки вдома я побув сукупно, може, місяців п’ять. Усе решта — на передовій. Якщо старші знають і розуміють сутність моєї роботи, то молодшій доводиться делікатно пояснювати, що ж відбувається. І те, що татко повернеться додому тільки після нашої перемоги, — говорить він. — Але мала в мене тямуща. Все розуміє. І, кладучи слухавку, завжди додає: «Слава Україні!».
