Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
При вході до Музею історії Дніпра нас зустрічає директор закладу і принагідно проводить мініекскурсію. Це Олег Репан – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпровського національного університету і ветеран російсько-української війни.
– До 2014 року я працював зі студентами, в архівах, писав книги, опублікував 56 наукових статей і дві монографії. Це те, що я люблю, і що мені цікаво, – говорить він.
За першою хвилею мобілізації старший лейтенант запасу Олег Репан потрапив до окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
– Учебка, що тривала один місяць у Черкаському, запам’яталася не лише наметовим містечком, буржуйками й нічними снігопадами, але й тим, що саме в цей період емоційна напруга була найсильнішою. Давайте відверто – страх відчували всі. Я розумів, що можу загинути, а потім подумав: кожного ранку буду дивитися в дзеркало і голитися – кого я там бачитиму, якщо не піду?
Підтримка родини – моральна опора воїна
Рідним було важко сприйняти факт відрядження до району бойових дій, каже науковець.
– Я знаю воїнів, яким доводилося казати дружинам неправду: «У нас навчання на полігоні», чи «Зараз тренуємося на Львівщині». Якщо дівчата будуть читати це інтерв’ю, я їх попрошу: підтримуйте хлопців, які ідуть на фронт, тому, що плач засмучує. Жінка може поламати чоловіка і не пустити його, але тоді вже біля неї буде зламана людина, а не чоловік.
Ветеран пригадує:
– Був момент, коли три доби майже безперервно йшов дощ. Як командир я обов’язково чергував вночі. І ти стоїш у темряві під цією зливою, але розумієш, що твоя дитина, твоя дружина, твої батьки зараз спокійно сплять у теплому ліжку. І ти чітко усвідомлюєш, що це одна з важливих підстав, чому ти тут.
Спілкування з цивільними мешканцями
Із захопленням описує пан Олег враження від комунікації з мирним населенням на шляху до фронту.
– Ми з Межової виїжджаємо на БМП і танках, я попереду в командирській машині. Перше село в Донецькій області, йдемо центральною вулицею – і це був феноменальний момент, коли люди махають прапорами, хрестять, вітають. Мій побратим Юра Омеляненко потім сів, закурив і каже: «Старлей, я таке тільки у фільмах про визволителів бачив».
Настрої людей під Покровськом були вже контрастніші: третина населення підтримувала Україну, третина була налаштована вороже, а решта проявляла байдужість. Тож довелося багато розмовляти з місцевими мешканцями.
– Я подружився з багатьма жителями Покровська – прекрасні люди, завдяки ним знав, що і де відбувається. Коли ти з людьми по-людськи, то і вони так само з тобою. Тих, хто був проти нас, потім почали «лікувати» біженці з Донецька, Слов’янська. Частину людей вони переконали.
З наближенням до передової, зауважує офіцер, страх стає меншим і ніби звичним. Дуже допомагають особистості, що знаходяться поруч – із вдячністю говорить захисник про свого командира Олексія Верхозіна, про Євгена Межевикіна, про покійного полковника Володимира Мамадалієва, про побратимів, які своїми дотепами розряджали атмосферу:
– Геніально сказав мій боєць: «Як було не піти, коли війна у наших горо́дах?»
«Подивився на шолом. Думаю, ну гаразд, вдягну…»
– У штурмі Пісків я участі не брав, мій взвод зайшов уже обороняти селище. Позиція була неподалік від «Республіки Міст» і розташувалася нижче рівня дороги, тож кулі зі стрілецької зброї до нас не діставали, проте міномети били регулярно. 27 серпня після нічного чергування я ліг поспати. Прокинувся від вибухів, вирішив подивитися, як там зенітчики на позиції. Вдягнув берці, бронежилет, і, слава Богу, на шолом подивився, думаю – вдягати, чи не вдягати? Ну гаразд, вдягну. Далі – суто моя провина – треба було до окопу швидше бігти, а я рухався підтюпцем. Сам момент поранення я не пам’ятаю. Мабуть, на якусь частку секунди вирубило. Міна розірвалася, один осколок потрапив у бік, його трохи затримала липучка, навіть ребра не поламало. Але той уламок, що влучив у шолом, викликав проблеми. Після операції тривалий час довелося ходити із підтримкою, дружина мене страхувала. Відновлювався місяці три чи більше. Після того, як визнали обмежено придатним, дослужував на ППД, готував четверту хвилю.
Усміхаючись, колишній командир опорного пункту додає: «Коли мене евакуювали, один військовий поділився враженням: «Пане старший лейтенант, Ви так красиво летіли!» Я їм хотів сказати все, що думаю».
Імперії розпадаються
Осмислює конфлікт Олег Анатолійович і з точки зору противника.
– Я не думав, що росіяни такі ідіоти. Те, що вони почали військову агресію, на мою думку, це їхня помилка. Своїм вторгненням Кремль поставив перед Україною виклик: або ми б зуміли на нього відповісти, або України не існувало б. Ми зуміли. З кров’ю, з втратами наших людей, окупацією частини території. З того, що я бачу і прогнозую, конвульсії можливі, але протягом середньострокової перспективи, 20-30 років, для історії це дуже невеликий час, Росії як такої держави, яку ми знаємо, не буде. Російська економіка величезною мірою заточена на прибутки від енергоносіїв, відповідно, всі світові тенденції показують, що ціна на них зменшуватиметься, вони будуть заміщуватися в інший спосіб, тому Росія з імперськими амбіціями більше існувати не зможе. Більш вірогідно вона розпадеться на кілька держав, де люди зможуть жити нормально, а не бути імперцями.
Нині Україна має більш сприятливу міжнародну ситуацію, ніж у 1917 році, порівнює історик, тому ці переваги слід підсилювати укріпленням обороноздатності країни.
– Я порадив би молодим людям здобути підготовку і навички військової справи. По-перше, якщо заходять регулярні війська, одна людина, якою б вона не була хороброю, нічого не зробить. Якщо ти хочеш захистити своє – маєш уміти воювати. По-друге, це підвищує шанси на виживання. Знання найпростіших піхотних речей: як упасти, як вистрелити, замаскуватися, окопатися – величезною мірою рятують життя.
Наша спільна задача – розвиток країни на всіх рівнях
– Коли мова йде про історичні процеси – мусимо мислити історичними категоріями і масштабами. Україна 30 років є державою. Під час російськоімперської та радянської окупації нам завдали суттєвих втрат. Відповідно тепер іде процес відновлення, який потрібно стимулювати різноманітними методами. Наприклад, діяльність Українського культурного фонду, який вкладає гроші в цікаві українські проєкти, українська книговидавнича діяльність, знімання українських фільмів. Причому так званих патріотичних фільмів повинна бути суттєва меншість. Це мають бути звичайні детективи, комедії, фантастика, любовні речі – тобто те, що творить загальнокультурний контекст.
З колегами Олег Анатолійович подає приклад завзятої і самовідданої праці у сфері, до якої має хист і ентузіазм:
– Завдяки Дніпровській міській раді ми розвиваємо сучасний Музей історії Дніпра. Людина в межах інтерактивного українського культурного простору взаємодіє з предметами, бачить цікаві мультимедійні рішення. Ми комплексно говоримо про історію нашого міста і його людей, починаючи з козацької доби.
Оцінюючи процеси розвитку держави, доцент оптимістично підсумовує:
– Україна на абсолютно правильному шляху!
