Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Понад 80 років тому, 23 серпня 1939 року, два ворожі тоталітарні режими — Німеччина і Радянський Союз — уклали Договір про ненапад, відомий також як Пакт Молотова-Ріббентропа (за прізвищами підписантів). У таємному додатку до угоди сторони домовилися про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Цей договір став прологом до Другої світової війни, яка почалася за тиждень після його підписання: 1 вересня 1939 року фашистські війська напали на Польщу, а 17 вересня — радянські розпочали «визволення українців та білорусів з-під влади польських панів та буржуазії». Саме ситуативний союз Москви та Берліна задля задоволення власних геополітичних апетитів дав поштовх до початку воєнних дій, а водночас і до актуалізації українського питання в Європі.
«Медовий місяць» Берліна та Москви. Дипломатія за лаштунками
Центральною, якщо не сказати визначальною подією, яка і призвела до розв’язання Другої світової війни в Європі, стало створення союзу між Третім Рейхом і Радянським Союзом влітку 1939-го. Здавалося б: обидві тоталітарні країни з протиборчими ідеологіями не могли об’єднатися, проте досвід 80-річної давнини стверджує зворотне. Аналізуючи тогочасні карколомні події, варто не забувати про міжнародну панораму, де й визначалася доля Версальсько-Вашингтонського світопорядку, який невпинно змінювали похмурі перспективи війни.
Наприкінці 1930-х світ становили переважно колоніальні імперій, де головну скрипку грали Велика Британія та Франція — творці нової системи міжнародних відносин після Першої світової. Гарантом світової безпеки мала стати Ліга Націй, яка, зрештою, виявилася кволою інституцією у протидії агресорам. Десь осторонь були США з незначною імперією (Куба, Пуерто-Рико, Гаваї, Філіппіни), які, втілюючи ідеї ізоляціонізму, не втручались у європейські справи і просували власні інтереси в Латинській Америці.
Але були й держави, м’яко кажучи, незадоволені порядками, встановленими у Версалі 1919-го. Це насамперед Німеччина, позбавлена армії та територій. Коли до влади 1933-го прийшли нацисти на чолі з Адольфом Гітлером, то на хвилі реваншу почали порушувати заборони, які встановили переможці в Першій світовій війні. Поступово відновилася економіка. Її миттєво перепрофілювали на військові рейки, і Берлін почав вимагати від Лондона та Парижа територіальних претензій до сусідніх держав, зокрема Чехословаччини. Іншою державою, яка прагнула реваншу за приниження від результатів Першої світової, була фашистська Італія, обділена союзниками по Антанті. Офіційний Рим у міжвоєнний період бачив себе як мінімум володарем Середземномор’я та впливовою колоніальною потугою в Африці. Була й неєвропейська держава зі значними імперськими амбіціями, що вміло опанувала західні технології, — мілітаристська Японія. Усі три випадки демонстрували прагнення реваншу за забрані/неотримані території, чим і створювався колоніальний фундамент для боротьби за «місце під сонцем».
Підписання торговельної угоди стало відправною точкою до створення ситуативного союзу ідеологічних ворогів
За такої геополітичної ситуації в досить незручному становищі опинився Радянський Союз, де марили «експортом соціалістичної революції», однак зовнішня політика в 1930-х залишалася загалом прозахідною. Радянський нарком закордонних справ Максим Літвінов лобіював створення колективної системи безпеки в Європі, яка передбачала укладання багатосторонньої угоди. Гарантами суверенітету держав Східної Європи мали виступити, поряд із Москвою, Лондон та Париж. Щоправда, Мюнхенські події 1938-го, коли Захід віддав Чехословаччину на поталу Гітлерові, що було прикладом політики «умиротворення агресора», змусили Кремль активізувати розмови з Берліном щодо підписання нової торговельної угоди.
Довідково «Підготовка до німецько-радянського пакту йшла ще з 1938 року. Тоді Радянський Союз опинився в міжнародній ізоляції. Побачивши після Мюнхенської змови, що Британія та Франція потурають територіальним претензіям Німеччини, СРСР вирішив піти на контакти з Німеччиною. Почалося все з пожвавлення торговельних зв’язків. Заради цього в жовтні-листопаді 1938 року представники економічного відділу німецької МЗС починають розмови з радянськими представниками у Берліні». Німці пропонували надати кредит Радянському Союзу, озвучувалася сума 200 мільйонів рейхсмарок, із яких 150 мільйонів Радянський Союз мав погасити різною сировиною. Це і стало відправною точкою до створення ситуативного союзу ідеологічних ворогів. Німеччині потрібні були радянські ресурси, щоб успішно вести війну, а Радянському Союзу — дипломатична підтримка для майбутньої експансії у Східній Європі.
Навесні 1939 року економічні питання фактично замінили політичні. Задля покращення відносин із Німеччиною у Москві 3 травня усунули головного дипломата Максима Літвінова, який виступав за колективну безпеку, тобто багатосторонні угоди із західними державами. Його місце посів керівник радянського уряду В’ячеслав Молотов, фактично маріонетка Сталіна без власної дипломатичної візії. Усього десять зустрічей на найвищому рівні відбулося протягом квітня-серпня 1939 року. Німці та червоні зондували можливість створити союз між собою.
Кардинальний розворот свого зовнішньополітичного курсу Кремль зробив 21 серпня, відверто саботуючи переговори з військовими делегаціями Великої Британії та Франції. Натомість, схваливши пропозицію, яку Гітлер у телеграмі висловив Сталіну, підписали пакт про ненапад. Так «Німеччина поверталася до політичної лінії, яка впродовж століть була корисною для обох держав».
Щоб підписати документ із більшовиками, головний нацистський дипломат Іоахім Ріббентроп особисто прилетів до Москви, де «перебував у середовищі своїх товаришів по партії». Підписання пакту про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною разом із секретними протоколами проти ночі 24 серпня 1939-го вирішило долю Східної Європи, яка була поділена на сфери впливу. Радянський Союз мав панувати на території Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної України, Західної Білорусі, а також виявив інтерес до Бессарабії. Натомість німцям дісталася суто польська територія та Литва. Згодом Литва перейшла у сферу радянського впливу. Підписанням пакту Гітлер прагнув апетитними територіальними обіцянками заманити Сталіна стати співучасником злочинів нацистських експансіоністів — що, власне, і сталося!
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року з провокаційного нападу на німецьку радіостанцію в прикордонному містечку Гляйвіц, який влаштували самі гітлерівці в уніформі польських військовослужбовців. Німецька преса тут же повідомила про «нічим не спровоковану» агресію Польщі на Третій Рейх. За вісім днів до цього, 22 серпня, на закритій конференції з керівниками своїх служб у Оберзальцбергу в довгому плутаному монолозі Гітлер, зокрема, сказав, що настав час розв’язати протиріччя з Польщею шляхом війни і випробувати нову військову машину рейху: «Сталін і я — єдині, хто дивиться в майбутнє. Тому я потисну Сталіну руку в найближчі тижні на спільному німецько-російському кордоні…»
Наступного дня після цієї конференції в Москві у присутності Сталіна був підписаний пакт Молотова — Ріббентропа з таємним протоколом, яким визначалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі і, зокрема, поділ між ними Польщі.
«Визвольні походи» паліїв війни
Коли нацистська Німеччина напала на Польщу вранці 1 вересня 1939 року, на Львів впали перші бомби. Від того авіанальоту загинуло 83 особи — цим і розпочалася для українців воєнна катастрофа, що поглине людство на декілька наступних років.
На території східних кресів були дислоковані полки «Здолбунів», «Сарни», «Чортків», Корпусу охорони порядку, польського аналогу цивільної оборони. Всього особовий склад прикордонних формувань налічував 12 тисяч осіб — переважно резервістів. Армійські частини були розташовані у Львові, а саме 6-й корпус генерала Владислава Лянгнера, та на румунському плацдармі —армія «Карпати». Польські війська загальною чисельністю 350 тисяч осіб на Галичині не мали кількісної переваги над радянськими, були погано навченими — та й загалом вище військове командування на чолі з маршалом Едуардом Ридз-Смігли не очікувало ведення війни на два фронти в разі нападу ще СРСР!
Велика Британія і Франція як гаранти польського суверенітету оголосили війну Німеччині лише за два дні після нацистської інвазії — 3 вересня. Того ж дня міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп звернувся до Сталіна з проханням вступити у війну, щоправда, останній не поспішав.
Розпочавши загарбання Польщі із заходу, німці сподівалися на те, що їхні союзники в Москві мали б невдовзі до них доєднатися зі сходу. Але в Кремлі зволікали, вважаючи наступ Червоної армії можливим лише після того, як Вермахт захопить Варшаву. До того ж треба було вигадати якусь причину агресивних дій проти Польщі, що не кидала б тіні на СРСР як палія війни. Тут як ніколи зручною виявилася риторика про «возз’єднання західноукраїнських та західнобілоруських земель, що перебували під гнітом панської Польщі». За таких умов вступ Червоної армії на територію польської держави мав вигляд «визвольного походу», а не збройної агресії з порушенням норм міжнародного права.
Для нападу на східні частини Польської держави 11 вересня 1939 року утворили Український фронт на чолі із Семеном Тимошенком. І того ж дня розпочалася передислокація частин Київського особливого військового округу до західного кордону СРСР. Тоді наказали затримати ще на місяць звільнення в запас червоноармійців-строковиків (310 тисяч осіб), які проходили службу в прикордонних округах. Утім, підготовка до наступу виявилася вкрай поспішною: виникали проблеми в комунікації та координації дій. Загалом напередодні наступу 17 вересня Український фронт налічував 28 стрілецьких, 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових і 2 моторизованих бригад із загальним особовим складом 800 тисяч осіб. Усе було напоготові для загарбання нових земель.
Викликавши проти ночі 17 вересня 1939 року польського посла в Москві Вацлава Гжибовського, заступник наркома закордонних справ Володимир Потьомкін зачитав ноту, де було вказано, що «Польський уряд розпався і не виявляє ознак існування. Тим самим припинили дію договори, які були укладені між СРСР і Польщею». Звісно, посол відмовився прийняти документ із подібними формулюваннями, проте о 4 годині ранку 17 вересня частини Радянської армії перетнули державний кордон із Польщею.
Польське вище командування, яке сподівалося на «румунський плацдарм» як основу для контрнаступу проти німців, після радянської агресії ухвалило рішення евакуювати свої війська до сусідніх країн — Угорщини, Румунії. Друга Річ Посполита як держава припинила своє існування. Істотних збройних сутичок між радянськими та польськими військами не було, адже польські командири видавали накази не чинити опору Червоній армії, що займала основні міста (Володимир-Волинський, Дубно, Ковель, Луцьк, Львів, Станіслав) майже без втрат. Хоча в деяких місцевостях, зокрема під Шацьком та Самбором, радянські війська зустріли рішучий опір поляків.
Апогеєм симбіозу Третього Рейху та СРСР став спільний парад 22 вересня 1939 року в Бресті
Водночас слід згадати й низький рівень бойової підготовки солдатів-резервістів Червоної армії — ваду, яка проявилася ще під час фінської кампанії 1939–1940 років. 20 вересня радянські війська вже були під Львовом, який перебував у німецькій облозі. Тоді розпочалися переговори, щоб, по-перше, поляки склали зброю, а, по-друге, щоб передали місто Червоній армії, що і сталося вранці 22 вересня. Символом військово-політичного симбіозу Третього Рейху та СРСР став спільний парад 22 вересня 1939 року в Бресті, який приймали комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан. Не мине і двох років, як колишні «товариші по зброї» воюватимуть один проти одного.
У вже згадуваному кількагодинному виступі Гітлера на таємній конференції 22 серпня були, за спогадами різних її учасників, такі слова: «Після смерті Сталіна ми розіб’ємо Радянський Союз… Будьте тверді. Будьте безжалісні».
За підрахунками історика Андрія Руккаса, загальна кількість втрат Червоної армії за вересневу кампанію становила 1100 вбитими та 3900 пораненими. Місцеве населення сприймало «визволителів» з Москви достатньо прохолодно, хоча були надії на краще. Радянська пропагандистська машина на повну використовувала міць висвітлення бойових подій у медіях. Плакати із зображенням селянина та червоноармійця в міцних обіймах вже стали хрестоматійним прикладом промивання мізків задля просування ідеологем радянського імперіалізму.
Захопивши нові території, радянська влада розпочала політику українізації, проте згодом до цього доєдналися репресії та депортації проти місцевих політичних партій та духовенства. Спершу треба було створити плацдарм для політичної гегемонії компартії, а потім уже мали настати економічні перетворення — колективізація на селі та націоналізація підприємств. Утім, за бойовими діями сусідів-агресорів лишалося в тіні прагнення українців до незалежності, які ще пам’ятали часи відродження українства у 1917–1921 роках.
Єгор Брайлян, історик, співавтор книги «Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941», Локальна історія
