Важливу роль відіграла також змога обрати посаду — рекрутери бригади запропонували чоловіку вибір з низки вакантних посад і він обрав посаду оператора НРК….
Сьогодні виповнюється вже сьома річниця від офіційного початку Антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях
– Якщо не зупинити цю пошесть, вона доповзе до порогу нашого дому!– це слова прапорщика Валентина, який разом із побратимами-піхотинцями наразі обороняє Луганщину.
Сьогодні виповнюється вже сьома річниця від офіційного початку Антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях. Один із воїнів українського війська ділиться спогадами та емоціями, які переживав у той час.
– У мене вся родина військова, – розповідає Валентин. – У перший рік війни до добробату пішов мій батько, адже до лав війська його вже не брали за віком. Мій брат, офіцер-десантник, у перші місяці був важко поранений. Друзі, знайомі з мого рідного міста на Волині йшли добровольцями, або були призвані за мобілізацією. Хіба можна було тоді залишатися відсиджуватись дома?! Ні! Такого забезпечення, як нині, на початку війни військо не мало, то допомагали хто чим міг: збирали гроші й купували шоломи та бронежилети, споряджали волонтерів із речами та технічною допомогою. Усі відчували тривогу і розуміли, що армія – надія країни!
А ще, стверджує піхотинець, особливою мотивацією бити ворога і гнати його з нашої землі – це та найвища жертва, яку принесли заради звільнення українських земель Донеччини, Луганщини тисячі чоловіків та жінок за ці роки.
– Біль від втрати відомих і невідомих тобі побратимів і посестер спонукає якнайкраще виконувати свою роботу, – говорить Валентин. – Бо як інакше ти вшануєш їхній подвиг та їхню пам’ять?! Тільки продовженням того, що вони робили й чим жили!
За роки, які Валентин служить у лавах однієї з механізованих бригад, він здобув, з його слів, найкращих друзів. Уважає, що колектив підрозділу – найкращі люди, з якими його зводила доля.
– У нас командир молодий, але дуже досвідчений. Із тих офіцерів, що буквально «виросли» і змужніли на цій війні. З ним і в вогонь, і у воду не страшно! – каже Валентин. – Та й решта людей вже як друга родина!
До слова, згадуючи про родину, чоловік хвалиться, що «військова кісточка» у сім’ї через нього передалась і до наступних поколінь. Адже його син, якому незабаром виповниться вісімнадцять, уже точно визначився, що буде вступати до військового коледжу. Хоче стати професійним сержантом, як батько. А молодша донька також подумує про те, аби після завершення школи вступати в один із військових вишів країни.
Фото автора
