Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Крім фізичної й реабілітаційної медицини, фізичної терапії та ерготерапії, у Військово-медичному клінічному лікувально-реабілітаційному центрі, що в Ірпені, запровадили й біопсихосоціальну модель допомоги.
Коли пацієнт допомагає психологові
— Цей підхід визначає людину як цілісний організм, у якому біологічні, психологічні й соціальні чинники перебувають у взаємозв’язку, — говорить психолог старший лейтенант Тетяна Тарнавська. — А здоров’я пацієнта й надання йому допомоги залежить від кожного із чинників. Усі, хто направляється до нас на реабілітацію, обов’язково відвідують психолога та проходять спеціальне тестування на виявлення посттравматичного стресового розладу. За результатами тестування та співбесіди й будуємо свою роботу з пораненими бійцями.
За словами Тетяни Анатоліївни, фахівці реабілітаційного центру застосовують у своїй роботі ще один напрям психотерапії — когнітивно-поведінковий.
— Він базується на стосунках партнерської співпраці між пацієнтом і психологом, — пояснює пані Тарнавська. — У процесі спілкування та дослідження наявних проблем вибудовується спільне розуміння проблеми, формулюються цілі та йде робота над їх досягненням. Це передбачає активну участь самого пацієнта, виконання ним домашніх завдань, орієнтацію на те, щоб зрештою змогти бути собі самому «психотерапевтом».
Утім, Тетяна Анатоліївна погоджується, що хоча спілкування психолога і пораненого, який прибув на реабілітацію, річ необхідна, але не всім потрібна допомога. Трапляється так, що життєвий досвід військовослужбовця, його мотивація до повного відновлення після поранення й повернення до активного життя стає тим стрижнем, який допомагає долати будь-які перешкоди.
«У госпітальних палатах зрозумів, що без армії вже не зможу»
Унаслідок мінно-вибухового поранення командир саперної роти старший лейтенант Руслан Макогон втратив обидві нижні кінцівки нижче колін.
— Коли це трапилось, я навіть собі з гіркотою промовив: «Ну ось і дослужився ти, Руслане…», і додав перчене слівце, — розповідає офіцер. – Завдяки дівчатам бойовим медикам, які оперативно взялись за мене, багато крові не втратив. Коли повернусь у бригаду, розшукаю їх та обов’язково подякую за допомогу.
— Плануєш повернутися? — запитую свого співрозмовника.
— Спочатку такої думки не було, — каже Руслан. — Але з часом у госпітальних палатах зрозумів, що без армії вже не зможу, прикипів. Та й прикладів є чимало, коли офіцери на протезах успішно виконують свої обов’язки. Чим я гірше? Тим паче, що мої підлеглі пишуть, телефонують, що чекають на мене. Та й дівчина моя, яка всіляко підтримує мене, теж служить поруч.
— Рішення молодого офіцера щодо продовження служби після реабілітації не є якоюсь несподіванкою, — коментує бажання пораненого Тетяна Тарнавська. — По-перше, людина любить свою професію, по-друге, його цінують і поважають у підрозділі. Це саме ці чинники мотивують, незважаючи на поранення, продовжити службу. Наше, психологів, завдання підсилити їх. Коли я спілкуюсь з ампутантами, то нерідко наводжу приклад одного з моїх пацієнтів — Дмитра Котова, який на протезах підкорив Говерлу. А взагалі 80 відсотків поранених військових, які пройшли у нас реабілітацію, бажають продовжити армійську службу.
«Найбільше я боюсь відчути співчуття до себе»
На початку своєї офіцерської служби ліву кінцівку внаслідок бойової травми втратив командир танкової роти бригади морпіхів лейтенант Сергій Скоробогатько. Переніс кілька складних оперативних втручань, в результаті яких стегнова кістка була повністю ампутована. Лікарі були обережні щодо стану молодого офіцера та прогнозували пересування на милицях приблизно через пів року. Але Сергій зробив перші кроки вже через два місяці лікування. А коли в його палату прибули нові поранені, став для них «позаштатним психологом».
— Помітив, що один із хлопців був дуже пригніченим, малоговірким і замкнутим, — розповідає Сергій. — Кажу новачку, що на відміну від мене, йому «пощастило» більше, адже є кукса і під час протезування не буде проблем. Розповів свою історію, порадив менше думати про те, що сталося, а будувати плани на майбутнє. Навіть допоміг йому теж зробити перші кроки.
Слухаю розповідь ще зовсім юного лейтенанта, в очах якого ані жодного натяку на неприхильність долі або відсутність везіння й відверто пишаюсь зустріччю та знайомством з ним. Натомість молоде обличчя випромінює неймовірну силу характеру й віру у свої можливості.
— З нетерпінням очікую той час, коли можливим буде протезування, аби згодом повернутися на службу, — поділився планами наприкінці розмови Сергій Скоробогатько. — Знаю, що воно буде складне, що зійде не один піт, доки я навчусь ходити самостійно, але я готовий до випробувань. Єдине чого найбільше боюся, це відчути співчуття до себе…
