Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
У 2014-му тоді двадцятирічна Іванна Чабанюк, студентка медінституту ледь умовила керівництво навчального закладу відпустити її… на війну — рятувати поранених. Медиком-добровольцем поверталася на Донбас і після випуску. Нині у неї знову — передова. Не на охопленому вогнем Сході України — у столичній поліклініці, де рятують хворих на COVID-19.
— Ніколи не забуду, як привозили перших інфікованих. Рання весна 2020-го. Відділення нашої клініки наскрізь просякнуте їдким запахом дезінфекторів. Моторошні захисні костюми, нестерпні маски… Витримати фізично відсутність вільного доступу до повітря було дуже складно. Усе нагадувало документальні кадри про Чорнобильську катастрофу чи хорор-фільми про апокаліпсис. Паніки додавали інформаційні повідомлення про кількість інфікованих і померлих у світі. Ці вкиди про гіперздатність вірусу проникати навіть через каналізацію, через дотик, подих, погляд… лякали не лише пацієнтів, а й медиків. Бо не розуміли, що буде далі, адже ні ліків, ні вакцин від цього вірусу тоді не існувало… — розповідає Іванна Чабанюк.
Лікар пригадує, найгірше почувалася, коли її буквально ловили за руку і з надією в голосі запитували: «Лікарю, я ж не помру?..». Попри хвилювання, мусила завжди зберігати спокій: «Ні! Ми не дозволимо!». Бо переконана — віра в успіх і спокій точно допомагають пацієнтам одужати.
Тоді були довгі дні локдауну, постійні чергування в лікарні, моніторинг ситуації в Україні і світі, і нові… нові пацієнти.
— Бути медиком — робота не з легких. Адже вона триває невпинно. На твоїх плечах відповідальність за кожного, сподівання всіх його близьких людей. Отже, неважливо це день, чи ніч, чи втомлений ти, чи вдалося хоч трішки поспати — цілодобова готовність до роботи, ретельність, пильність, щоб не пропустити навіть найменшого симптому — ось про що думаєш насамперед, — каже Іванна.
І додає, що попри ще й досі напружену ситуацію з небезпечним вірусом, нині працювати їй та її колегам значно легше. Успішні історії одужання, велика кількість інформації про вірус розвінчують міфи та приборкують паніку…
Дивлячись в очі зовні витонченої і ніжної, але не за роками мудрої дівчини, розумієш, що всередині вона — справжній воїн. Іванна Чабанюк пройшла важкий вишкіл фронтом, бачила справжні бої, відчула радість неймовірного порятунку, одужання і важкий біль через неврятовані життя. Тож нині каже, що будь-які випробування їй до снаги.
Але чому тоді, такою юною, поїхала на війну і що там їй випало пережити, дівчина пам’ятає в подробицях, наче то було вчора…
Вересень 2014-го, позиція «Виноградник» поблизу ДАПу.
О четвертій годині ранку рацією передали: «Трьохсоті. „Виноградник“. Виїжджайте». За лічені хвилини бригада медиків разом зі студенткою 6-го курсу медичного інституту Іванною Чабанюк уже мчали туди.
Поранених було багато. Присвічуючи ліхтариками, медики кинулись до роботи. Раптом хрипкий, але до болю знайомий голос із напівтемряви: «Дівчинко, що ти тут робиш? Я ж тобі казав не їхати на передову…»
Це був він, добрий знайомий Іванни, земляк із Франківщини, ледве притомний, дуже посічений осколками, але, як завжди, стриманий і мужній. Мимоволі згадала, як їхала з ним з Івано-Франківська до Києва. Вона — на курси з тактичної медицини, щоб потім поїхати в район АТО, а він — одразу на передову. Дорогою сперечалися. Він запевняв, що двадцятирічній тендітній дівчині нема чого робити на війні, тож коли побачить її на передовій, відправить додому першим же рейсом.
А наразі вона відправляла його в тил. Ні, не додому, а важкопораненого в госпіталь. Він гірко посміхався, слухняно дозволяв обробляти та перемотувати рани й навіть не здогадувався, що він її перший пацієнт у районі АТО…
На Донбас Іванна поїхала, умовивши керівництво інституту відпустити її. Відтоді більше ніж пів року дівчина тільки те й робила, що обробляла рани, перев’язувала. Вона навіть якось оперувала бійця просто в підвалі під світлом ручного ліхтаря. Додому з передової поверталася що два місяці тільки на тиждень, аби скласти «хвости» в інституті в Тернополі та на день-два — відвідати рідних на Закарпатті. А коли успішно склала державні іспити, на канікули поїхала знову на передову!
Для медиків стало звичним витягувати поранених просто з-під вогню, проскакувати машиною поміж вибухами. Але їм щастило. Відкривати вогонь по машині з червоним хрестом для бойовиків — звична річ. Елементарної гідності або людяності терористи не мають.
…Руки останнього пацієнта перед закінченням її бойової епопеї (нині Іванна вчиться в інтернатурі) дівчина пам’ятає й досі. Тоді понад вісім годин її бригада відчайдушно шукала пораненого розвідника, який підірвався на розтяжці. Пам’ятає, як витягували його з-під уламків, дорогу до госпіталю, коли звичні 20 хвилин здалися їй цілою вічністю. Добре розуміючи, що поранення бійця несумісні з життям, Іванна щосили стримувала сльози, підбадьорювала, тримала його за руку. Він, зовсім молодий хлопець із небесними очима, розповідав їй про свою сім’ю, про вибух під час повернення із завдання. Після того як спрацювала розтяжка, розвідник зрозумів: зараз буде обстріл. Тому втискався в землю, намагаючись захиститися. Та все-таки його добряче зачепило. Як міг, сам зробив перев’язки, щоб зупинити кровотечу, передав по рації своїм про поранення й чекав. Знав, що побратими його не покинуть. Так він протримався понад вісім годин. А щоб не заснути й не знепритомніти на підмерзлій землі, думав про свій дім. До госпіталю бійця довезли вже ледь живим. Уранці Іванна дізналася, що його не стало: медики були безсилі…
Вона ковтала сльози й збиралася в дорогу. Її чекала інтернатура та кваліфікація лікаря. Дівчина поїхала, залишивши на Донбасі частинку свого серця. А із собою прихопила тільки зошит, у який записувала прізвища всіх своїх пацієнтів. Це був уже другий її такий щоденник, перший згорів під час обстрілу. Тому й берегла його Іванка як зіницю ока. Там усі її хлопці — і поранені, і застуджені. Їх усіх вона лікувала, когось перев’язувала, когось змушувала ковтати пігулки, поїла гарячим чаєм і примушувала обмотувати шию теплим шарфом. Іванна часто розгортає свою книгу пацієнтів, і в пам’яті спливають картинки. Дівчина пам’ятає, як бійці раділи, коли медики приїжджали до них на позицію, але не для того, щоб забрати поранених, а просто в гості. Усміхається, пригадуючи, як жартували, коли просила вигадати їй позивний. «Іванка з позивним “Іванка”», — на тому й зійшлися…
Кожного пацієнта вона знає на ім’я, пам’ятає в обличчя. Вони не стали для неї звичайними цифрами зі статистики. Саме тому ще студенткою медінституту Іванну Чабанюк було нагороджено орденом «Народний Герой України». Після закінчення інтернатури Іванна знову поїхала на Схід держави. Поки там бійцям була потрібна її допомога, вона не хотіла сидіти в кабінетах. Тож обрала Луганський напрямок, щоб допомагати пораненим в районі Світлодарської дуги, де на той час ситуація була найважчою.
Там у Іванни з’явився новий щоденник, нові спогади, нові обличчя й імена. А от останній запис у своєму старому зошиті дівчина так і не наважилася зробити. Поранений боєць із небесними очима так і залишився пораненим, який неодмінно видужає й піде знову захищати свою країну…
