Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
За її плечима складні випробування інтернатом, військовою службою, три вищі освіти, навчання і стажування в Польському сеймі, перемога на виборах мера Рави Руської, але найвизначальніше, що, на її думку, сформувало характер — навчання у військовому виші та служба як кадрового офіцера у віддаленому гарнізоні. Тож не дивно, що розвиток українського війська та соціальний захист військовослужбовців для неї — питання особисте.
Зовні тендітна, за характером вольова Ірина Верещук очолює один із надважливих напрямків у Комітеті з питань безпеки, оборони і розвідки Верховної Ради України. До її думки прислухаються, з нею радяться, дискутують, погоджуються чи опозиціонують, але ніколи не залишаються байдужими. Бо вона із тих, хто відверто може говорити про те, про що більшість парламентарів навряд чи коли-небудь зважився б. І мова не про огульну критику чиїхось дій чи бездіяльності, мова про відвертість, досвід, жагу змін на краще і щоденну працю заради них.
Про навчання у військовому інституті, півторарічне стажування в Польщі, політичний бекграунд, нинішню законотворчість, реформи у сфері оборони та багато іншого розмовляємо з Іриною Верещук.
Я постріляла, кинула гранату і зрозуміла — хочу бути військовою
— Пані Ірино, Ви завжди згадуєте навчання у військовому виші у контексті визначального чинника, який сформував характер і життєві цінності. Але чому обрали саме військовий виш, коли батьки бачили Вас у більш «жіночній» професії?
— Батьки були не те, щоб проти, вони були дуже далекі від армії. Як правило, у військо йдуть за прикладом своїх батьків. У мене такого не було. Але, скажу щиро, військовою справою я захопилася ще в 11-му класі. Наші хлопці з класу якраз збиралися на Яворівський полігон з учителем ДПЮ, і я попросилася з ними. Мене взяли, бо я була дівчина досить лідерського типу. Там я постріляла, кинула гранату і зрозуміла — хочу бути військовою. Як зараз пам’ятаю, вчитель — Віктор Петрович Білих, офіцер у запасі, викликав батька і сказав: «Було б дуже добре, якби вона пішла у військовий виш. Це її».
Батько був шокований, бо ми після школи готувалися вступати до університету імені Франка на юридичний факультет. Я дуже добре вчилася, була старостою класу, і мене рекомендував директор школи. Але я таки вступила до львівського військового вишу.
— Вирішували Вашу долю на сімейній нараді?
— Я з простої сім’ї, тож до цього питання батьки підходили більш практично і прагматично. Це були 90-ті. Моя старша сестра саме закінчувала Львівську політехніку і не могла знайти роботи. Тобто жінці було дуже важко знайти перше місце роботи за спеціальністю, попри те, що вона здобула досить складний фах хіміка-технолога. Отже, батьки виходили з того, що в армії без шматка хліба я не залишуся: нагодують, форму дадуть, вчитись буду. Я ж хотіла бути першою жінкою-генералом. І тоді не мала сумніву, що досягну своєї мети.
Нас зібрали всіх на плацу і сказали: «Всі, у кого золота медаль, — два кроки вперед!». Вийшли майже всі
— Але ж довелося конкурувати з хлопцями, так би мовити, на їхньому полі. Нормативи з фізпідготовки, форма, берці, муштра і навчання. Складно було?
— Я більше скажу, важко було до вишу навіть вступити. У нас був величезний конкурс. На одне місце десь 15 осіб. Висока мотивація — 90-ті роки. І я пам’ятаю, яка була горда, що в мене золота медаль. Нас зібрали всіх на плацу Львівської політехніки і сказали: «Всі, у кого золота медаль, — два кроки вперед!». Я думаю: «Ось — моя хвилинка слави. Зараз вийду і всі побачать, що я з золотою медаллю закінчила школу» (усміхається). І яким було моє здивування, коли вперед вийшли майже всі. Тобто рівень підготовки людей, які вступали за спеціальністю «Військовий переклад та міжнародна інформація» був насправді високим. Вступали і спортсмени, і активісти, і золоті медалісти, тож та змагальність, конкурентність зберігалися впродовж навчання. Мусили бути найкращими. Нам казали: «Ви — військова еліта, і готуйте себе бути елітою!».
— А нормативи з фізпідготовки?
— У нас було на 1700 хлопців всього до 100 дівчат. На нашому курсі — 10, але закінчило виш тільки 9. Звичайно, що ми не могли виконати такі нормативи, які виконували чоловіки. Але і ті, що були для дівчат, потребували високої фізичної підготовки.
Деякі викладачі вважали, що перебування дівчат у військовому виші є недоречним
— Дівчата мали якісь преференції, послаблення завдяки тому, що їх було мало?
— Я вам скажу — навпаки. Були деякі викладачі, які вважали, що наше навчання у військовому виші є недоречним. Особливо ті, хто пройшов школу Афганістану. Зрозуміло, що вони мали свою думку. Було і міцне слівце… Ну, це процес. Тим паче, військова розвідка. Деякі з них казали так: «Психологічна, радіоелектронна боротьба, РЕВ та РЕБ — це для вас. Решта завдань мають робити тільки мужчини». Тепер уже дещо вирівнявся баланс. Я дуже задоволена тим, як жінки торують собі шлях, ще й законодавство це дозволяє. Наприклад, зняли обмеження на певні професії, які можуть здобувати дівчата. У нас вже є танкістки, артилеристки, що в мої роки було немислимо.
Навчили водити і БМП
— До речі, програма загальної військової підготовки офіцерів передбачала освоєння бойових машин піхоти чи танків. Ви були за штурвалом БМП?
— Це було обов’язково. Дисципліна називалася, якщо я правильно пам’ятаю, — військова бронетехніка. І я освоїла фах механіка-водія БМП.
— А як щодо танка?
— Була й обкатка танком під час курсу молодого бійця (усміхається). Минуло вже понад 20 років. Але я досі пам’ятаю КМБ. І це були перші мої спогади. Забігаєш у траншею, на тебе їде танк — кидаєш гранату… Це було так емоційно! Я вважаю, що це дуже правильні кроки, які формували особистість.
У нас були нормативи, і ніхто нікого не питав
— А стрілецьку зброю приборкали?
— Ми стріляли з багатьох видів зброї: пістолета, автомата, навіть з гранатомета. Звісно, що жіночі руки і автомат Калашникова — це поняття дещо несумісні, але в нас були нормативи, і ніхто нікого не питав. Виїжджали і на зимові стрільби. Уночі. Досі пам’ятаю ці сніги і ночівлю в наметах на Яворівському полігоні…
— Щодо нормативів не провалювалися?
— Ні. В мене червоний диплом.
Коли я побачила домашню їжу — мама розплакалась: «Ти куди дитину віддав? Вона яйце зі шкаралупою їсть!»
— Під час посиленого гарту на КМБ ще вчора домашні діти перетворюються на справжніх курсантів. Але момент, коли приїжджають батьки, все-таки незабутній. Як Ви чекали відвідувачів з дому?
— Ніколи не забуду цього моменту (усміхається). Для мене досі це так живо. Отже, був 1997 рік. Полігон неподалік населеного пункту Старичі. Два місяці курсу молодого бійця. Перші стройові огляди, перші тривоги, перші марш-кидки…
Ми завжди були в повній викладці з підсумками, рюкзаками, саперною лопаткою — це все разом важило десь 16 кг. Спека нестерпна, аж асфальт під нами прогинається, на ногах мозолі — біжимо з останніх сил. Бо не хочеш пасти задніх, а важко лідерство утримувати, тому що є сильніші за тебе. Ніколи не забуду цього постійного бажання спати і їсти. Бо ми до такого режиму не звикли.
Пам’ятаю, що тоді так зухвало сказала батькам, щоб не приїжджали в перший тиждень на вихідні. Мовляв, я — Солдат Джейн, собі раду дам. А два тижні потому бігла до них з усіх сил.
Коли вперше приїхали батьки, і мені це сказали: «Курсант Луцик, у вас є дві години звільнення». (Тобто за цей час треба було добігти півтора кілометра до КПП і потім повернутися назад). Це, напевно, був найшвидший шлях, який я подолала у своєму житті. Коли я побачила їжу домашню — мама розплакалась, сказала татові: «Ти куди дитину віддав? Вона яйце з шкаралупою їсть!». Ну тоді це був процес адаптації, але я пам’ятаю це дуже яскраво. Потім сформувалися навички, наприклад, могла стоячи спати «на тумбочці» — днювальним у наряді по роті (усміхається).
— А як було влітку змінити босоніжки на берці? Намотували портянки чи вже тоді були шкарпетки?
— Це було шоком. На щастя, у нас вже були берці і шкарпетки, власне тим ми відрізнялись від хлопців. Бо вони ще носили портянки. Але однак мали страшенні мозолі, і не тільки я, а й усі мої коліжанки. До речі, Львівський військовий інститут — єдиний виш, куди ми досі приїжджаємо кожних 5 років. Бо це такі спогади, які нічим не стерти. Багато з наших уже полковники, з’їжджаємося з усієї України. Завжди згадуємо, як мріяли про те, коли нарешті буде випуск. А коли цей день настав — усі плакали.
— З приводу коліжанок. Є серед них жінки-генерали?
— Ні, але дві мої коліжанки вже полковники. Я з ними спілкуюсь і таким чином знаю ситуацію з перших вуст. У мене вдома є курсант — чоловіка син, який закінчує Одеську академію цього року і їде служити в одну з бригад на Закарпаття.
— А присягу свою пам’ятаєте?
— Звичайно! Ми настільки готувались до цієї присяги, як потім і до 24 серпня. Як ви знаєте, це — стройова обов’язково, пісенні походи, марширування. Я досі пам’ятаю усі слова пісень, тобто маршів, які ми вчили: «Крокує львівський наш військовий інститут» (усміхається).
Коли отримала четвірку зі статутів — ходила перескладати, так хотіла отримати диплом з відзнакою
— Ви — золота медалістка, маєте червоний диплом, але ж були предмети, які давалися нелегко?
— Звісно, найлегшими були гуманітарні предмети. А от найважчими виявилися військові статути. Пам’ятаю, як на третьому курсі обурилася, коли мені ледь не поставили четвірку (за п’ятибальною шкалою). Кажу: «Як? У мене все — п’ять! Ви мені червоний диплом зіпсуєте!». Пам’ятаю, як тоді доклала всіх зусиль, але таки пересклала ті статути на відмінно.
«Я була в частині єдиною жінкою-офіцером, жила у… бібліотеці»
— Пам’ятаєте своє перше місце служби? Як лейтенанта зустріли в частині?
— Для командира частини це був особливий «менінгіт». Знаєте, жінка — молодий офіцер. Коли я приїхала, він взявся за голову: «Що з тобою робити?». Скажу направду, було складно. Я приїхала у військову частину (я була там єдина жінка-офіцер), не вимагала особливого ставлення. Бо ми всі рівні, ми обрали цю професію. Пам’ятаю, що і жити було ніде спочатку. Якщо чоловік, який є офіцером, може прожити в каптерці чи з солдатами в роті, то жінка, яка приходить на посаду, має менше вибору. Але ми були такі молоді й такі завзяті, що ті труднощі, що були і з матеріальним забезпеченням, і з побутом, не здавались настільки гострими.
— Так де Вас все-таки розмістили в гарнізоні?
— У бібліотеці. Мені з одного боку це подобалося, бо книги, але направду, не мала часу їх читати. Тоді були складні роки — 90-ті, початок 2000-х. Жінкам особливо важко, бо це і заміжжя, і дитину народити. Так сталось і зі мною, ви знаєте. Тепер я це все пригадую з доброю ноткою ностальгії. Молодість, хороші роки…
— І скільки довелося прожити в бібліотеці?
— Трохи довелося. У ті роки нам нерідко затримували зарплату. Навіть продукти не було за що купувати, і всі мусили знаходити вихід. У нашій військовій частині був «чіпок», така крамничка, де можна було брати продукти в борг. Ми приходили і просили: «запиши». Я пам’ятаю і ту крамничку, і згущенку з хлібом… Тоді ми не знали, коли щось зміниться. Здавалося, що не видно майбутнього. Але тепер я знаю, що це були найкращі роки, які допомогли мені сформуватися. Я розуміла, що, можливо, не зможу зробити кар’єру генерала. Але нині я маю можливість допомогти тим жінкам, як і чоловікам, які роблять кар’єру. Щоб вони повірили, що це можливо. Я знаю, що багато ще треба доопрацювати законодавчо, і матеріальне забезпечення, і житло. Розумію, що є ті, кому дуже важко. Але я бачила, як ми жили курсантами, що їли, і за якими протоколами годують тепер, спортивні майданчики, база на полігоні, тренування… Це небо і земля. Але ми були здорові і натхненні, працювали. А нині сам Бог велів працювати.
У нашій військовій частині був «чіпок», така крамничка, де можна було брати продукти в борг. Ми приходили і просили: «запиши». Я пам’ятаю і ту крамничку, і згущенку з хлібом…
— Як відмінниця у навчанні Ви мали право вибору, але обрали віддалений гарнізон. Чому не залишитися, скажімо, у Львові чи не податися до столиці?
— До Києва дозволяли їхати лише тим, у кого було житло. Мені навіть було складно уявити, що таке може бути в мене. Це був мій вибір, і я не маю права перекладати на когось відповідальність… Обрала частину поближче до дому, саме в Західному оперативному командуванні.
— Утім, зрештою, Ви все таки вирішили будувати невійськову кар’єру. Скажіть, чи важко було скласти погони?
— Складно було полишати мрію. Тоді в мене відбувався складний трансформаційний процес, я вагалася, але на шальці терезів лежала сім’я. Хоча я кар’єристка, утім, завжди вважала, що дитина, особливо маленька, потребує саме материнської уваги. Жодна нянька чи навіть рідна бабуся не може дати стільки тепла, скільки дає мама в перші два-три роки. Я зрозуміла, що якщо не знайду можливості це зробити, потім ніколи не зможу надолужити згаяне. Нині, коли минуло 20 років, повернулася до теми армії, на Комітеті займаюся військовою освітою, медициною, усім, що пов’язано з нашим оборонним відомством, і зовсім не шкодую. І маю сина, якому вже 17 років.
— Які саме навички, сформовані у військовому виші, Вам нині найбільше стають у пригоді?
— Військовий інститут зміг сформувати в мені те, що я називаю одним словом — характер. Лише тепер я можу це оцінити. Майже 20 років за плечима і освіти, і роботи над собою. Але, такі базові навики, як відповідальність, дисциплінованість, коли вмієш працювати, якщо навіть не хочеш, формуються в армії. Тут немає слова «ні». Ти маєш встати і зробити. Я наразі вважаю, що військовий виш — це та добра традиція виховання лідерів, про яку ми, на жаль, забули. Коли у ХIХ—ХХ століттях держава виховувала еліту, головне з чого починали — військова база. Хлопці йшли в армію і лише потім могли здобувати посади. Сьогодні так роблять, зокрема в Ізраїлі. І подивіться, якого високого рівня там життя, попри війну. Бо хто керує державою? Військова еліта. Це ті генерали, які пройшли військовий вишкіл. І сьогодні вони є успішними керівниками.
— Шосте грудня досі для Вас свято?
— Так, звичайно. Я вважаю дуже правильним, що в нас є свої свята — і Покрова 14 жовтня, і День Збройних Сил. Це дуже важливо, ця атрибутика військова, традиції. То все треба закладати і примножувати. Маємо обростати своїми традиціями, своїми військовим святами. От у нас, наприклад, досі немає місця, де б здійснювалися суто військові поховання — спеціального цвинтару для військових, як є, зокрема, в США. Там президент приїжджає і схиляє голову перед військовими, які загинули. Бо це повага до полеглих і до тих, хто несе службу. Це дуже важливо, особливо тепер.
— Маєте досі в шафі офіцерську форму?
— Так, зберігаю і ціную.
Далі буде…
