Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Історія українсько-російських стосунків — це історія нищення впродовж століть не лише самих українців, а й нашої мови.
Українську мову окупанти, а їх вистачало, називали малоросійською, діалектом російсько-польської, а то й узагалі меншовартісною. Але вчені-лінгвісти, історики української мови давно довели: наша мова є однією з найдревніших мов світу.
— А її першоджерела слід шукати ще у 4-6 століттях. Уже в ті далекі часи за певними мовними ознаками можна впізнати щось особливе, притаманне лише українській мові, — вважає Уляна Добосевич — історик української мови, доцент кафедри української мови Національного університету імені Івана Франка. — У 10-12 століттях на теренах сучасної України з’явилися перші писемні пам’ятки, розміщені на каменях, монетах, стінах будівель. Згодом з’явились і книги. «Слово про закон і благодать» під авторством митрополита Іларіона середини 11 століття, Остромирове Євангеліє 1056-1057 років — одні з них.
Століттями формувалося і українське письмо. Найдавнішу абетку знайшли на стінах Софійського собору, вона містила 27 літер. Перелік фактів, які вказують на те, що українська — це не суміш російсько-польської чи калька з «великого і могутнього» можна продовжувати нескінченно. Проте, як на мене, річ не в тім, щоб переконати в цьому російський політикум. Річ в іншому, серйознішому. Віднедавна путінська Росія на офіційному рівні визнала українців і білорусів носіями російської мови. На цей факт мало хто звернув увагу, але він є важливим елементом так званої гібридної війни й становить для України неабияку загрозу. Річ у тому, що відтепер українці можуть отримувати громадянство РФ за досить спрощеною процедурою.
На думку багатьох експертів, це зроблено з кількох причин. По-перше, Росії потрібні трудові мігранти — заробітчани, простіше кажучи. А наявність громадянства значно полегшує поїздки до цієї країни. По-друге, і це найголовніший чинник, наявність громадянства в українців дозволяє Кремлю патякати вже не про захист російськомовного населення, а повноцінних громадян РФ. А коли так, то під цим приводом можна вдатись і до масштабного вторгнення в Україну. Нагадаю, у 2008 році Москва, заявивши про порушення прав громадян на теренах Грузії, вчинила проти цієї країни збройну агресію.
Наявність вказаних фактів не означає, що українцям слід забути, що ми українці й що маємо власну мову. Не буде мовної «проблеми» — у Кремлі придумають іншу. І так до нескінченності. Адже нищення будь-якої нації в багатьох випадках починається саме з нищення її мови. Принаймні приниження чи витіснення з публічного простору. І це красномовно видно на прикладах, які наведемо нижче.
5 жовтня 1720 року — указ Петра I про підпорядкування всіх вільних друкарень цензурі Духовної колегії й заборону друкувати в Малоросії будь-які книжки, крім церковних, слов’янською мовою. Тексти мали бути ідентичними друкованим у Росії, «дабы никакой розни и особого наречия не было».
22 лютого 1721-го — розпорядження Синоду ввести мовну цензуру. Всі книжки «исправления ради и согласия с великороссийскими» потрібно було надсилати у Синодальну контору, а доглядати за друкарнями поставлено цензора. Він мав переглядати українські видання, порівнюючи їх з великоросійськими, і лише ті з них дозволяти до друку, що нічим не відрізнялися від московських.
1731-й — імператриця Анна Іоановна наказала забрати з українських церков книжки старого українського друку й замінити їх книгами московських видань і ввести викладання у колегіумах російською.
1759 рік — Синод видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі.
1769 рік — Синод заборонив друкувати й використовувати український Буквар.
18 липня 1863-го — таємний Валуєвський циркуляр. Заборонено видавати українською книги релігійного змісту, навчальні та призначені до початкового читання народу. До друку дозволено лише твори красного письменства.
14 липня 1864 рік — уряд Росії ухвалив новий статут про початкову школу, згідно з яким навчання наказано проводити лише російською.
18-30 травня 1876-го — імператор Олександр II підписав так званий Емський указ. До пунктів Валуєвського циркуляра додано заборону сценічних вистав і читання на малоросійському наріччі, а також друкування на ньому ж текстів до музичних нот. Окремим пунктом заборонено видавати газету «Киевский телеграфъ».
1892 рік — у Малоросії заборонено перекладати українською російські твори.
2 грудня 1895-го — Головне управління у справах друку спеціальним указом заборонило видавати українською мовою книжки для дітей.
Після жовтневого заколоту 1917 року нова влада теж чинила перепони українській мові. Щоправда, у приховано-замаскованій формі. Заради справедливості слід сказати, що робилося все це не лише стосовно української, а й інших мов народів, що населяли колишній СРСР.
25-29 травня 1959 року — у Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено «принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР».
31 серпня 1978-го — таємна постанова ЦК КПРС «Про дальше вдосконалення і викладання російської мови в союзних республіках».
22-24 травня 1979 року — у Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-теоретична конференція «Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР», що ухвалила розгорнуті рекомендації з російщення народів СРСР.
Замість постскриптуму
Ми навели тільки 13 прикладів заборони і нищення — на офіційному рівні — української мови російським царатом та російсько-більшовицькою владою. Насправді їх значно більше — понад 200!.. А скільки українців згинули на Колимі й Соловках лише за те, що відстоювали своє, дане Богом і батьками, право називатися українцем, розмовляти, писати й читати рідною мовою? Ніхто й ніколи вже не дізнається про це. Але рахунок йде на тисячі, сотні тисяч. Тож чи маємо право схилити голови перед тими, хто лютою ненавистю ненавидить усе українське, особливо нашу мову? Ні, не маємо. Пам’ять про загиблих дідів і прадідів не дозволяє!
