Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Ой, що сталося, ой, що сталося!.. І переказати страшно!.. Бо в таке люди можуть просто не повірити.
Сам… Сам кайзер землі російської… Володимир «свєт» ясний Путін персонально розридався! Прямо у Кремлі, прямо на очах у столичних журналістів…
Взагалі, Кремль, як виявилось, — місце для цього емоційного дійства просто-таки казково-унікальне…
Чиїх тільки сліз і ридань за свою довгу архітектурну історію не бачила й не чула ця московська фортифікаційна споруда… Плакали тут її сановиті мешканці, як свідчать літописи, завжди гучно і рясно, і плакали з різних на те причин, обставин і мотивів.
Першими ридма заридали тут московські князі від болю й досади, коли від рук монголо-татарських завойовників запалала трупним полум’ям їхня велична резиденція…
Трохи згодом, йдучи у фарватері історичної послідовності, вже сльози радості непомітно прибирав зі свого світлого лиця переможця князь Дмитро Донський, котрий у 1380 році на Куликовому полі надавав добрих стусанів та запотиличників тим лукавооким зайдам зі Сходу…
Гіркі невтішні батьківські сльози над тілом власноруч убитого ним сина пролив у палатах Кремля ще один їхній володар — Іван IV Грозний.
Щоправда, на якісь кілька століть московсько-кремлівську «сльозну естафету» передано до Санкт-Петербурга — нової столиці Російської імперії, що у XVIII столітті за царської забаганки Петра I зненацька виріс містом на берегах Неви.
Зате з 1918-го, відколи далеким до шляхетства більшовикам набридло протирати штани в аудиторіях колишнього Смольного інституту благородних дівиць, московський Кремль, не довго чухаючись, тут же повернув від Петрограда собі колишню столичну славу… Але не ту, убогу, стогнуче-плакальницьку… Бо, за афористичним висловом вождя пролетарської революції Володі Леніна, у Росії просто не має бути місця «плачучим більшовикам»…
І воно справді на те зійшло!.. Жодні партійні чистки, масові репресії проти власного народу не вибили ані сльозинки зі сталевих очей зашитих у шкірянки комісарів-виконробів на час аврал-будівництва «світлого комуністичного раю на землі».
Навпаки, у Кремлі не тільки не сумували за такої сентиментальної заморочки, як чиєсь невинно загублене життя, а ще й у перспективі примудрялись на радощах танцювати «на чужих кістках»…
Уперше темпераментну лезгинку під анфіладами Кремля театрально відгупано владними чоботями у серпні 1939-го, коли між Радянським Союзом і нацистським Третім рейхом уклали історичний пакт Молотова-Ріббентропа і підписали таємні протоколи до нього, де безжально перекроїли долі малих і середніх народів Європи…
Ревище веселощів та стогін-запаморочення від успіхів охопив тодішній Кремль майже на повних два роки… За цей короткий час він багато чого для себе встиг… Повоювати, скажімо, з Фінляндією, добряче «порихтувати» власний державний кордон з Європою, подрукувати на перших сторінках органу ЦК ВКП(б) газети «Правда» теплі вітальні телеграми вождю всіх народів — кремлівському соколу Йосипу Сталіну — від фюрера німецького націонал-соціалізму Адольфа Гітлера, а доктору Йозефу Геббельсу взагалі подарувати пів «Правди» із її шпальтами, де той пропагандистський шулер-віртуоз добре милив вуха й «лікував» свідомість радянському люду на предмет віковічної дружби та любові між народами, які окремішно один від одного будують одне і теж — соціалізм…
…Не беремось гадати, чи лив сльози Кремль того червневого світанку 1941 року, коли гітлерівський чобіт ступив на слов’янську землю. Зате достеменно відомо, що багатомільйонний радянський народ на своїх щоках явно тоді відчув усю гіркоту сліз від усвідомлення трагедії, яка жахом війни накотилася на його долю і долю його країни.
…Та за чорними смугами обов’язково у житті настають смуги світлі, як Божий ясний день…
Стосується це не тільки буття кожної пересічної людини зокрема. Цей світло-чорний період притаманний всьому сущому.
Тому радощі як перемог, так і гіркота втрат не оминула стороною і той же всевладний російський Кремль, а конкретніше — його нічим і ніким не вишибальних зі своїх комфортних крісел володарів, що за час сидіння поросли вже не тільки мохом, а й самі перетворились на дерев’яних ідолів…
І ось — на тобі!.. Побачити нарешті вочевидь, як по щоках — чи то царя-демократа, чи то генсека-самодержця, чи президента-імператора… ручаями ллються, мов у дитяти, невинні сльози… Ну, знаєте, таке видовище не для слабких духом. І бути свідком цієї інтимної вистави випадає не кожному і не щодня…
Тому, коли заплакав сам Володимир Володимирович, заплакав привселюдно, не соромлячись медійного загалу й людського поголосу за чоловічу слабину, — то всі навколо ахнули:
— Президент Росії плаче!!!
— Верховний головнокомандувач Збройними силами Росії власноруч утирає сльози!!!
— Ой, леле!!! Ой, людоньки, що ж це воно робиться?!! Чи є Господь-Бог на білому світі?!!
Мало того, у той момент, коли Володимир Путін в’явки реально заплакав, то по всій Росії, по всіх її незліченних держустановах, по всіх незліченних чиновницьких кабінетах і приймальнях, по всіх торгових складах та базах, де тільки були, висіли і зберігалися ще не роздані для масового поклоніння портрети з іконним ликом президента Росії, то…
О, диво!..
Сталося неймовірне!.. Всі ті портрети, усі ті фотки, інсталяції раптом ураз… замироточили…
А плакав Володимир Путін з тої простої причини, що раптом згадав нинішню війну на українському Донбасі. Виявляється, у нього «перед очима стоять деякі люди, які дістали травми та каліцтва, особливо діти, у Донбасі»… А ще додала чергову порцію солоних сліз власна репліка, що, мовляв, Донбас «ми ніколи не кинемо напризволяще і всіляко нарощуватимемо підтримку у питаннях виробництва, соціального та інфраструктурного характеру»…
Отакої!!!
…Та в одній із середніх шкіл російської глибинки допитливому до всього учневі шостого класу Павлику М. пощастило тишком-нишком взяти на лабораторний аналіз сльозу із портрета президента Росії, що висів у них в актовому залі.
…На цей раз, щоправда, вже плакали лікарі-епідеміологи, коли до їхньої районної санстанції після спектрального аналізу тої сльози раптом завітали люди із «корочками» ФСБ.
Виявляється, сльоза Володимира Путіна геть ідентична зі сльозою однієї доволі знайомої нам по дитячих мультфільмах і казках рептилією. Це — звичайнісінький крокодил!
У живій природі цей зелений персонаж із гострими, як скальпель, зубами теж, за традицією, полюбляє пролити щедру сльозу над майбутньою жертвою…
P.S. Шкода тільки, що ніхто із присутніх журналістів так і не зміг подолати у собі тваринний страх перед особою президента Росії й запитати напрямки у його заплакані очі:
— А хто ж, цікаво, розв’язав і всіляко стимулює на українському Донбасі ту криваву бійню, що вже сьомий рік мало не щодня забирає життя українців та тих же росіян?!.
Хай чесно відповість на це запитання, витерши перед цим крокодилячі сльози, Володимир Володимирович.
Хоча б для початку власному народові!
Бо ми і без його кремлівсько-фарисейських одкровень усе добре знаємо!
Спеціально для АІ —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Чонкіна
