Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Свій позивний старший прапорщик «Волох», який нині служить на передових позиціях поблизу Мар’їнки, отримав ще за радянських часів. Служив тоді чоловік не абиде, а в роті глибинної розвідки. То був найпідготовленіший підрозділ РА, офіцерський спецназ, куди брали прапорщиків виключно за особливі навички й уміння. Разом із позивним за десять років служби у радянській армії здобув серйозний досвід. Каже, що готували на той час потужно. Їхав на навчання, коли дитині був місяць, а повернувся — на перший день народження. У 1991-му чоловік із армії звільнився, повернувся в Україну, працював водієм, заробив стаж, вийшов на пенсію… Армія ж залишилась лише у спогадах… Уже пенсіонером поїхав на заробітки до Росії, платили непогано — за місяць кілька тисяч доларів. На рідній Сумщині таких коштів не заробиш! Та коли почалася війна, матеріальні блага відійшли далеко на другий план…
Розвідник одразу вирішив повертатись і захищати рідну землю… Але якщо син покинув Росію без проблем, то «Волоха» знімали з потяга, називали «невиїзним», сценарій повторювався тричі. Чоловік розповідає, що довелось іти на хитрощі — просити політичного притулку, подавати документи на постійне проживання в РФ. Тільки тоді вдалося чкурнути з Росії! І — одразу до військкомату! Вже за тиждень після успішної втечі з «тюрми народів», «Волох» був у батальйоні тероборони. Встиг, як кажуть, заскочити в останній вагон, підрозділ якраз готували до відправки в район АТО.
— Дружина — у сльози: «Ти в паспорт коли дивився востаннє? Вже давно за 50!». Добре, що часу на довгі проводи не було. Мене призначили головним сержантом роти вогневої підтримки, водночас я був ще й т.в.о. командира. Та розпочалось усе з формування роти. Більшість бійців прийшли без досвіду, тож вчити доводилось усьому: як користуватись зброєю, ставити і уникати розтяжок, заплутувати сліди… Підготували людей серйозно, уже перші бої продемонстрували, що наша рота — не якісь там зелені хлопчаки, а справжні професіонали! Займались і тактичними завданнями, і прикриттям наших підрозділів, розвідкою, і збором інформації. Для цього переодягались у цивільний одяг, ходили містами і селами, спілкувались із місцевим населенням, пригощали їх смаколиками й вивідували потрібні дані.
«Волох» пригадує, як перед виходом у Дебальцеве, комбат вишикував усіх і сказав, що потрібні 90 добровольців. Не встиг він завершити своє: «Хто йде?», як позаду не залишилось нікого, увесь батальйон зробив крок уперед.
— Відібрали переважно кулеметників, протитанкістів… На збори дали якихось півгодини — і вперед! Прибули якраз на початок бою, не встигли з машин вискочити, як розпочався мінометний обстріл. Ворог наступав, м’яко кажучи, масштабно — кинув безмір одиниць озброєння і техніки. Та й ми воювали завзято. Наш підрозділ знищив 5 ворожих танків, один із них — із РПГ, били в лоб, аж поки панцирник не зупинився! Знадобилось 12 влучних пострілів. Ворожий танк зупинився за тридцять метрів до наших позицій.
«Волох» не раз відмічав, що «народився в сорочці». Та коли після Дебальцевого роту перекинули під Торецьк, зазнав складного поранення. Довелось із армією зав’язати, хоч і ненадовго…
— Перед нами стояло завдання знищити «секрет» противника і встановити власний сторожовий пост. Пішли вдвох, бо розуміли, що це може бути квиток в один кінець. Успішно впорались, і коли полем пробирались назад, потрапили під прицільний мінометний обстріл. Отямився вже в госпіталі, медики сказали, що ледь серце не зачепило, тож я ще не погано «відмазався».
На «цивілці» «Волох» часу даремно не гаяв — створив ветеранську спілку, яку нині очолює, почав активно проводити патріотичні заняття, організовувати пластунські виходи, волонтерити. Як тільки медики «зняли» групу інвалідності, знову призвався й вирушив на передову!
— Син за станом здоров’я служити не може, хоч і не раз поривався до військкомату. А от онуки вже готуються іти моїми стопами! Старший — чуба відростив, ходить у секцію рукопашного бою, планує приєднатись до пластунів. Майбутнє — у надійних руках!
«Волох» і нині там, де до російських окупантів — рукою подати! Дружина вже й не намагається буркотіти про вік та здоров’я. «Та й хіба 57 — це вік?» — жартома резюмує воїн.
