Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
На війну брати Ламбурські, не роздумуючи, пішли вдвох. Ще покійний батько давав настанову старшому Олександру дбати про Тараса. Разом пройшли Революцію Гідності, брали участь у боях від Луганського аеропорту до м. Щастя та поблизу м. Дебальцеве. Батьківського заповіту дотрималися, але частково. Ці події зрівняли їх у віці, рятували один одного з біди, незважаючи на кількість прожитих років.
У рамках онлайн-екскурсії «Логвинове. Брат за брата», вони пригадали свою історію участі в обороні селища Логвинове — знакової точки як у війні на Донбасі, так і в історії українського війська. Екскурсію провела завідувачка Національного музею історії України у Другій світовій війні Ірина Кацаб’юк.
9 лютого 2015-го російські окупаційні війська і місцеві бойовики намагалися оточити Дебальцеве та заблокувати автосполучення з Артемівськом (нині Бахмут), на той час — єдиної «дороги життя» для всього місцевого угруповання ЗСУ. Через своє стратегічне розташування, поблизу цього шляху, селище Логвинове стало епіцентром воєнних подій.
Брати Ламбурські, тоді військові 30-ї окремої мехнізованої бригади, отримали розпорядження зайняти висоту та закріпитися біля Логвинового. Вони мали допомогти вивозити поранених та обороняти транспорт, що підвозив боєприпаси. Згодом надійшов наказ зайти в сам населений пункт. Основних розвідданих не було, особливих побоювань теж. Отже, перешикувалися і рушили до селища. Там на них вже чекали військові з двоколірними стрічками на руках.
— Хтось навіть махав маленьким синьо-жовтим прапорцем. Думали, що це свої. Зайшли, зрівнялися, пройшли ще метрів 20… І почався бій. Нас просто «захлопнули», — розповідають бійці.
Тоді хлопці й зрозуміли, це — «не свої».
— Спочатку з усіх боків полетіли гранатометні постріли, почали підбивати техніку, стріляти по людях. Одразу були підбиті дві БМП, дві вціліли. З екіпажу хтось зміг вистрибнути, піхота ж залишилася. І «Донбас» (загін батальйону «Донбас». — Ред.), який заходив із нами, теж потрапив під обстріл, — згадує Тарас.
Врятувало те, що в них були БМП. Олександр зайняв позицію біля бойової машини, побратими Ваня (Іван Хомовський. — Ред.) — позицію механіка, Льова (Михайло Левківський. — Ред.) навідника. Коли машина загорілася, він ще намагався вести бій, відстріляти весь боєкомплект. Ось так запам’ятали Олександр і Тарас ці події:
Доки точився кількагодинний бій, Ламбурські прикривали один одного. Олександр зазнав контузії, проте доповз до кулемета пораненого бійця «Донбасу».
— Найсмішніше — це коли думав, хоч би кулі були, а то повзу незрозуміло чого. Доповзаю… Мене накрили, не можу підняти голови. Була на мені «Муха» (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.). Лежачи на спині поцілив із «Мухи», навівши на око, влучив, але дистанція була дуже коротка, розриву не було. Граната відрекошетила в інший бік. Та це мені дозволило налякати росіян, щоб перекотитися до кулемета, — каже Олександр.
У цей час Тарас, незважаючи на запалення легень, витягував поранених і попереджав брата, коли летіли гранати. Набої закінчувалися, у ворога теж. Бойовики засіли на дахах будинків, українські військові були як на долоні.
— Відстань між нами і противником десь 30 м. Як мушкетери на шпагах. Тобто дуже близько, — додає молодший Ламбурський.
На руках — вцілілий гранатомет, промоклий одяг, поранений старший брат. Тарас здійснив кілька гранатометних пострілів, запанувала тиша. Для російських найманців стало несподіванкою, що нашим воїнам ще є чим дати відсіч. Тоді ж загорівся «Урал» загиблих бійців батальйону «Донбас», почали зриватися снаряди. Під прикриттям диму Ламбурські разом із іншими захисниками України почали відхід. Як це було — далі:
Відтворюючи в пам’яті картину бою, згадали й інших побратимів, з якими пліч-о-пліч повзли по логвинській багнюці, намагаючись витягувати поранених, яким доля не подарувала шансу залишитися живими. На думку, братів втрат було б менше, якби їхня бригада та батальйон «Донбас» заходили в бій разом.
— І ми б не втратили свого Андрія Брауха на псевдо «Рижий». Може, його б і вдалося врятувати, якби одразу була евакуація, але… Чотири години бою, значна втрата крові… На жаль, він загинув, — із сумом промовляє Тарас.
Для 23-річного механіка-водія Андрія оборона Логвинового стала першим і останнім боєм. Тримався він мужньо, віддавав хлопцям свої боєприпаси, допомагав, аж поки не знепритомнів.
— Лише після цих подій погодилися прийняти посади. За умови, що служитимемо в одному взводі, — усміхаючись говорить старший Ламбурський.
Тарас у 2016-му отримав звання головного сержанта взводу. Як він жартома каже: «став старшим над Сашею». Наразі молодший із братів продовжує службу у складі 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, а ще він тато трьох діток.
А Олександр після другого поранення на Світлодарській дузі був демобілізований. Тепер він приватний підприємець, батько чотирьох дітей, пише вірші. Одним із них поділився:
Підготувала Ніна Гербич
