Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Під час роботи ТКГ Росія і так звані представники ОРДЛО постійно наполягають, що ми повинні неухильно дотримуватись Мінських домовленостей, схвалених Радбезом ООН. І навіть звинувачують нас у тому, що, не виконуючи певну послідовність «пунктів» цих угод, ми не бажаємо врегулювати ситуацію і взагалі намагаємось вийти з Мінського процесу.
Справді, реалізація кількох моментів, прописаних у «домовленостях», майже неприйнятна для нашого суспільства. І саме на виконанні цих суперечливих зобов’язань тисне Росія. Натомість українська влада, немов затиснута «лещатами» домовленостей, реально шукає варіанти і шляхи втілення мирних ініціатив.
«Вересневі» Протокол і Меморандум
Іноді деякі «ініціативи мирного врегулювання» теперішньої української влади наше суспільство взагалі не сприймає. Вкрай негативне його ставлення до таких моментів, як «амністія бойовикам» чи «спільні патрулі на кордоні». Проте Росія всіма силами прагне нав’язати нам мир на власних умовах, постійно тиснучи, що взяті зобов’язання і підписи під «мінськими документами» маємо неухильно виконати.
Ось мене тут цікавить кілька запитань. Перше, це те, які саме домовленості виконувати? «Мінський протокол» від 05.09.2014 року, де йдеться про припинення вогню на території Донецької і Луганської областей та імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка? Нагадаю, цей план, який спочатку нараховував 14 пунктів, далі містить лише 12:
- Гарантії безпеки для всіх учасників переговорів.
- Звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не зробив тяжких злочинів.
- Звільнення заручників.
- Створення 10-кілометрової буферної зони на українсько-російському державному кордоні. Виведення незаконних збройних формувань.
- Гарантований коридор для виходу російських і українських найманців. (так-так, саме «українських найманців»! — Авт.).
- Роззброєння.
- Створення у структурі МВС підрозділів для здійснення спільного патрулювання (ось звідки ініціативи «спільних з ворогом патрулів»! — Авт.).
- Звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель у Донецькій і Луганській областях.
- Поновлення діяльності місцевих органів влади.
- Відновлення центрального теле- і радіомовлення в Донецькій і Луганській областях.
- Децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови — проєкт змін до Конституції. Ось і зміни до Конституції та «мовне питання»! — Авт.).
- Узгодження губернаторів до виборів з представниками Донбасу (за умови погодження єдиної кандидатури, за розбіжностей — рішення за Президентом).
- Дострокові місцеві і парламентські вибори.
- Програма створення робочих місць у регіоні.
План цей свого часу погодили і підписанти «Мінського протоколу» (посол РФ в Україні Михайло Зурабов, з боку України — експрезидент Леонід Кучма, який мав мандат від керівництва країни, від ОБСЄ — швейцарський дипломат Хайді Тальявіні, Плотницький і Захарченко від непідконтрольних Україні територій).
Або є ще інша «угода» — «Мінський меморандум», підписаний у тому ж складі, але 19.09.2014 року, за два тижні після підписання «Протоколу», який передбачав виконання раніше підписаного документа і навіть його дещо доповнював. Зокрема «меморандум» передбачав: відведення важкого озброєння (калібром понад 100 мм) на 15 км від лінії зіткнення сторін за станом на дату підписання меморандуму і формування тим самим зони безпеки, заборони на польоти бойової авіації та БПЛА і на установку мінно-вибухових загороджень у цій зоні безпеки.
Базуючись на «меморандумі», за тиждень — 26.09.2014 року — розпочала працювати робоча група спільного Центру з контролю і координації питань припинення вогню і поетапної стабілізації лінії розмежування сторін на сході України. До складу СЦКК увійшли представники української сторони, моніторингова група ОБСЄ і 76 військовослужбовців ЗС РФ, а також представники від непідконтрольних територій.
«Друга Мінська угода»
Крім цих двох «домовленостей» (Протоколу і Меморандуму, які майже не виконували обидві сторони, адже фактично проти України воює Росія), є й інша «домовленість», яку у Вікіпедії називають «Другою Мінською угодою». Її узгодили 11–12 лютого 2015-го на саміті в Мінську керівники ФРН, Франції, України і РФ у форматі «нормандської четвірки» і підписала Контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України, яку становили представники України, Росії, ОБСЄ.
Ось повний зміст цієї «Мінської угоди»:
- Негайне і всеосяжне припинення вогню з 00 год. 00 хв. (Київський час) 15 лютого 2015 року.
- Відведення всіх важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки шириною мінімум 50 км один від одного для артилерійських систем калібром 100 мм і більше, зони безпеки шириною 70 км для РСЗВ і шириною 140 км для РСЗВ «Торнадо-С» , «Ураган», «Смерч» і тактичних ракетних систем «Точка» («Точка У»):
для українських військ — від фактичної лінії зіткнення;
для збройних формувань «окремих районів Донецької та Луганської областей України (ОРДЛО)» — від лінії зіткнення згідно з Мінським меморандумом від 19 вересня 2014 року.
Відведення важких озброєнь повинен був початися не пізніше другого дня після припинення вогню і завершитися протягом 14 днів.
- Моніторинг та верифікацію режиму припинення вогню і відведення важких озброєнь з боку ОБСЄ із застосуванням технічних засобів.
- Початок діалогу про модальності проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства і Законом України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», а також про майбутнє режимі цих районів на підставі зазначеного закону. Ухвалення Верховною Радою України постанови із зазначенням території, на яку поширюється особливий режим, відповідно до цього закону на основі лінії, встановленої в Мінському меморандумі від 19 вересня 2014 року.
- Прийняття та введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб, які брали участь в конфлікті.
- Звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх».
- Забезпечення безпечного доступу, доставки, зберігання і розподілу гуманітарної допомоги нужденним на основі міжнародного механізму.
- Відновлення соціально-економічних зв’язків з територіями, включаючи виплату пенсій та інших виплат населенню, відновлення оподаткування в рамках правового поля України.
- Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке мало розпочатися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання (місцеві вибори в окремих районах Донецької і Луганської областей на підставі Закону України та конституційна реформа ) до кінця 2015 року за умови виконання пункту 11.
- Виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп.
- Проведення конституційної реформи в Україні і вступ в силу до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає в якості ключового елемента децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття до кінця 2015 року постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей.
- Узгодження питань, що стосуються місцевих виборів, з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках тристоронньої Контактної групи. Проведення виборів при моніторингу з боку ОБСЄ.
- Активізація діяльності тристоронньої Контактної групи, зокрема шляхом створення робочих груп з виконання відповідних аспектів Мінських угод.
Є в цій «угоді» і визначення «особливого статусу», ухвалення якого потребує змін нашої Конституції. РФ активно наполягає на виконанні цього пункту, блокуючи такі розділи, як обмін затриманими і припинення вогню.
Особливий статус «окремих районів Донецької та Луганської областей» повинен був, зокрема, передбачати:
– звільнення від покарання, переслідування і дискримінації осіб, які брали участь в конфлікті;
– право на мовне самовизначення;
– участь органів місцевого самоврядування в призначенні голів органів прокуратури та судів;
– державну підтримку соціально-економічного розвитку територій;
– сприяння центральних органів влади транскордонного співробітництва територій з регіонами Російської Федерації;
– створення загонів народної міліції за рішенням місцевих рад з метою підтримання громадського порядку.
Тобто чимало моментів, які нині наше суспільство сприймає як «червоні лінії для влади», Україна підписала ще у 2014-му і 2015 році. Росія ж вважає це «взятими нами зобов’язаннями» і тисне на їх виконання. Так, «Мінськ» виявився певною «дипломатичною пасткою» для нас, але в той час нам необхідні були дієві кроки, щоб спинити агресію. І ці «угоди» зіграли свою роль. Нині ситуація вже інша, але РФ наполягає на своєму.
Замість епілогу
Щодо мого запитання до представників російської ТКГ, воно досить просте: яку ж із трьох угод маємо виконувати? А до представників української ТКГ є пропозиція: посилаючись на ті ж «домовленості», почати вимагати від РФ їх виконання в частині положення ворогуючих сторін на момент підписання угод (хоча б на 12 лютого 2014-го). Це положення зафіксоване у «Мінську» й ратифіковане Радбезом ООН. Тобто, апелюючи до партнерів у «Нормандському форматі», ОБСЄ, Радбезу ООН, інших міжнародних структур, держав-партнерів, слід вимагати від Росії виконання «Мінська» — «вихідних умов», відповідно до положення сил у час підписання.
Адже саме тому стояли на смерть наші військові, захищаючи майже оточене зусібіч ворогом Дебальцеве. Саме тому намагались утримати ДАП до підписання «нового Мінська» наші «кіборги» і йшли запеклі бої під Докучаєвськом. Тож на переговорах учасникам ТКГ від України слід постійно нагадувати РФ і навіть жорстко попередити, що таке відновлення положення сторін, навіть силою, цілком у межах усіх домовленостей.
Росія застопорила «мінський» процес, мотивуючи зупинку тим, що Україна не виконує черговість пунктів домовленостей. Тож, на мою думку, нам доцільно тиснути не на «можливість — неможливість» виконання, а на те, що слід відновити положення сторін на час підписання, а вже потім вмикати послідовність виконання пунктів. Не сумніваюсь, у цьому Україну підтримають і партнери по «Нормандії», й усі зацікавлені у врегулюванні ситуації на Донбасі.
