У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Віталій «Зоро» із Кропивницького все життя мріяв носити військову форму, та й кохана, з якою ділився планами ще десять років тому, всіляко підтримувала. Життя внесло свої корективи, чоловік вступив вчитись до льотної академії. А потім – військова кафедра, де мрія про армію знову нагадала про себе… Сумнівів не залишилось, коли розпочалась війна… Тож отримавши диплом, вчорашній студент підписав контракт і – до воїнів на передову!
Дружина ж тим часом з головою пірнула у не менш важливу місію – материнство. Спочатку одна донечка, потім друга, робота у поліклініці патронажною медичною сестрою, переживання за свого захисника… Та поступово все чіткіше вона й собі розуміла, що хоче до нього… на фронт… Спочатку несміливо озвучувала це бажання, все ж двоє донечок, а потім усе наполегливіше. І не лише тому, аби бути поруч із коханим, а щоб стати корисною.
Нині подружжя служить у одному батальйоні. Віталій – заступник командира роти, Марина – бойовий медик.
— Це вже четверта моя ротація, – розповідає Віталій. – Стояв неподалік Авдіївки, Водяного, Волновахи, Красногорівки. Оскільки моя освіта прямо пов’язана із авіацією, та й стажування проходив у льотній частині, спочатку було досить непросто розібратись із «піхотними» нюансами. Починав із командира мотопіхотного взводу. Але адреналін, спілкування з побратимами, ворожі наступи, обстріли, одразу всього навчили! Вже й не порахую скільки разів доводилось давати відсіч окупантам, коли я був старшим на ВОПі.
Віталій зізнається, коли міномети, як за графіком, «крили» їх під Водяним, і подумати не міг, що дозволить жінці прийти служити на такій ж позиції!
— Марина жартувала: «Ну як? Роками тебе не бачу! Один вихід – служити разом!» Та насправді ми настільки зайняті кожен своєю роботою зараз, що теж можемо тижнями, а то й місяцями не бачитись! Кохану не надто відмовляв. Бо знав, що вона хороший медик із досвідом та освітою, такі у війську потрібні! Але все ж трішки хвилювався за кохану спочатку. Пам’ятаю, коли вона поїхала до навчалки в Десну. Телефонує потім, каже: «Ну трішки важкувато, але загалом нічого особливого…» Я аж запишався, бо ж знаю, що там підйоми о п’ятій ранку і вперед – постійні тренування, виснажливі заняття… Марина потім до нас у частину заїхала й каже: «Ех, вас би ще хто поганяв!»
Марина ділиться, що спочатку служби стикнулась із деяким скепсисом, на кшталт: «Ну звичайно, чоловік – офіцер! Зараз почнуться поблажки…» Та, коли побратими побачили, що жінка не лише добре справляється із медичними завданнями, а й не цурається разом із хлопцями копати бліндажі, траншеї, носити дрова, усі перешіптування припинились.
— Готувалась до служби в армії я серйозно, – каже жінка. – Ніби й пропрацювала все життя в медицині, та це у більшості була робота із маленькими дітками. А тут – поранення, тактична медицина, зовсім інші хвороби та проблеми… Довелось навіть старі зошити із невідкладної медицини діставати, які ще з часів навчання у медколеджі залишились! Та й в Інтернеті багато читала, із бойовими медиками спілкувалась.
І хоч на фронті зовсім не до романтики, Марина зізнається, навіть у таких екстремальних умовах можна підтримувати вогник у стосунках.
— Тут починаєш цінувати нематеріальні речі. Отримати польові квіти, які чоловік нарвав на полігоні чи фронтовому полі, значно приємніше за усі ресторани й коштовності! А чого вартує просто можливість якусь годинку побути разом чи приготувати смачну вечерю. І нехай така можливість видається далеко не щодня і навіть не щотижня, та й живете ви то у казармі, то у полі…
Віталій та Марина діляться, що найбільше хвилювались, як переживуть донечки відсутність одразу обох батьків. Та коли чують, як дівчатка із гордістю розповідають одноліткам, що у їхній родині і мама й тато захищають країну – сумніви відпали!
— Звісно, вони хочуть, аби ми усі були разом! А бабуся з дідусем, хоч і дуже турботливі, нас не замінять. Та донечки розуміють, що поки у країні війна, її потрібно захищати! Тож постійну відсутність удома нам пробачають!
