«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Про військові конфлікти в 90-х роках на Балканах та сучасну російсько-українську війну АрміяInform розповів дипломат Олександр Левченко, який тривалий час працював послом України у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Крім того, він поділився своїми думками щодо Мінського процесу.
Олександр Левченко – на дипломатичній службі з 1992 р., заступник Постійного Представника Президента України в АРК у 2006−2007 рр., Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія та за сумісництвом у Боснії та Герцеговині (2010−2017 рр.). Нині радник міністра у справах ветеранів.Досьє:
За словами Олександра Левченка, десятиденна війна в Словенії (1991), війни в Хорватії (1991−1995) та Боснії і Герцеговині (1992−1995), збройні конфлікти в Косові та Північній Македонії супроводжували розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ). Бойові дії характеризувалися реалізацією великодержавної політики колишнього центру СФРЮ та міжетнічними й міжнаціональними факторами, тоді як російсько-українська війна має дещо інші складові, насамперед світоглядного характеру.
У 2013−2014 рр. у більшості українців склалося повне розуміння того, що країна має бути частиною об’єднаної Європи, а європейський вибір має стати основою зовнішньої та внутрішньої політики. Зі свого боку Кремлем, з опорою на провідників проросійської політики в Україні, було протиставлено позицію, що Україні треба об’єднуватися з «рускім міром» і фактично стати державою-сателітом РФ. На цьому ідеологічному розмежуванні й зовнішньою російською агресією почалася анексія Криму та окупація частини територій Донецької та Луганської областей.
− Ознаки, які привели до збройного конфлікту на території Донецької та Луганської областей, є надуманими з боку Кремля. Ми всі добре розуміємо, що саме прихід російських найманців, парамілітарних груп на кшталт донських та кубанських козаків і головне кадрових військових підрозділів РФ, спричинив на Донбасі масштабні бойові дії, − зазначає Олександр Левченко.
− Підсумки п’яти збройних конфліктів у колишній СФРЮ в 90-ті роки минулого століття підтвердили, що питання збереження недоторканності кордонів є святим. Незважаючи на чисельні жертви, довготривалі бойові дії, все фактично повернулося на свої довоєнні місця: адміністративні кордони колишніх югославських республік стали міждержавними. Власне, тільки Косово, що мало понад 90% албанського населення і дуже широку автономію у складі Сербії, проголосило свою державність, яку чимало країн світу визнало. Однак Україна, Іспанія, Румунія, Словаччина та інші держави, які мають власне політичне бачення, не бажаючи загострювати міжнаціональні відносини в себе вдома, незалежність Косово поки не визнали. Це правильна позиція для України, яка має вирішити надскладне питання деокупації Криму та Донбасу.
Києву, з опорою на міжнародну спільноту та світові й регіональні організації політичного і безпекового характеру, вдасться повернути тимчасово окуповані території, попри те, що РФ складний і сильний супротивник. На нашій стороні міжнародне право, світова дипломатична практика та здоровий глузд. Більшість країн світу не бажає толерувати російську агресію в Україні, й це дає підстави на позитивні очікування щодо процесу деокупації. Нам потрібно постійно доносити інформацію нашим міжнародним партнерам, що окупація Криму та бойові дії на Донбасі не є лише агресивною війною РФ проти України, це зіткнення сучасного світового правопорядку з окупацією та намаганням анексії частини українських територій з боку Росії, − вважає експерт.
За його словами, українські території однозначно необхідно повертати. У даному контексті існує лише два види деокупації: мирна – шляхом відповідних дипломатичних переговорів і досягнення політичних домовленостей та військова – оскільки частину території було окуповано військовим шляхом. Нині проведення деокупації військовим шляхом є дуже проблемним, тому що це може спровокувати широкомасштабну війну з Росією, яка б хотіла застосувати свій широкий та могутній збройний потенціал проти України.
Що стосується Криму – то його повернення однозначно має бути дипломатичним та політичним шляхом із застосуванням механізму санкцій та тиску на Москву міжнародною спільнотою.
Дискусія в українському суспільстві щодо долі ОРДЛО відкрита
На думку дипломата, в українському суспільстві основна дискусія на різних рівнях щодо шляхів повернення тимчасово окупованих територій продовжується. Серед української громадськості, думки, на жаль, дуже різняться. Що в даному контексті є небезпечним? Дехто каже, що неконтрольовані урядом території потрібно залишити окупантам і відмовитися від них. Так би мовити, окупована частина Донбасу є непотрібним економічним тягарем та «раковою пухлиною», що заважає розвитку Української держави.
Олександр Левченко відзначає, що такі кваліфікації псевдопатріотів якраз і є російським наративом. Це є порушенням Конституції України щодо недоторканності кордонів нашої держави і переслідується Кримінальним кодексом України як заперечення територіальної цілісності. Спираючись на досвід вирішення збройних конфліктів на Балканах, можна констатувати, що там жодна з країн не відмовилася від окупованих територій та робила все, щоб повернути їх. Дискусії щодо відмови від власних територій ніколи не відбувалися: адже це аморально та є порушенням національного законодавства з відповідною юридичною кваліфікацією.
Не менш небезпечною є теза, що Україна готова прийняти тимчасово окуповані території лише коли вони покаються та попросяться, щоб українці дали добро на їх повернення. Треба розуміти, що такого ніколи не буде, окупаційна влада так званої «ЛДНР» залізною хваткою тримають місцеве населення, яке не самостійне і залякане у волевиявленні. Це можна сприймати як відмовку від проведення активної політики щодо повернення тимчасово окупованих територій, що, знову таки, відповідає інтересам Кремля. Адже відмова Києва від частини Донецької та Луганської областей дозволяє Москві відразу ставити на порядок денний питання про зняття міжнародних санкцій, які тепер не мають жодного сенсу, тому що Україна відмовилася від згаданих своїх територій.
Варто звернути увагу на те, що люди на окупованій частині Донбасу живуть значно гірше, ніж на територіях підконтрольних українському урядові. Найкращі підприємства вивезені в Росію, знищена інфраструктура, інші проблеми регіону більш ніж очевидні. І хоча Кремль не збирається вкладати гроші в розвиток окупованих територій так званої «ЛДНР», проте Москва витрачає значні ресурси на пропаганду, за рахунок якої підтримується ворожість місцевого населення до України. Крім того, Кремль не забув про так званий план «Новоросія», реалізація якого передбачає окупацію всього Сходу та Півдня нашої держави. Тому підтримання боєготовності наших Збройних Сил є завдання номер один, яке має доповнюватися переоснащенням ЗС сучасними системами озброєнь, проведенням постійного вишколу молоді та тих, хто бажає стати бойовим резервом у складі системи територіальної оборони. Особливе місце в сфері оборонного резерву України мають займати ветерани російсько-української війни.
Також Олександр Левченко акцентував увагу на тому, що так звані «ЛДНР» не об’єдналися, а це може свідчити лише про те, що в них залишаються претензії до підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей з подальшим наступом на них. Останній десант російських пропагандистів до Донецька та їх вимога до Москви приєднати до РФ «рускій Донбас» свідчить про те, що просто відгородитися від квазіутворень не вийде і не є нашим національним інтересом. Нам треба продовжувати системну роботу в «нормандському форматі» та на Мінському треку з метою реалізації положень Мінських угод, ідеологія котрих говорить про повернення тимчасово окупованих територій Донбасу в конституційно-правове поле України.
Виходячи з досвіду вирішення різних збройних конфліктів, надто на Балканах, війна в Україні вже затяглася. Тому, на думку дипломата, необхідно мобілізувати усі сили в політико-правовому та дипломатичному напрямку. Якщо міжнародна спільнота визнала Мінські угоди, Рада безпеки ООН проголосувала двічі за їх підтримку, Генасамблея ООН вирішила, що це нині головний і єдиний план мирного вирішення конфлікту, то треба наполегливо працювати в рамках даного документу для вирішення питання деокупації Донбасу.
Варто також наголосити на тому, чи відповідає виконання Мінських угод інтересам України? По своїй структурі, набору інструментів та викладених ідей Мінські документи мають рамковий характер. Тобто вони розроблені для вирішення стандартного збройного конфлікту. Втім, у нашому суспільстві часто просувається наратив, що Мінські угоди є антиукраїнськими за характером, що зовсім не так. Адже за результатами виконання Мінська псевдореспубліки мають зникнути. І досить дивно, чому «лідери» «ЛДНР» не проти цих угод. Очевидно ідея Москви до безкінечності вести переговори на Мінському треку, а тим часом сепаратистські утворення живуть своїм життям, звісно під пильною опікою РФ. Справа в тому, що російські військові, які перебувають на окупованих територіях, знаходяться там не лише для військових дій, але й для контролю над місцевими вождями, щоб вони не виходили з-під контролю та транслювали відповідні сигнали Кремля. Тих, хто бажав показати власну самостійність, прибирали – чи викликали до Москви або банально вбивали, намагаючись замаскувати злочин, начебто, замахом українських спецслужб.
Стаття 10 Мінських угод: важливість її виконання
Олександр Левченко підкреслив, що в Кремлі добре вивчили хід і результати конфліктів на Балканах. Зокрема, уважно вивчалися документи, які укладалися за результатами мирних переговорів. Тому в Мінських угодах росіяни зуміли вмонтувати деякі положення, результати виконання яких не видно на перший погляд, проте вонимають складнощі при їх імплементації.
Певною мірою заважає відсутність чітко виписаної послідовності виконання усіх пунктів. На думку дипломата, стаття 10 є однією з головних для України – роззброєння та виведення з окупованих територій іноземних військ (читай російських) та всіх незаконних збройних формувань і найманців. По суті, під час її виконання увесь конфлікт автоматично вирішується. Втім, розуміючи це, російська сторона ніколи не згадує терміни виконання статті 10. І це по суті основна проблема досягнення прогресу у виконанні Мінських угод. Адже, коли Україна наполягає на виконанні цієї статті, РФ вважає за потрібне згадати про виконання попередніх дев’яти пунктів. Реалізація багатьох з них є логічною: розведення військ/сил від лінії дотику, припинення вогню, обмін утримуваними особами − це складові будь-якого мирного процесу та передумова виведення з окупованих територій усіх незаконних збройних формувань. Власне, на цьому нині акцентуються зусилля української переговірної делегації, щоб швидше дійти до виконання 10 статті. А російська сторона максимально затягує процес обміну та порушує підтримання режиму тиші.
Чи потрібна загальна амністія?
Український дипломат відзначає, що вирішення будь-якого збройного конфлікту передбачає проведення загальної амністії (прощення). Звичайно, амністія не стосується тих, хто вчинив військові злочини. Так, хорвати, щоб швидше вирішити питання деокупації, чотири рази проводили загальну амністію. І не дивно, що коли розпочався загальний наступ хорватських збройних сил, то частина представників незаконних збройних формувань просто склала зброю.
В Україні громадськість не має однозначної думки щодо проведення загальної амністії бойовиків. Адже агенти впливу Кремля постійно дезінформують українців про те, що військових злочинців амністують, тому Мінські угоди шкідливі для України. Це дає можливість Москві звинувачувати українську сторону начебто у невиконанні Мінських угод. А міжнародний досвід говорить про те, що інструмент амністії дезорганізує ворога, частина бойовиків на передовій починає роздумувати про своє майбутнє і не поспішає виконувати злочинні накази.
Дипломат наголошує, що незважаючи на відносне затишшя на лінії дотику, інформаційна війна проти України ведеться Москвою у повному обсязі. При цьому, якщо у 2014 році РФ використовувала очевидні фейки, то з середини 2015-го російська пропаганда змінила підходи й методи впливу на свідомість своїх громадян та іноземних споживачів інформації, особливо в Україні. Прокремлівські медіа почали діяти за іншими інформаційними посилами щодо наших громадян, провокуючи в Україні атмосферу постійної нервозності, недовіри до усіх органів влади, сіючи ненависть серед опонентів уже в українському медіасередовищі, провокуючи суспільні зіткнення.
Вибори на тимчасово окупованих територіях необхідні
За словами Олександра Левченка, у багатьох українців виникають сумніви щодо можливості демократичного проведення місцевих виборів на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей, що є одним із важливих пунктів Мінських угод. Досвід мирного вирішення збройних конфліктів говорить, що це універсальний крок, який необхідно реалізовувати. Це перехідний етап, який дозволяє усунути законодавство окупанта і встановити українське. Але є одне дуже серйозне запитання – хто проводитиме дані вибори? Хорвати свого часу знайшли вирішення, яке було викладено в Ердутському договорі, який багато в чому схожий на Мінські угоди. У ньому було передбачено важливий інструмент імплементації – використання Міжнародної перехідної адміністрації, що очолює миротворчу місію ООН, яка складалася з трьох компонентів: військового, поліцейського, цивільного. Із прибуттям на тимчасово окуповані території, представники Міжнародної адміністрації відсторонили від реальної влади й політичних функцій органи управління сепаратистів, залишивши їм менш значимі напрямки діяльності щодо життєзабезпечення місцевого населення.
Ми бачимо, що в Мінських угодах не передбачена участь міжнародної адміністрації. Виходить, що пункт про проведення місцевих виборів на тимчасово окупованій території неможливо виконати за українським законодавством, адже цього не дадуть зробити окупанти, якщо вони там будуть фізично присутні. Необхідно звертати увагу наших міжнародних партнерів на те, що якщо не передбачено, щоб місцеві вибори на неконтрольованій території проводили українські владні структури, то забезпечити їх проведення відповідно до національного законодавства не можуть і органи так званої «ЛДНР». Тому це можуть бути тільки представники міжнародної спільноти. Отже, нам необхідний додатковий інструмент імплементації цього пункту Мінська, який би передбачив надсилання чисельної міжнародної місії на окуповані території Донбасу, де проживає 3 млн осіб. При цьому, за логікою Мінських угод, необхідно наполягати на попередньому виконанні пункту 10 щодо виведення незаконних збройних формувань з ОРДЛО і після цього вже проводити вибори.
